Венеція: сюрпризи та казки
Венеціанський фестиваль — у самому розпалі. Тисячі фанатів (не глядачів, а саме фанатів) кіно, сотні журналістів, десятки зірок щоранку прямують до комплексу будівель Казино на острові Лідо. Уся ця феєрія екранних образів, шуму, гамору, музики і фотоспалахів припиняється лише на кілька нічних годин.
За вже усталеним звичаєм, у фестивалю знову змінилося керівництво (втретє за чотири роки). Поки що черговий перетряс призвів лише до різкого зменшення кількості туалетів, непростимих (з огляду на дуже щільний графік перегляду) 20 — 30-хвилинних затримок сеансів і посилення заходів безпеки. Утім, прикрі дрібниці компенсуються тим, що на Лідо завжди було на вищому рівні, — підбором фільмів.
Перше, що впадає в очі, — численне й ефектне «американське вторгнення». Фестиваль відкрився помпезно розрекламованим «Терміналом» Стівена Спілберга з Томом Хенксом у головній ролі. Не менша увага була прикута й до іншої позаконкурсної прем’єри — «Маньчжурського кандидата» Джонатана Демма. Автор сенсаційного «Мовчання ягнят» цього разу вирішив здивувати зал політико-психологічним, точніше, психіатричним трилером. Зомбований кандидат у віце-президенти — для Голлівуда це щось нове; на жаль, лише рішення теми цілком традиційне — з типово голлівудським нагнітанням атмосфери та пафосом, а також спецефектами, звісно.
Якщо вже говорити про трилер і взагалі про подібні активні жанри, то тут поки що немає рівних «Людині у вогні» Тоні Скотта, показаному, як і вищеназвані картини, поза конкурсом. Скотт після успішної екранізації сценарію Тарантіно «Справжнє кохання» досить довгий час мовчав, поки, нарешті, не випустив справді епічного бойовика. У ньому Дензел Вашингтон грає чутливого охоронця, який рятує життя своїй підопічній, маленькій дівчинці. Стрічка дещо затягнута, грішить великою кількістю сльозоточивих сцен, але загалом зроблена дуже міцно та жорстко, подекуди навіть страшно: так віртуозно подавати насильство на екрані вміють небагато людей.
У Спайка Лі в його новій роботі «Вона ненавидить мене» головний герой теж афроамериканець, проте доля його набагато приємніша. Його викидають із роботи, позбавляють рахунку в банку, але зате за збігом обставин він починає виконувати функції заплідника для цілої армії лесбіянок. «Вона ненавидить мене» — це вражаюча суміш з антикорпоративної сатири, ліричної комедії, мелодрами та любовної історії, збризнута терпким гумором, на який здатен лише Лі — вічний забіяка Голлівуда.
Проте справжньою позаконкурсною сенсацією став «У пошуках Неверландії» Марка Фостера (програма «Північ»). Фостер уже завоював визнання драмою «Бал монстрів». «У пошуках Неверландії» здивувала й зачарувала всіх. Це фільм про творця «Пітера Пена», англійського письменника та драматурга Джеймса Баррі. Безсумнівно, слід визнати, що це кращий кіновитвір, що коли-небудь стосувався знаменитої казки. Він, схоже, майже не має недоліків. Хороша режисура, прекрасні акторські роботи — особливо Джонні Депп, який знайшов для ролі Баррі свіжі сили, зумів з’явитися таким, яким його вже давно не бачили. Головне ж — «У пошуках Неверландії» зворушливий по-справжньому. На такому фільмі, особливо в фіналі, не гріх розплакатися і дитині, і домогосподарці, і вченому інтелектуалу. У епоху, коли кіно майже розучилося зачіпати за серце глядача, будь-якого глядача, це вкрай цінна якість.
В основному конкурсі американські фільми також є. Проте лідером, і за глядацькими вподобаннями, і за реакцією преси, поки що є «Море всередині» іспанського режисера Алехандро Аменабара. Аменабар уже здобув успіх як режисер більш-менш комерційного плану — з інфернальним трилером «Інші», представленим, до речі, також у Венеції позаминулого року. Нова картина показує абсолютно іншого Аменабара, який сповнений зухвалості і таланту говорити на найгостріші та найважчі теми: евтаназія, самогубство. Останнім часом європейські режисери наче змагаються в тому, хто зніме безпросвітнішу картину. Улюбленою основою для сюжетів стала невиліковна хвороба, яка тягнеться весь фільм і, зрештою, вбиває героя. Головний герой «Моря» — паралізований поет (Хав’єр Бардем), який мріє добровільно піти з життя. Проте, дивна річ, — дивитися цю картину легко. І не тільки тому, що Аменабар майстерно плете сюжет, дає в необхідних місцях емоційну та ритмічну розрядку, а де треба — згущує атмосферу. Також дуже точно підібрані актори. «Море всередині» — це справжнє зосередження чудових, незрівнянних акторських робіт. Про цей фільм варто написати більше й окремо; поки що він — явний фаворит перегонів за «Золотого лева».
Конкуренцію йому не можуть становити ні «5х2» — посередній любовний кінороман Франсуа Озона, ні претензійний китайський «Мир» (режисер — Жіа Шангке), ні відверто скучний «Ярмарок марнославства» нещодавньої венеціанської лауреатки Міри Наїр, тим більше, провальний «Віддалений доступ» росіянки Світлани Проскуріної. В інших конкурсах — «Горизонти» і «Тиждень критики» немає поки що навіть своїх лідерів. У «Любовній пісні для Довгого Боббі» американки Шайні Габел цікавий Траволта, який грає професора, що занедбав себе, але — нічого більше. У «Тижні критики» продемонстрували прекрасний фільм Ділана Кідда «Постскриптум» — але тільки у позаконкурсному спецпоказі.
Такий стан справ на даний момент. Попереду — ще кілька вельми насичених днів, які можуть усе змінити. Попереду в конкурсі — прем’єри скандаліста Тода Солонза, класиків Віма Вендерса та Майкла Лі. Венеція обожнює підносити сюрпризи.
