Високе небо. Чорна земля
Це останні слова нового роману Сергія Жадана «Ворошиловград». Майже останні — бо після них є два постскриптуми, важливі для завершення всієї оповіді — не так сюжетного, як емоційного.
То оповідь не стільки про молоду людину на ймення Герман, скільки про певне місце: умовно позначене радянським топонімом «Ворошиловград», воно є головним героєм.
Це не той простір, який треба долати в раціональному пориві самоствердження і розбудови своїх планів: Ворошиловград, його небо і його земля потребують заглиблення, пильного погляду — натомість вглядаючись у тебе. Ворошиловград просвічує будь-кого мов рентгеном, безпомилково виявляючи співвідношення гідності, ницості чи боягузтва.
Внутрішня драма будь-якого простору — кордон, котрий обмежує або розділяє. Кордон між уявним і реальним стертий, проте вистачає інших кордонів — від міждержавних, на яких запросто можуть вбити, до внутрішніх меж, до вічної проблеми вибору. Тут є справою честі не просто виграти футбольний матч, а ще й відстояти виграш. Тут, як на будь-якому фронтірі (так у США колись називали лінію між освоєними землями та Диким Заходом), вистачає дуелей і протистоянь — соціальних, психологічних, фізичних, навіть метафізичних. А спільна локація, понад усіма межами, єдина для всіх — небесний Ворошиловград, місце безповоротних утрат і сильних почуттів, земля найбільших скарбів і яскравих натур.
Жадан довго йшов до цієї книжки, через більш чи менш вдалі прозові спроби. У «Ворошиловграді» Сергієві вдалося нарешті поєднати свої таланти поета — ідеальне відчуття ритму, метафоричну насиченість, відточеність форми — і прозаїка, що виразилося в «довгому диханні» оповідача, вмінні тримати сюжет, наповнювати текст безліччю облич, промальовувати героїв, постачаючи кожного з них неповторними рисами: деякі сцени колоритні на кшталт фільмів Кустуриці кращого періоду.
Варто зауважити, що наша проза значною мірою зосереджена на реаліях Заходу країни. Носії «станіславського феномену» провели свій кордон у часі — практично кожний автор цієї школи так чи інакше озирається на минуле — байдуже, часи це СРСР, Польщі чи навіть імперії Габсбургів. Кордони «Ворошиловграда» — тут і зараз, вони проходять у обпікаюче актуальному просторі. Саме тому казати, що у Жадана набув голосу наш Схід, було б лише частиною правди. «Ворошиловград» важливий саме тим, що його парадигма не задана певною часовою конкретикою, це не черговий епос і не заплив у скаламучену річку сторічної міфології. Те, через що проходить Герман, може трапитися будь-де і будь з ким. Це історія розуміння — через отой дивний простір під назвою «Ворошиловград» — себе і людей довкола себе. Розуміння того, що собою являють оті банальні й вічні речі — кохання, дружба, смерть, високе небо, чорна земля. Розуміння того, в що варто вірити і як зберегти надію, навіть якщо тебе кинуто у глибоку яму і довкола ходять голодні леопарди.
У найближчих числах «Дня» читайте інтерв’ю з Сергієм Жаданом про «Ворошиловград» як місце і книгу.
