«Воскресіння душі прийде з Києва»

Минулого тижня в Києві проходив Між народний культурологічний симпозіум «Українська ікона та іконописне мистецтво діаспори», організований Міністерством культури та мистецтв, Міністерством закордонних справ, Держкомітетом у справах релігій тощо. Захід, присвячений 150-річчю початку еміграції українців до Америки, зібрав провідних іконописців української діаспори. Головною його метою було сприяння відродженню та розвитку мистецтва ікони як в Україні, так і за кордоном.

Голова Української координаційної ради Михайло Горінь назвав симпозіум «Українська ікона» «унікальним заходом, унікальним зібранням українських іконописців та іконознавців. Вiн свідчить, що іконописне мистецтво воскресає після часів орди ХХ століття і що українці світу об’єднуються навколо України. Адже тут представлено митців iз США, Канади, Австрії, Словаччини, Італії, Великої Британії, Бразилії та інших країн. Це перший подібний симпозіум, але надіюсь, що далеко не останній».

Один із провідних організаторів симпозіуму Зоя Панова (заслужений діяч мистецтв, начальник Управління культури етносів України та діаспори Міністерства культури) вважає, що семінар був унікальним явищем з тої, зокрема, причини, що тут «не було зроблено поділу між наукою та мистецтвом». Вона розповіла: «У чотирьохденній науковій конференції, у дискусіях взяли участь як митці, так і мистецтвознавці. Нецікавих доповідей не було — зацікавлено обговорювалися напрямки, стиль, деталі, відтінки. Свою думку виклав майже кожен з присутніх.

Від ідеї симпозіуму до його втілення лежав довгий тернистий шлях підготовки. Вдячна, що до цієї справи долучилися найвищі посадові особи країни. Президент України прислав привітання, на відкритті були присутні віце-прем’єр з питань культури, народні депутати, представники НАНУ. Думаю, що всі ми тут зібралися і радісно працювали по волі Божій».

Важлива роль у підготовці та проведенні симпозіуму «Українська ікона» належала п. Дмитру Степовику (доктор богословських, філософських наук та мистецтвознавства; автор численних монографій, присвячених ікономалярству, таких як «Українська графіка XVI — XVII століть», «Історія української ікони X — XX ст.» та ін.). «Три місяці життя, — каже п. Степовик, — було присвячено тому, щоб зібрати в Києві українських митців з усього світу. А ще — організації одразу трьох виставок. Перша виставка — «Pater Nostеr» («Отче наш»). Це сто ікон із приватного зібрання киянина пана Панамарчука. Більшість із них вперше оприлюднюється і публікується у «Каталозі ікон» (уклав каталог п. Степовик).

( NB . Ігор Панамарчук за фахом — лікар-кардіолог. На початку 90-х років залишив медицину і почав працювати в антикварній фірмі, займаючись творами сакрального мистецтва. Його колекція ікон — унікальна; вона визнана кращою приватною колекцією в Україні, а то й у світі. Пaн Панамарчук має наміри створити в Києві музей ікон і таким чином зробити свої шедеври доступними для широкого загалу. Він займається широкою благодійницькою діяльністю, зокрема, дарує ікони церквам, а дитячим будинкам — картини.)

«Pater Nostеr» презентує один із найцікавіших періодів українського малярства — козацько-гетьманську добу. Тоді наш іконопис помітно звільнявся від візантійського консерватизму; все більш помітними ставали риси ренесансу та бароко. Українська ікона, не втрачаючи нічого зі своє святості, ставала дедалі більш людяною, теплою, світлою. Так, на українських іконах Діва Марія часто не є сумною: це Матір, яка прозорливо бачить воскресіння та вознесіння свого Сина. Період найвищої гуманізації ікони не випадково збiгся з періодом змагань за відновлення української державності. Пізніше Російська церква проголосила ці ікони «неканонічними». Тільки за нових часiв світ почав відкривати українські ікономалярство, про яке мало що знали навіть спеціалісти».

Друга виставка в рамках симпозіуму називається «Дорога додому» — це іконописне мистецтво діаспори. Тут експонуються роботи таких художників, як Христина Дохват (США), Віра Сеньчук (Канада), Ростислав Глувко (Англія) та інших. Третя виставка «Моя істина» присвячена ікономалярству майстерень та шкіл України. На думку п. Степовика, «всі ці три визначні виставки представили як нашим закордонним гостям, так і киянам яскравий колорит і різноманітність стилів — від старовини до модерну — іконописного жанру». Пан Степовик надає особливе значення ролі діаспори: «У той час, коли тоталітарний режим оголосив похід проти віри, знищував церкви і церковне мистецтво, далеко за кордонами України, за морями й океанами, українські поселенці відродили іконописне мистецтво».

У перерві між засіданнями симпозіуму доктор Яків Креховецький, професор університету Торонто, спеціаліст з богослов’я ікони, погодився поділитися своїми враженнями з читачами газети «День» (пан професор Креховецький читає курси лекцій також в Україні; тут добре відомі його праці, присвячені богослов’ю та духовності ікон).

Вчений розповів, що його лекції у Канаді відвідують не тільки канадські українці: «Інтерес до української ікони помітно зростає. На лекції приходять і латиняни (католики), і все більше англіканців, які дуже цікавляться історією взагалі і українською іконою зокрема. Запрошують мене на семінари. У свої курси я обов’язково включаю історію ікони Київської Русi, яка — що б там хто говорив — є джерелом, витоком іконопису у Москві та в Білорусі.

Бути в Києві — завжди щастя. Не тільки для мене. Якось зустрів я на Софійській площі італійців, ми розговорилися. На їхню думку, «навіть у повітрі Києва відчувається особлива духовність». Я не заперечую і не дивуюся, бо Київ — то друга Свята земля (на жаль, та святість часто нехтується).

Питаєте, чи помічаю хоч який прогрес в українському суспільстві? Відповідаю. Я приїздив до України вже 9 разів (якщо не враховувати факту мого народження тут 1940 року); на Івано-Франківщині в мене багато родичів, у тому числі 12 двоюрідних братів і сестер. Вперше відвідав їх 1989 року і був особливо вражений пусткою на полицях магазинів. Із того часу і по сьогодні спостерігаю певний поступ, хоча до нормального рівня життя людей ще далеко. Але не треба закривати очі на позитивне. Навіть маленьке містечко Долина, де я народився, оновлюється, прибирається, прикрашається квітами. Здавалось б — на які кошти? Мої 12 двоюрідних братів і сестер діляться на песимістів і оптимістів. Песимісти твердять, що «ми повземо наверх, але як слимаки», а оптимісти їм заперечують: «Ми повземо як слимаки, але наверх!»

Д-р Креховецький вельми задоволений симпозіумом, присвяченим українській іконі: цікаві роботи виставлено, гарні доповіді виголошено, проведено низку мистецьких заходів для учасників. Особливо вразив його концерт «Хорові антифони» у соборі Св. Михаїла, в якому взяли участь чотири блискучi віртуознi хори: «Київ», «Паванна», «Хрещатик» та Державна капела ім. Ревуцького. «Всі ми згодилися на тому, — розповiдає гість з Канади, — що такого досі ніхто ще не чув, навіть у Римі. Згадалося, як посли доповідали князю Володимиру про візантійську службу: «Ми вже не знали, де знаходимося — на землі чи на небі!». Всіх нас, гостей вразило ще те, що на концерті, який всі слухали стоячи (давно слiд українським православним церквам поставити в храмах сидіння — за прикладом православної Греції! — К.Г. ), було стільки молоді. І ніхто не вийшов, ніхто звуку не проронив. У нас в Канаді на подібних концертах буває тільки «сивина». Ще раз переконався, що для багатьох людей воскресіння душі прийде з Києва!».