Виставка нереалізованого народу

На погодні зміни в регламенті цьогорічної «Країни Мрій» публіка реагувала по-різному. Багато хто вирішив взагалі проігнорувати подію, дехто озброївся водонепроникним одягом і взуттям, а дехто, навпаки, роззувся. «Взуття сьогодні не має сенсу», — каже дівчина, мандруючи Алеєю майстрів босоніж. У зв’язку із майже екстремальними погодними умовами програму цьогорічної «Країни Мрій» навіть довелося дещо перекроїти. Щоправда, на відміну від минулого року, коли гроза заскочила організаторів зненацька та залила техніку на головній сцені, цього разу всі заплановані виступи виконавців на великій сцені відбулися, до того ж, в традиційному супроводі «хороводу вишиванок» — щоправда, мокрих.

Кінорежисер Олесь САНІН додав тривіальній проблемі негоди глибшого змісту, пригадавши слова Івана Миколайчука: «Як я помру і будуть мене ховати — дуже хочу, щоб був дощ. І щоб ніяка падаль не прийшла».

— Гадаю, — коментує Олесь Санін, — ця фраза Івана сьогодні дуже доречна. У таку погоду «падаль» сюди справді не прийде, прийдуть тільки ті, хто щиро любить та цінує все те, що відбувається на «Країні Мрій».

А в нашій свідомості споглядання народних майстрів, музикантів та письменників, що мокли під дощем два дні поспіль (нехай навіть із вітаїстичним настроєм), почало народжувати метафори про затоплені українські культурні погреби з духовними скарбами нації та нашу «підмочену» репутацію в світі. Що не кажіть, а паралель очевидна.

Так чи інакше, а погода хоча й не забезпечувала сонячний настрій, але сприяла більш теплому та затишному спілкуванню — передусім із народними майстрами.

Заслужений майстер народної творчості України, методист в обласному центрі народної творчості Ганна Ушеренко, за її власними словами, на «Країні Мрій» — з перших днів. Ганна Михайлівна вишиває з трьох років, володіє всіма техніками вишивки, зокрема, відтворює візерунки давніх чоловічих сорочок. Серед її робіт — ціла серія відтворених один в один сорочок гетьмана Полуботка.

— Таким я б хотіла бачити гетьмана зараз, — каже майстриня, демонструючи одну із «сорочок Полуботка». — Під час першого «Слов’янського базару», на якому я була в числі кількох майстрів, Мішель Легран (відомий французький композитор, піаніст, співак. — Ред.) ставав переді мною на коліна та цілував мені руки. Я не хизуюся, але сім президентів мають мої сорочки, — розповідає Ганна УШЕРЕНКО.

Щоправда, Віктор Янукович не має.

— Якщо прикласти долоню до моєї роботи, можна відчути тепло. Секрет полягає в тому, що голку ми тримаємо в трьох пальчиках. Таким чином, енергетика вплітається в нитку та лягає на полотно. Так само, як голковколювання створює певне енергетичне поле довкола людини, так і вишита річ. Щоправда, зараз стало ширитися заробітчанство. Звісно, коли майстер вишиває з нечистими думками, енергетичне поле утворюється зовсім інакше.

Гончарне мистецтво представляли майстри з різних куточків країни, зокрема, із Полтавської, Львівської, Рівненської, Київської областей.

— Гончарством я займаюся з дитинства, мене завжди цікавили різноманітні глиняні вироби й саме процес їхнього формування, — розповідає гончар Володимир КОРНІЄНКО. — Моє дитяче захоплення згодом переросло в хобі, а нині я займаюся цим професійно. Гончарне мистецтво — це історія, естетика, технологія, майстерність і теорія художніх стилів. Гончар — це різносторонній художник. Гончар повинен знати естетику, археологію, історію мистецтв, теорію конструювання форм, теорію кольорів, адже створення будь-якого виробу потребує безлічі сил і нових ідей.

— Знали, що сьогодні буде дощ, але все одно ми тут і все одно настрій чудовий, — каже майстриня Олена ОРЄХОВА, що займається виготовленням ляльок-мотанок із семи років: — Я все своє життя — з голкою, ниткою та тканиною. Україна, як відомо, має досить багато таких символів, які з глибокої давнини відомі своєю традицією та символічністю. Наприклад, лялька-мотанка. Її вік за різними даними сягає від 6 до 8 тисяч років. Тому мені досить дивно, що стати представниками України на світовому рівні мають честь Спритко та Гарнюня. Це ж просто мультяшки, які абсолютно не відображають нашу традицію.

До речі, про символи. Для Петра Вінса, який прожив за межами України 32 роки в 16 країнах світу й тільки нещодавно повернувся додому, український символічний ряд, очевидно, також має зовсім інакший вигляд. Свого часу пан Петро був наймолодшим учасником Української гельсінської групи, в 70-х мав дві «політичних» відсидки.

— Мені був 21 рік, коли Руденко запросив мене до УГГ. А мій батько був одним із лідерів підпільних баптистів в Україні. Він відбував 20 років у Якутську. Потім його разом із Валентином Морозом і ще трьома дисидентами обміняли на двох радянських шпигунів, котрі отримали по 50 років ув’язнення в США. Я 32 роки не розмовляв українською. Коли повертався, то мав сумніви, чи зможу знову заговорити рідною мовою. Складно, але почав. Уже прочитав книги Костенко та Шкляра.

Придбавши за кордоном якісне обладнання для друку на текстилі, пан Петро заснував власну справу, до якої вже залучив відомого українського художника Сергія Якутовича. І тепер графічні козаки Сергія Якутовича, крім високих історично-митецьких сфер, житимуть і у вуличній моді. До речі, із творчістю художника пан Петро познайомився завдяки «Дню».

— Власне, чому я почав читати цю газету? Бо в одному з номерів було таке: якщо будете читати газету «День», то матимете осмислений вираз обличчя. Тепер навіть моя дружина каже мені: знаєш, мовляв, дивлюся на тебе, а твоє обличчя з кожним тижнем світлішає й світлішає, — розповідає пан Петро.

Визнані та водночас катастрофічно недооцінені народні майстри — гончарі, вишивальники, різьбярі, майстри із соломоплетіння, ткацтва, які ховали під парасолями та целофаном свої безцінні вироби, справді додавали якогось щемливого відчуття, були ніби черговим підтвердження того, що ми в своїй країні досі сидимо на краєчку лави. Виставка шедеврів нереалізованого народу, майстерність, яка в очах держави не витримує конкуренцію із ширужитком, яку немає кому підтримати й навіть належно оцінити.

— «Країна Мрій» — це свято нашого українського гетто на нашій українській землі, — з гіркою іронією підтверджує наші думки кінорежисер Олесь Санін: — Це така пігулка щастя, якої мало б вистачити на рік, для того, аби від телебачення зовсім «з ума не здуріти». Мені здається, що Олег Скрипка заміняє собою все Міністерство культури і туризму. Саме воно мало б створювати таку атмосферу в країні щодня, ініціювати подібні мистецько-культурні акції. А зараз таке враження, що ми живемо на окупованій території. На жаль, українська культура не має свого яскравого державного обличчя. І не тільки сьогодні. Вона завжди черпала і, слава Богу, черпає своє натхнення з народу. І зараз ми спостерігаємо продовження цього процесу.

Письменник та знавець древньоруської історії Володимир ОСИПЧУК-СКОВОРОДА вважає, що завдяки «Країні Мрій» «ми маємо два дні в році, коли Україна є гарною, повноцінною, справжньою, такою, завдяки якій ми можемо оживати та почуватися розкуто. Це образ майбутньої країни».

Парадоксально звучить, чи не так? Особливо з огляду на 20-річчя такої очікуваної та бажаної незалежності. Що ж заважає українцям розкуто почуватися протягом решти 363-х днів?

— Внутрішній стан і зовнішні чинники, — вважає кобзар, бандурист та лірник, керівник ансамблю «Хорея Козацька» Тарас КОМПАНИЧЕНКО. — Найперше — несвобода, яка притаманна постгеноцидній нації з постколоніальною свідомістю, яка боїться бути господарем на своїй землі, яка весь час оглядається, в той час, як інші нації визволяються з минулого, зі свого «вавилонського полону». Коли іудеї виходили з єгипетського полону з Мойсеєм, то вони відкинули усе, що було пов’язано з Єгиптом, забрали тільки золото. Нам так само треба рішуче все відкинути, не мати жодних сентиментів до «Єгипту». Це з точки зору внутрішнього світу. Зовнішні чинники, — це, очевидно, поводирі. Безпринципна національна еліта, яка ніяк не може розпрощатися з тим «єгипетським» полоном. Вони досі живуть у ньому, в міфологемі Совєтского Союзу. Адже концепція «Русского мира» — це всього-на-всього модерна парадигма «гомо совєтікуса» в найгіршому його прояві. «Отечество, царь и православне», чи так звана «духовність», яка насправді не має нічого спільного з Богом — це маніпулятивні технології. А нам треба просто повернутися ДОДОМУ і творити свій Український Всесвіт. Тут, на «Країні Мрій» збираються вільні люди, у яких мрія одна, вона найцінніша з тих, які може мати людина, — це свобода. Відбувається об’єднання мікросвітів цих людей, і разом вони творять «Країну Мрій», Українську галактику, а точніше — вселюдську галактику на нашій, на своїй землі.

— Для того, аби боротися з такими речами, як культурна експансія, треба на належному рівні презентувати свою культуру, — вважає представник молодого кобзарського цеху Данило НОСКО. — Зараз культурою просто мало цікавляться, тому треба змінювати погляд на неї. Треба подавати її сучасно, скажімо, традиційні музичні інструменти презентувати так, щоб вони ставали модними. Коли культура стане модною і нею пишатимуться тінейджери та підлітки, тоді вже можна говорити про якийсь спротив. Особисто я народився та виріс у Донецьку. І нещодавно я зрозумів, чому став таким, тобто, чому я зацікавився кобзарським мистецтвом. Існує багато субкультур, кожна з яких намагається знайти власне самовираження. У Донецьку також немало представників різних субкультур, а от національно свідомого населення — дуже мало. Тому, граючи на бандурі та переймаючись українською справою, я саме так зміг виокремитися. Думаю, здатність протистояти культурній експансії залежить також від виховання. Кожному з нас варто обмежити перегляд телебачення та менше слухати радіо — тоді ситуація зміниться на краще.

— Треба природно розвивати своє, свою культуру, — вважає молода поетеса, учасниця Літературного клубу «Маруся» Тетяна МИХАЙЛОВА. — Не потрібно творити культуру тільки задля того, аби протистояти іншій культурі. Найперше — треба підтримувати культурницькі заходи: поетичні, музичні, мистецькі. Показувати на міжнародних заходах найталановитіших своїх людей, аби українських митців визнавали в світі, і світ тягнувся за українською культурою (а не тільки навпаки).

— Добрий смак має передаватися, перш за все, через родину — від батька до сина, — вважає молодий кобзар Святослав СИЛЕНКО. — Потім — через телебачення. Зараз же ідеологія екрану спрямована проти української культури та нації, популяризується алкоголь, нездоровий спосіб життя. Ми ж повинні закріплювати протилежні суспільні імперативи та цінність національної музики.

Уже восьмий рік поспіль «Країна Мрій» дозволяє нам відмежуватися від негативу (і у власному національному організмі, і за його межами), бодай на два дні забути про його існування, утворити своєрідну захисну сферу, де можна почуватися розкутими та вільними в своєму самовираженні. Але в цьому, погодьтеся, немало й драматизму. Є щось дуже нездорове у вживанні поряд зі словом «український» слів «гетто» та «субкультура». Можливо, для того, щоб почуватися розкутими та вільними, не варто знову чекати 363 дні?