Як гартувалися драматурги
Спробу об’єднати зусилля в боротьбі за виживання розпочали вітчизняні драматурги, що зібралися на свою першу Всеукраїнську конференцію. Віднині ті, хто пише п’єси чи сценарії, може вступити у новостворену Конфедерацію драматургів України, що буде діяти при вітчизняній Спілці театральних діячів, яка відчутно активізувала свою діяльність завдяки зусиллям Василя Вовкуна та Сергія Проскурні, нових заступників Леся Танюка. Як зазначено в офіційних документах, завданням новоутвореної організації є, перш за все, розвиток національного драматургічного та театрального мистецтва, створення умов для творчої праці, підвищення професійного, наукового та загальнокультурного рівня її членів, виховання творчої молоді, турбота про правовий та професійний захист драматургів, входження до світових театральних інституцій і т.д.
Якщо висловлюватись коротко і не по-канцелярськи, то певна категорія нашого красного письменства, яка хоче, аби створені в творчих муках сюжети оживали на кону, вирішила, не чекаючи милості від держави, самотужки створити максимально сприятливі умови для просування своїх творів у театри. Наведена Надією Мірошниченко статистика вражає: у наших театрах йде біля 5% вітчизняних п’єс, тоді як у США ця цифра складає 80%, у Великобританії — 50%. За тиждень в усьому репертуарі столичних театрів ви ледь надибаєте 3 — 4 українські сучасні п’єси.
Схоже, що в це благе починання вірять далеко не всі театральні діячі. Наприклад, не було серед учасників конференції чи не найбільш відомого нині навіть за межами України Олександра Ірванця, навчителя молодих талантів Богдана Жолдака, того ж таки Олександра Денисенка, прем’єра «Оксани» якого незабаром відбудеться у Театрі ім. Івана Франка (робота ця, до речі, є першим реальним результатом організованих франківцями драматургічних читань). Зігнорувала цей захід і більшість режисерів та завлітів, які мають безпосереднє відношення до роботи з драматургами. Цікаво, що окрім корифеїв сучасної вітчизняної драматургії Ярослава Верещака та Василя Фольварочного, на конференції були присутні Ірена Коваль, автор поставленої у Молодому театрі «Лева та Левиці» та Максим Курочкін, чия «Стальова воля» була втілена на тій же сцені — автори, які мають досвід життя за межами України (пані Ірена — у Лондоні, пан Максим — у Москві), завдяки чому, очевидячки, вірять у силу громадських інституцій, які наша держава, що оголосила еру демократії в Україні, поки що ігнорує. То ж нині, на жаль, попри зовнішню видимість діалогу, рано говорити про співпрацю громадських організацій з державними структурами. Як і раніше, йдеться, радше, про боротьбу за місце під синім небом України. «Борітеся — поборете» — схоже, що цей заклик поета не скоро втратить у нас актуальність.
