Вишито з душею

Минулі вихідні в Пирогово з’їхалися народні майстри з усієї України й влаштували справжню виставку-ярмарок виробів у національному стилі. Так, донеччани привезли до столиці вишиті сорочки, сукні, рушники та серветки, а щоб краще було видно гостям — розвісили їх прямо на тину біля однієї з хат музею. Майстри з Вінниччини розклали вишиті картини просто на траві, а гобелени повісили на мотузках, які натягли між деревами.

ОРНАМЕНТИ ШУКАЮТЬ У СКРИНЯХ

Біля кожного майстра товпилися юрби зацікавлених, але чи не найбільший інтерес був до вишивальниці з Буковини, яка привезла одяг у стилі свого регіону — з яскравими кольорами та квітковими узорами, вишитими бісером.

— Вишивкою займалися моя мама, бабуся, а тепер я і моя 12-річна донька, — каже майстриня Ярослава Щербань. — Восени поїдемо на міжнародну виставку до Франції. Повеземо, напевно, ось цей чорний костюм (показує на спідницю та кептар, на якому вишиті червоним, синім та зеленим бісером півонії. — І.Ф.). Як колись розказувала моя мама, чорний колір — це земля, а квіти на ній — це сади України. Окрім бісеру, я опанувала й інші техніки вишивки, нещодавно освоїла суто буковинську мережку. Це дуже складна робота, бо якщо помилишся на одну ниточку, не буде того орнаменту, який задумувався. Моя бабуся розказувала, що колись у школі дітей вчили ткацтву, мережкам та вишивці. А нині, коли учні приїздять до мене на майстер-класи, половина з них ніколи не бачила на власні очі ткацького станка. Тож хотілося, щоб народним ремеслам вчили й в сучасній Україні. Взагалі я працюю над тим, щоб відродити старовинні орнаменти та техніки, поки вони ще зовсім не вмерли. Дуже цікаве та складне ткацтво мають буковинські плахти, які звуться горбутками: у ткацький станок заправляється протягом двох тижнів 2,5 тисячі ниток, і якщо неправильно це зробити, можна зіпсувати всю роботу. Секретів, як же це робиться, нині майже ніхто не знає, тому хотілося б їх знайти та передати ці знання дітям. Давні орнаменти відроджують і майстри з Львівщини. Як каже вишивальниця Наталія Солена, шукає ці узори у бабусиних скринях — на старовинних рушниках, іконах, плахтах, а потім створює власний орнамент, неповторний та унікальний. На перший погляд здається, що Наталині серветки схожі між собою, але одна вишита на сірому льоні, інша — на вибіленому, в однієї краї рівненькі, а в другої — хвилясті, десь нитки чорні та червоні, а десь зелені, вишневі та жовтогарячі. Саме ці кольори — це візитка картка львівської вишивки.

— Кожного майстра можна побачити по його роботах, тому я намагаюся ніколи не робити точну копію того, що було вишите раніше, підбираю кольори так, як це робить художник, пишучи картину на мольберті, — продовжила пані Наталія. — Ми вишиваємо всією родиною — мама, тато, я, брат та невістка. Це вже стало сімейним ремеслом, але працюємо ще й для натхнення, особисто мені вишивка приносить радість. Я опанувала дуже велику кількість технік: хрестик — звичайний, косий, болгарський, а також гладь, ляхівку, обробку країв петельним швом або в підгин зубчиком чи звичайний підгин, мережку, та зараз усіх і не згадаєш. Нині я працюю з дітьми у художній школі, і є дівчатка, що приходять відразу після уроків до мене і самі фантазують, пропонують власні варіанти узорів. Я їм кажу, що варто вишити самотужки хоча б одну серветку, а потім від ідей не буде відбою. Своїм ученицям я розповідаю і про деякі технічні моменти, про які повинна знати вишивальниця, наприклад, якщо перевернути вишиту роботу навиворіт, усі стібочки повинні бути в одному напрямі, а хвостики ниток зашиваються на лицьовій стороні, ніби ховаються всередину полотна і суто в колір тої нитки, якою вишивається.

ПОЧІМ КЕПТАРИК З ЕНЕРГЕТИКОЮ?

Гостей музею цікавили не тільки особливості технік різних регіонів, а й ціни. Як пояснили майстри, це залежить від часу, який пішов на роботу, і від вартості матеріалів. Так, картини Людмили Лесюк з Рівного коштують від чотирьох тисяч гривень. Їх майстриня вишиває на лляному полотні полістеровими (штучними) нитками. Проте коштують так дорого не через матеріали, але тому, що виконані власною технікою пані Людмили. Якщо дивитися на картини здалека, то здається, що вони намальовані фарбами та пензлем, насправді ж — вишиті нитками.

— Мої роботи називаються інтер’єрні вишиті полотна, виконані на основі гладі, але в новій інтерпретації, — пояснила вишивальниця. — Я сама вигадала кілька технік, одна з них — мазок, коли орнамент нашивається як гладь, але нитки накладаються в декілька шарів, так виходить об’ємний узор. У сітківочці (це моя улюблена техніка) поверх основного узору накладаються стібочки у вигляді шахової дошки. Це надає картинам завершеного та цілісного вигляду. Деяким роботам це не потрібно, а іноді треба приглушити яскраву тональність певного елемента, наприклад, стовбура дерева, тому я шию на ньому сітківку.

Як каже пані Людмила, її роботи по кишені далеко не всім, та для самої майстрині важливо не це, а творчий процес, на що вона витрачає по шість-вісім годин щодня.

— У мене ціни залежать ще й від розміру, — додає майстриня з художнього в’язання Олена Дзіядевич, показуючи на жилетки, спідниці та сукні. — Наприклад, дитячі кептарики коштують 150—250 гривень, а сердаки на дорослих — від 900 гривень. Раніше я в’язала спицями традиційний одяг, а потім, коли почалася мода на суто українське, вирішила робити це в національному стилі. Беру за основу вишивку і пробую вив’язати спицями подібні узори на кептариках. Так виходить річ сучасна, але з натурального матеріалу. Але ці речі унікальні тим, що передають колористику та традиції різних регіонів. Так, гуцульський сердак трохи розцяцькований китичками, чого немає у полтавського. А ось цей дитячий костюм повністю відтворює стиль рівненського регіону, і за тим, як пришиваються рукава до плічка, під похилим кутом, і як оформлюється пола кептарика — по ній ніби вирізаються вушка, і їх обов’язково має бути дев’ять. В основному це роботи з карпатської домашньої шерсті. Завдяки цьому кептарі дуже практичні, бо вони нефарбовані, а значить не полиняють, не вигорять і прослужать десятиліття.

Роботи майстрині найбільше сподобалися молоді, і хоча не всі могли купити, але компліментів зробили не один десяток. Сама ж Олена Дзіядевич каже, що попит на українське з року в рік і росте, як серед наших громадян, так і серед іноземців. І ціни іноді не мають значення.

— А скільки коштує сукня? — запитує дівчина у ткалі з Київщини, показуючи на довге, майже до п’ят плаття, зіткане з сірого льону, а на рукавах та поясі — вишиті червоні мережки. — Така легесенька, ніжна на дотик, просто краса.

— Прошу за неї 400 гривень, — відповідає майстриня Валентина Мащенко. — Такої сукні ви більше ніде не знайдете, бо зроблена за унікальним ескізом, зіткана на дерев’яному верстаті з лляної пряжі. Для своїх виробів я беру тільки м’який та тонкий льон, без усіляких домішок, ну, хіба що з бавовною. Якби наші вироби продавалися за кордоном, то коштували б у кілька разів дорожче. А так бізнес на цьому не зробиш. Один моток пряжі коштує від 80 гривень і вище за один кілограм.

Це ніби й небагато, бо одна сорочка важить грамів 200, але ж ніхто не враховує роботу, яку треба зробити, перш ніж отримати готовий виріб. Спочатку треба намотати льон на шпульку, заправити її в човник на дерев’яному верстаті, аж потім зіткати полотно, а разом із ним і узор. А якщо хочу зробити мережки, то окремо вишиваю їх на готовій сорочці.

Та хоч скільки б коштували вироби народних майстрів, цінні вони тим, що зроблені з душею, не кажучи вже про енергетику візерунків, якої сучасні трикотажні вироби ніколи не матимуть.