«Все нагорі продруковано...»

Всупереч очевидному занепадові національного кінематографу, «Київнаукфільм» створив фільм у жанрі кінодокументалістики. Власне фільмів два: «Пасажири з минулого століття» та «На незнайомому вокзалі». Вони утворюють кінодилогію про життя і долю одного з найстаріших кінематографістів України Ізраїля Ґольдштейна. Разом з тим, як справедливо зазначають творці, «це картина про деталі і фрагменти часу, який зафіксовано на кіноплівку не лише зусиллями нашого героя, але й завдяки подвижницькій діяльності кількох поколінь кінолітописців ХХ століття». Режисер фільмів Віктор Олендер, оператор Анатолій Солопай.

Прем’єра картин відбулася у столичному Будинку кінематографістів. Окрім знімальної команди на чолі з режисером, переповнений зал мав змогу побачити й почути головного героя твору, який, не дивлячись на дуже поважний вік, прийшов і навіть трошки хвилювався: «Я думав, що ви не прийдете, а ви прийшли...» І продовжив: «Це історична подія — відродження документального кіно в Україні. Вітаю...» Михайло Бєліков назвав Ґольдштейна «історією українського кіно». Історія ж створення фільму така. Кілька років тому зародилася думка зняти серіал «Поки живі», але проект не втілився. Тоді вирішили зняти про одного з героїв і зупинилися на Ґольдштейні. В результаті, як зауважив режисер картин В. Олендер, вийшов «фільм- ностальгія, але ностальгія не за минулим, а за сьогоденням». На його створення знадобилося два з половиною роки.

«Пасажири з минулого століття» починаються з дня народження героя і закінчуються перемогою у Другій світовій війні. Київ у 1918 році, Думська площа, чи то пак, майдан Незалежності... Саме там народився герой картини. Рідкісні документальні зйомки йдуть паралельно з позакадровою оповіддю-коментарем, яку веде сам Ізя Ґольдштейн. Напрочуд тонкі характеристики, промовисті деталі, що збереглися у пам’яті оповідача, якась невловима парадоксальність, що оголює суть речей та тонкий гумор випещеного інтелекту... «Коли я народився, на цій площі стояв пам’ятник Столипіну, потім Марксу, згодом поставили Леніна, але й він не утримався. Тому й роблю висновок — місце для пам’ятників пропаще...» Що там зараз понабудовували навпроти теплиць, що поруч з крилатим легіонером? Далі був київський кіноінститут, московський ВДІК та направлення у братню Вірменію «піднімати національний кінематограф». Як альтернатива — рік ув’язнення. Потім війна. Знімав документалістику — отже правду. А Москва слала телеграми: «Потрібні перемоги, підбита німецька техніка...» «А де ж її було взяти у 1941 році?» — запитує автор. Ґольдштейн був одним iз тих, хто знімав пекло у Сталінграді — кадри, які обійшли увесь світ. Цікавий факт: iз 15 операторів лише трьох поранили. Ніхто не загинув, хоча та війна обірвала життя 52 кінодокументалістiв. У фільмі багато розповідається про Олександра Довженка, спільну співпрацю з геніальним режисером. У титрах — імена близько 90 операторів, чиї кадри використані при створенні фільму.

«На незнайомому вокзалі» починається з перших повоєнних літ, а закінчується сумним сьогоденням. Тут вже трохи інші зйомки, інша епоха, інший стиль і дух. Справа не в появі кольорової плівки, а у тому, що Ґольдштейн охарактеризував як «брехливе кіно». «Чим далі, тим більше від нас вимагали показувати великих і малих начальників...» Якось це дуже нагадує сучасне телебачення, інші друковані та електронні ЗМІ. Власне, це не історія Ґольдштейна — це історія України очима Ґольдштейна та Олендера. Інколи герой потрапляє у досить кумедні, але водночас небезпечні ситуації: за зйомку параду на Хрещатику. В той же день йому оголошують догану за порушення техніки безпеки, а поруч наказ про премію в 300 крб. «за мужність і винахідливість». Просто оператор занадто близько та без узгодження з «органами» підібрався до бойової техніки. Значна частина картини присвячена зародженню політичних партій на Україні, періоду зорі незалежності, першим шахтарським страйкам, брехливості системи, демократам, що не витримали випробовування владою... Ґольдштейн показав весь фарс подій, що досі називаються політичним життям. У фільмі використано роботи близько 70- ти операторів.

Документального кіно сьогодні практично не існує, бо на нього не виділяються гроші. Втім, Ґольдштейн закінчує філософськи-оптимістично: «Тільки молодим здається, що старим не хочеться жити. Дурниця...» А ще кілька разів повторює фразу, що винесена у заголовок матеріалу.