Володимир ПОПКОВ: «Бюссі й Монсоро — це «зайві люди»
Сьогодні ми розмовляємо з ним.
— Які паралелі з сучасністю ви вбачаєте в подіях, що описуються в екранізованому вами романі Дюма?
— Добре сформулював відому істину Йосип Бродський. Він якось сказав, що історія людства — це просто історія костюма. Людство нічого не вчиться. І можливо, в цьому й полягає головне прокляття роду людського. Адже Господь дарує людям життя, а вони так нерозсудливо й так бездарно розпоряджаються ним! Ради якихось помилкових політичних ідеалів, ради грошей, пристрастей: ненависті й нетерпимості! І сьогодні в світі, по суті, нічого не змінилося: люди, як і раніше, забувають про головне. Треба просто жити й радіти кожній хвилині прожитого життя, яке дарував нам Господь. І не випадково в фінальній дуелі картини Келлюс, вмираючи, простягає руку своєму ворогу Антраї й каже: «Ми могли бути друзями». Прийшло усвідомлення чогось важливого. Але... народяться нові Келлюси, і все знову повториться спочатку, вони знову полізуть у бійку.
— А чи були у вас якісь особливі проблеми з драматургією? Адже переклад романної форми в сценарій завжди пов’язаний з труднощами.
— Звичайно. Труднощі були, й далеко не всі з них вдалося подолати... Зізнаюся, тут була ще одна проблема, яка, власне, виникає у мене на кожній картині. Це потреба в такій-собі внутрішній концепції картини, опорній ідеології. Я повинен знати, про що все це... (Це не для глядача, а для себе). І ось на «Графині» вже йдуть зйомки, а цей внутрішній стрижень — не знайдено. І раптом мене осяяло: Бюссі й Монсоро — це «зайві люди». Тому що Бюссі — останній лицар Франції, а Монсоро — один з перших буржуа (я маю на увазі психологію персонажів) — народився раніше встановленого. Й тому вони обидва приречені. А Діана — тільки каталізатор їхньої загибелі. Своєрідний «янгол смерті» кожного з них.
Коли я це сформулював — все стало на свої місця, й подальша робота була справою техніки (повторюю, що глядач може цього й не усвідомити. Це моя особиста система координат).
— Як ви працюєте з актором?
— Я ніколи не «ламаю» артиста, я намагаюся створити ілюзію, що він усе робить сам. Але твердо акцентую на потрібних мені речах.
І ще. Будь-який артист, навіть найчудовіший, іноді в кадрі «провалюється». Але я намагаюся знімати таким чином, щоб при монтажі була можливість завуалювати цей «провал» (я знімаю однією камерою, але як би багатокамерним методом, і при монтажі у мене завжди є можливість залатати дірку). Сергій Жигунов з цього приводу якось кокетливо пожартував: «У вас навіть я добре граю».
— Яке ваше ставлення до авторського кіно?
— На авторське кіно, я вважаю, у всьому світі мають право чоловік п’ять — на пальцях можна перерахувати. Правда, претендентів зняти щось «отаке» й справити враження на критиків — безліч. Але ці люди, по-моєму, «надувають щоки», просто намагаючись приховати свою професійну невмілість. Я роблю кіно не для критиків, а для глядача. Я роблю «маскульт», але ніколи не тримаю глядача за дурня. І тоді вони відчувають деякий, як я це називаю, «подих духовності», який повинен проглядати з екрана. У будь-якій моїй картині є спроба сприяти, як говорили класики, — «пом’якшенню вдач». Це і є головним призначенням будь-якого мистецтва.
— Наскільки мені відомо, за першою освітою ви педагог? Чим стало для вас кіно?
— По секрету, ексклюзивно, скажу. Це своєрідна втеча зi справжнього життя. Світ такий недосконалий. Я не люблю, мені не подобається жити так, як ми всі живемо. Напевно, я не вмію жити. А в кіно я створюю свою ілюзію життя. Мені вільно розпоряджатися темами, долями, формами... Я граю в життя. Й мені це подобається...
