Втеча від хаосу
В галереї «Акварель» відкрилася персональна виставка київського художника Олексія Антонова. Виставка називається «Київ Різдвяний» і є частиною проекту «Різдвяна палітра Костьольної», в якому беруть участь усі галереї вулиці.
На перший погляд, Олексій Антонов справляє враження переконаного реаліста. Проте цілком iмовірно, що подібне переконання (художника) включає, крім усього іншого, неабияку дещицю учнівської шанобливості (наприклад, по відношенню до В.Пузиркова, Т. Голембійовської і В.Болдирева — його викладачам у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури). Принаймні абсолютно очевидно, що реалістичний метод для Олексія Антонова — не стільки кредо, скільки можливий варіант, якому зараз він, однак, зберігає вірність.
Таких художників, як Олексій Антонов, доброзичливці називають вражаюче працездатними, а недоброзичливці — дивно плодовитими. Він доклав руку якщо не до всього, то вже, напевно, багато до чого. Йому позували відомі люди і славнозвісний київський кіт Пантагрюель, він писав Роксолану та козацькі «чайки», фрукти й купання коней, Львів і Чорне море. При цьому перевага явно надавалася і надається пейзажу, точніше, міському, ще точніше — київському.
Вважати, що Олексій Антонов створює пейзажі настрою, буде, мабуть, не зовсім вірно. Зрештою, настрій — категорія дуже невизначена, невловима, грубо кажучи — хитка. Художник же, митець, наполягає зовсім на іншому — на передбачуваності, знайомості, навіть зрозумілості (можливо, його помітна схильність до реалізму також данина тяжінню до стабільності, якщо не відверта втеча від хаосу?). Він і сюжети вибирає відповідні: Андріївський узвіз, Оперний театр, Софіївський собор, Лавра, Ботанічний сад, зрештою, знов і знов постають у його картинах (у цьому випадку звичайно — в зимовому оздобленні, причому велика кількість інею та снігу може нинішньою, м’яко кажучи, м’якою зимою викликати у відвідувачів виставки почуття, схоже на ностальгію). Все просто і ясно: Київ — це насамперед Андріївський узвіз, Оперний театр, Ботанічний сад тощо, так само як зима — це насамперед сніг та іній в ніжно- рожевих сонячних відблисках. Усе це вже давним-давно встановлено. Навіщо, вибачте, винаходити велосипед?
Іноді, проте, відбувається щось незрозуміле. Ні з того ні з сього Олексій Антонов береться писати занесений снігом сарай, мабуть, невідомий жодному з туристів, які відвідали Київ. Або більше за те — раптом зображає пагорби, дорогою між якими, ніби років отак 500–600 тому, котиться селянський віз (і ніхто нізащо не здогадається, що це — реальний вид з вікон академічного гуртожитку, та й віз не вигаданий — у тих краях вози ще зустрічаються). Або — всупереч усім законам ілюстрованих путівників — перетворює той самий Андріївський узвіз на філігранне мереживо, чарівне і святкове, як марення про зиму та Різдво.
