Вогненний лебідь
У петербурзькому Російському музеї проходить виставка робіт Михайла Врубеля, приурочена до 150-річчя від дня народження великого живописця. Дивна доля — жоден з художників тієї епохи не був визнаний геніальним за життя, крім Врубеля (1856— 1910). Утім, це беззастережне визнання не зробило його життя бодай благополучним, не кажучи вже про те, щоб воно було хоча б просто щасливим, зазначає РІА «Новости».
Юнаком Врубель, наприклад, вразив своєю обдарованістю великого педагога, малювальника Чистякова, який прийняв його першим учнем до Петербурзької академії мистецтв і зробив своїм улюбленцем. Уже перші роботи студента вразили Репіна, який завжди ревнував до чужого успіху, а тут він пише: «Врубель! Скільки любові й почуття витонченого!»
Врубель захоплював не тільки художників — мільйонер-меценат Мамонтов підбирав малюнки, які Врубель кидав на підлогу як невдалі. «Врубель кинув, а мені подобається, біс його знає чому», — зітхав він і вставляв «невдачу» в раму. Жінки теж любили художника, а його дружиною стала велика співачка красуня Надія Забела, яку обожнювали музиканти. Римський-Корсаков написав спеціально для Забели партію в опері «Царська наречена». Він отримував царські замовлення від нижегородської ярмарки, писав гігантські панно, був, часом, усипаний золотом, приголублений критикою, розцілований шанувальниками, публіка юрмилася в його майстерні, проте Михайло Олександрович Врубель кінчив своє життя в психіатричній клініці... Опинившись у фатальному ув’язненні, він оживав лише малюючи, малюючи, малюючи олівцем усе, на що падав фотографічний погляд: зім’ята хустка, гранчак, стілець, поки не осліп, в одну вогненну мить роботи над портретом поета Брюсова.
Його кінець схожий на божевілля Ніцше, який теж збожеволів і приходив до тями, лише годинами граючи музику на роялі, але варто було хворому зняти пальці з клавіш — і він перетворювався майже на ідіота.
Що ж зробив Врубель, аби погубити своє життя заради мистецтва? Він розпочав з того, що покинув навчання в Академії мистецтв і таким чином позбавив себе академічної підтримки заради того, щоб розписати церкву в київському Кирилівському монастирі (1884— 1889 рр.). Написавши чудові фрески, Врубель кидає нову справу й виїжджає до Венеції, щоб надихатися повітрям італійської досконалості, де поступово доходить до повних злиднів і повертається до Києва, де веде одночасно життя генія, коханця, божевільного й волоцюги. У цій норі буття його знаходить Сєров, друг і однокашник по пітерській академії, й буквально витягує в Москву й знайомить з Мамонтовим. Мільйонер стає пристрасним шанувальником Врубеля. Художнику 33 роки, його талант стрімко розквітає. Робота йде легко, художник упивається своєю майстерністю. Він пише шедевр за шедевром. Сніжна містична вогненноока «Царівна-лебідь», напівоголений рогатий античний бог «Пан» посеред місячної російської ночі, цикл чудових ілюстрацій до поезії Лермонтова, іспанська сюїта: «Ворожка», «Іспанія», потім трепетний «Бузок», «До ночі», «Микула Селянинович» і нарешті серія «Демон».
Уже тоді його живопис навіював тривогу за розум художника. Малюючи, наприклад, богатиря Микулу, він перетворював його образ на зловісну пучину безглуздої сили, а, зображуючи власну дружину, доводив її красу до стану гнучкої зміїної гидливості. У прагненні досконалості Врубель не знав межі. А «Демон повергнутий» став початком його заходу. Чим притягував погляд художника цей фантастичний Сатанаїл? Навіщо майстер зазивав публіку до своєї майстерні, щоб писати на очах приголомшених свідків? Що бачив Врубель у картині полеглого демона, янгола, повсталого проти Творця? Чи не свою власну долю?
Бенуа згадував: «Щоранку до 12 години публіка могла бачити, як Врубель «дописував» картину... Щодня ми знаходили все нові й нові зміни. Обличчя Демона ставало дедалі жахливішим, боліснішим, його поза, його статура мали в собі щось тортурно-вивернуте, щось украй дивне й болюче, загальний колорит, навпаки, ставав дедалі феєричнішим».
Народившись у сорочці, отримавши божественний дар, він перетворив свої руки на пару чарівних змій, які почали кусати полотна, стікаючи кров’ю й фарбами. І коли ці змії геть зовсім розперезалися, коли він уже не міг скласти їх у молитовному жесті біля ікони, не міг упокоритися в диявольському прагненні досконалості, Врубель збожеволів ...
Писати на публіці наважувалося небагато художників. Цією гординею страждав Рубенс, але, на відміну від Врубеля, він вів життя черепахи, не пив вина, ніколи не їв м’яса, беріг здоров’я, копив гроші, як лихвар...
