В Україні ми тільки гості,

«ЛІДЕРИ НІКОМУ НЕ ПОДОБАЮТЬСЯ»

— Олександр, вважається, що після 11 вересня багато що в Америці змінилося, як і сама Америка колишньою вже не стане ніколи. Чи так це?

— Звичайно, змінилося… Загинули сотні людей. Раніше американці були щедрими, довірливими — сідали у літак, як ми тут сідаємо в автобус. Їм здавалося, що тероризм десь далеко. Тепер так просто у літак не увійдеш — трусять все аж до туфель і капців. Так що американська наївність працює до пори до часу, поки вони не стикаються з тим, що існує небезпека для багатьох їхніх громадян.

— Ну, туфлі, капці — це на рівні побуту. Я мала на увазі, що змінилося у самовідчутті американців, у тому числі й у світовому контексті? Чи розуміють вони, що світове лідерство часом обходиться дуже дорого?

— Все одно хтось повинен бути лідером, особливо коли лідерство, що називається, валяється на дорозі. Час від часу воно «валяється» у різних регіонах. Як, наприклад, на Балканах було… Люди мочили один одного, і ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Остання ситуація — конфлікт між Ізраїлем та Палестиною.

— Чи є сьогодні реально третя сила, яка могла б втрутитися у конфлікт і взяти на себе відповідальність за врегулювання відносин між Ізраїлем та Палестиною?

— Поки що я такої сили не бачу. Поки не виходить. Але це несподівано завжди виникає. Так що знову валяється лідерство. До речі, лідерство ніколи не подобається. Пригадайте роки протистояння Америки та Радянського Союзу — ні ті, ні другі нікому не подобалися.

— Що стосується прагнення Америки до лідерства… Під час виборів в Україні часто звучали докори, що іноземні спостерігачі часто перевищують свої повноваження і часом їх надмірну опіку можна розцінити як втручання у внутрішні справи нашої країни. Докір прозвучав на найвищому рівні.

— Я не буду коментувати зауваження на найвищому рівні. Скажу лише одне: все залежить від того, що робили спостерігачі. Якщо вони дійсно перевищували свої повноваження, тоді докір обгрунтований. Якщо вони тільки виконували свої обов’язки — робили те, навіщо їх сюди прислали, — це інша справа.

— А де ця грань з вашої точки зору?

— Все залежить від міри професіоналізму. У нас на «Свободі» є свій журналістський кодекс — ми його не повинні порушувати. Передусім журналіст повинен бути неупередженим. Я всіх своїх журналістів все життя «поганяю»: не лізь нікуди — ти поганий адвокат і поганий прокурор, тримай дистанцію. Не твоя справа когось судити, висловлювати якісь ідіотські думки. У цьому значенні ми всі дилетанти. Журналіст — це організатор чужого «змісту» у просторі.

«ЛЮБОВ АБО НЕНАВИСТЬ ЖУРНАЛІСТ МОЖЕ ТИРАЖУВАТИ ТІЛЬКИ НА СВОЇЙ КУХНІ»

— Ви жили у Радянському Союзі і добре знаєте, що морально-етичні оцінки — це те, на чому трималася і всіляко експлуатувала радянська журналістика.

— Це не журналістика, а публіцистика, і не має жодного відношення до професії. Звичайно, журналісту дуже важко тримати дистанцію від реального життя і бути абсолютно неупередженим. Але тоді, коли ви критикуєте Президента Кучму і не маєте його коментарів із питання критики, ви порушуєте кодекс радіо «Свобода».

— Але отримання інформації іноді пов’язане з порушенням деяких формальних норм. Пригадайте історію кореспондента московського бюро радіо «Свобода» Андрія Бабіцького — підробка посвідчення, незаконний перехід кордону і так далі. Йому доводилося домовлятися і з тими, і з цими, і я його розумію…

— У цьому випадку це було його слабке місце. Ми закликаємо завжди дотримуватися закону. Припустимо, згідно із законодавством іноземні ЗМІ не мають права займатися агітацією, і я попереджав своїх співробітників, у яких, зрозуміло, були свої уподобання, що у нас не та професія, нам це не дозволено. Такий журналістський кодекс. І ви знаєте, особисто я отримую кайф від такої позиції — не запалююся. На особистому рівні я можу щось любити або ненавидіти, але тиражувати десь, окрім своєї кухні, я не буду.

— Скажіть, чи є специфіка у роботі радіо, яке існує у чужій країні. Чи накладає це додаткові зобов’язання?

— Звичайно! Ми — гості! Це я говорю навіть тим, у кого український паспорт: ви працюєте в американській конторі, а значить, є гостем країни, в якій працюєте. Тому повинні бути обережні подвійно. Але є одна незаперечна перевага — незалежність від внутрішніх державних та інших структур. Нам ніхто не може щось диктувати.

— Чи є спроби чинити тиск з боку українських структур — політичних або фінансових кіл? Ну, або хоч вчинити тиск?

— Не можу сказати, що такі спроби є або були — принаймні, мені про це нічого не відомо. Невдоволення є. Але ми ж стараємося, навіть якщо критикуємо, робити це аргументовано і давати трибуну всім зацікавленим сторонам.

— Яким чином ви виходите з ситуації, коли від коментарів одна із сторін відмовляється?

— По-перше, ми говоримо про це. По-друге, ми намагаємося процитувати або якимсь іншим чином подати цю точку зору.

«Я ЗНАЮ ЦИХ КРОКОДИЛІВ ПІД НАЗВОЮ «АМЕРИКАНЦІ»

— Наскільки я знаю, на радіо працюють не тільки люди з американськими, канадськими або французькими паспортами. Є і журналісти — громадяни України. Наскільки вони відрізняються у професійній підготовці?

— Звичайно, відрізняються. Людям, котрі довго жили і працювали за кордоном, поняття «безсторонність» легше дається.

— Якими критеріями ви керуєтеся, приймаючи журналістів на роботу? Чи важлива для вас репутація журналіста — той шлейф, що за ним тягнеться?

— Чесно кажучи, не дуже. Всі журналісти так чи інакше мають цей «шлейф» — на когось вони раніше працювали. Адже головне не це. Дуже важливо, щоб журналіст зрозумів, у чому кайф його професії, і розвивався в цьому. На жаль, тут журналісти працюють на редакторів. Але якщо ти працюєш у «Нью-Йорк Таймс», то відповідаєш сам за себе. І якщо її співробітник продав душу чомусь або комусь, то «Нью-Йорк Таймс» це не сподобається. І там журналісти розуміють, що репутація — це їх паспорт. І ще одне важливе у нашій професії: енергійність, мобільність. Коли цього немає, нічого не вийде.

— Наскільки, з вашої точки зору, надумане питання протистояння Росії та Америки у боротьбі за вплив в Україні?

— Абсолютно надуманий. Інша справа, що і Росії, і Америці дуже не хотілося б, щоб тут все завалилося. Дестабілізація — неприємна штука.

— Ну, крім дестабілізації, існують ще економічні інтереси, наприклад. А Україна — така країна, у якій є за що поборотися.

— Зрозуміло, у Росії тут є свої економічні інтереси. Знаєте, сусід завжди важливий. Особливо такий, як Україна. Так само, як Америці завжди були важливі Мексика і Канада. А особливого змагання у Америки і Росії за Україну я поки не бачу. Я знаю цих крокодилів під назвою «американці»: повірте, якби вони дуже захотіли, вони б ці змагання виграли б запросто.

— Чи може директор радіо «Свобода» говорити що-небудь інше?

— Може! Це така організація, котра, звичайно, вимагає певної лояльності по відношенню до Америки, але не до такої міри, щоб стелитися або стерильно роздумувати. Навпаки, мій шеф мені сказав: «Мені буде дуже не подобатися, якщо ти мені будеш піддакувати». Існує розумний баланс.

— До Києва ви приїхали працювати з Праги. Вам цікаво сьогодні жити і працювати у країні, котра сьогодні називається незалежною Україною?

— Я не був в Україні 10 років. Все змінилося. І знаєте, мені подобається. Більш того, я думаю, що з точки зору журналіста тут сьогодні набагато цікавіше, ніж у Росії: сильна політична гра, багато подій. І добре, що це відбувається без Чечні.