Великі, як привід для гри

Складається враження, що діяльність київської галереї «Грифон» проходить (принаймні останнім часом) під гаслом «Не на Києві світ клином зійшовся». Така стратегія приносить свої плоди. Так чи інакше, останні тутешні — демонстративно «позастоличні» — виставки вельми цікаві.

Завдяки співробітництву з одеською галереєю «Білий місяць» у «Грифоні» з’явився художник Олег Мимрін. Його п ерсональна виставка отримала наз ву «Химерна повсякденність» — і справді виявилася досить незвичайною.

Олег Мимрін — кераміст. У цій уподобаній ним техніці й створено твори, що склали виставку. «Пляшки, що вийшли з ужитку — від кварти до флакона, заварні чайники, платівки, годинники і навіть книжки стали об’єктами творчого натхнення, що й породило ідею одухотворення нехай навіть химерного, ірреального, але середовища повсякденності», — стверджує мистецтвознавець Тетяна Басанець. На її ж думку, мета Олега Мимріна — і, слід розуміти, сутність його творчості — продовжити естетичне відчуття речі. Начебто все ясно.

Насправді ж концепція «Химерної повсякденності», попри свою безперечну захоплюючу парадоксальність, була надзвичайно заплутана. На думку могло спасти все, що завгодно, — від поп-арту до якоїсь безглуздої дитячої пісеньки про «глиняну країну». Гаразд — керамічні пляшки і чайники. Навіть керамічні годинники — гаразд. Але керамічні книжки! Або керамічні платівки! Або, зрештою, керамічна друкарська машинка, в яку вставляється керамічний же аркуш паперу! Власне кажучи, «справжніми» в експозиції були лише меблі та ще сітка, в яку склали керамічні пляшки. Як видно, «тяга до повсякденності» може набувати в одеського художника й вельми крайніх форм.

Зрозуміло, йдеться не про лукаве імітування натури, хоч платівки і особливо друкарська машинка дуже переконливі. Не йдеться також і про створення спочатку нефункціональних речей, так би мовити, для повноцінного життя у вежі зі слонової кістки, позаяк пляшки та чайники цілком можуть використовуватись за призначенням. Навіть глиняні книжки, якщо вже на те пішло, можуть бути прочитані, принаймні у вигляді тих окремих сторінок, на яких вони відкриті навіки — хоч Олег Мимрін не без виклику розміщує різноманітні афоризми і на інших своїх витворах, наприклад, на годиннику і платівках. Можливо, одеський художник просто балансує, розважаючись, на грані між унікальністю і стандартністю, рукотворністю і ширвжитком? Чи він не вважає, що людське тепло здатне оживити і надихнути навіть найпересічнішу і найбуденнішу річ, що, ніби у вдячність, починає не гірше від дзеркала відображати свого єдиного і неповторного власника? «Яке нещастя, що доводиться користуватися речами — і використовувати їх. Використовування псує, знищує будь-яку красу. Найблагородніше призначення предметів — бути об’єктами споглядання. Який був гарний апельсин, поки його не з’їли!» (Мігель де Унамуно). Це було накреслено в одній з керамічних книжок.

А нинішній експонент «Грифона» — Олег Щигольов, живописець із Луганська. Його персональна виставка має назву «Дика синя музика».

Олег Щигольов — художник доволі нерівний. Абсолютно незворушно (і, схоже, сам того не помічаючи) він переходить від салонного кітчу (до того ж напханого різноманітними філософськими сенсами — що набагато гірше) до більш- менш вдалого вишукування вікової живописної мелодії (тут слово для великих: «Нескінченна мелодія, яку знайшов Вагнер у музиці, є і в живописі» (Борисов-Мусатов) — і навпаки (що особливо цікаво).

До речі, про великих. До них Олег Щигольов ставиться не те що фамільярно, та все-таки й без того благоговіння, що найчастіше виявляється зворотним боком байдужості. Великі — насамперед привід для гри, щоправда, гри не іронічної, постмодернової, а, скоріше, романтичної. Суть справи найкраще відображає назва, яку дав луганський творець одній зі своїх картин — «Дівчинка Врубеля в моїй казці» (до речі, крім «Дівчинки» Врубеля, в цій казці опинився ще й «Автопортрет» Рембрандта). Є в Олега Щигольова ще й шаноблива казка-присвята, де панує Параджанов («Головне — це дивитися, як падає сніг»).

У своїх кращих роботах Олег Щигольов — романтик, а то й казкар, який не стільки вбачає в існуючому світі затишну і загадкову красу, скільки її створює — з тієї простої причини (або, краще сказати, за тим простим переконанням), що світу катастрофічно її бракує, як бракує (між іншим) і можливості (або просто часу?) задушевно побалакати з ведмедями, котами і кроликами («Весняний вечір для спілкування з друзями»). А казка обертається в Олега Щигольова красою точнісінько так, як живопис — музикою («Дика синя музика», «Заклинач риб», «Сюїта для віолончелі, річки і рояля в кущах»). Проте це не стільки миттєве чудо, скільки стан, що триває нескінченно довго, в кращому випадку — вічно.