Як важко бути чарівником
Моя фанатична дитяча віра в Діда Мороза похитнулася досить рано. Це було так: новорічний ранок у старшій групі дитячого садка. Стандартний варіант: велика частина хлопчиків у символічних костюмах Зайчиків (чорні шортики, білі носочки і сорочка, картонні вушка), дівчатка — такі ж умовні Сніжинки. І, звичайно ж, головні дійові особи — Дід Мороз та Снігуронька. Хороводи навколо ялинки, пісні, ігри. Одне слово — свято. Після ранку я з батьком спускаюся сходами. Назустріч підіймається Він — великий, червононосий, із пухнастою білою бородою — добрий зимовий чарівник. І раптом, зупинившись, запитує в мого батька:
— Закурити не знайдеться?
— Тримай.
І, встромивши сигарету у ватяні вуса, лізе під полу пальта по сірники, показуючи світу досить брудні штани. ДІД МОРОЗ КУРИТЬ! Розчаруванню моєму не було меж.
Щоправда, бували випадки і смішніші. Мій друг розповідав, як в один із дитячих садків Дід Мороз прийшов, устигнувши неабияк набратися. Начисто забувши про мету своєї появи, він сів під ялинкою і почав... розказувати батькам непристойні анекдоти. Здивовані діти тільки очима лупали: «А як же ми?.. Де ж диво?» Вихователька, вийшовши із заціпеніння, взяла ініціативу у свої руки: «Діти! Дід Мороз утомився після довгої дороги. Нехай він поки що відпочине, а ми почитаємо йому вірші». Коли третя дитина, затинаючись, почала свій виступ, Дід Мороз, звісивши голову на груди, впав у солодку дрімоту...
Мені самому довелося побувати Дідом Морозом у студентські роки. Режисер нашого молодіжного театру організував декілька новорічних виступів у школах. А оскільки я високий на зріст і голос маю досить сильний, то мені й дісталася ця роль. Костюм Діда Мороза і необхідний реквізит роздобули в будинку культури, в якому тоді орендували приміщення. Борода, щоправда, неабияк тхнула нафталіном, пальто тиснуло під пахвами, зате розміри мішка вражали, особливо якщо брати до уваги те, що дарування подарунків у програму не входило.
Сама ж програма складалася з декількох номерів, з яких до Нового року безпосередньо стосувався тільки один. Тому їх треба було ще зв'язати між собою невеликими віршованими вступами Діда Мороза та Снігуроньки. Підготовані поспішно, за один вечір, до шедеврів поетичного мистецтва вони явно не мали жодного стосунку. Ось, наприклад, один із «перлів»: «А скажи-ка, Дед Мороз, ты подарки нам принес?» — «Извините, ребятня, нет подарков у меня. Но зато под вашу елку, что рассыпала иголки («иголки» були «рассыпаны» виключно для рими, але, як правило, ялинка майже завжди траплялася наполовину лиса), я принес вам волшебство, маленькую тайну, и сейчас поймете вы — чудо не случайно!»
Після цього мало місце «чудо» — номер із кульками, що таємниче з'являються з-за великих хусток без допомоги рук. Кульки кріпилися на тонкому дроті, і номер сприймався лише тоді, коли глядач бачив їх спереду, із залу. Першого ж дня (цей млинець вийшов таким глевким!) нам довелося виступати в приміщенні їдальні. Школярі оточили нас колом і, природно, половина з них, та, яка спостерігала номер із «вивороту», не могла зрозуміти, коли ж, власне, почнеться фокус. Проте для другої половини він уже здійснився.
Далі — більше. Наступним номером був міні-спектакль «Червона Шапочка під Новий рік». Та коли пролунали перші звуки музичного супроводу, виявилося, що кудись зник виконавець ролі Вовка (як з'ясувалося пізніше, він, переплутавши черговість номерів, вискочив покурити). Ледве встигли замінити його на іншого «хижака», котрий текст знав погано, зате гарчав переконливіше.
Однак свого піку наша невдача досягла під час призової музичної гри, що копіювала «Угадай мелодію», яка тільки- но з'явилася тоді. Після життєрадісного оголошення ведучим умов гри з'ясувалося, що магнітофон, люб'язно наданий нам шкільним завгоспом, «протягує» і в його відтворенні неможливо було впізнати мелодії навіть тих пісень, які пам'ятаєш із дитинства. Магнітофон замінила гітара ведучого, хоча фальшивив він, признатися, також неабияк.
Закінчився цей «святковий» вечір, хоч як дивно, все-таки не скандалом, а оплесками.
Зібравши реквізит, переодягнувшись і змивши грим, ми вийшли зі школи на вулицю. У вечірньому повітрі кружляли повільні сніжинки, і ми похмуро задиміли в простір «Примою». Крихітна першокласниця в смішній різнокольоровій курточці смикнула свою маму за руку:
— Мамо! Мам!
— Ну що?
— Дивись — КЛОУНИ КУРЯТЬ!
Однак у її голосі не було розчарування. Навпаки, в ньому звучала гордість: САМИХ клоунів-курців вона бачила. Настрій у нас підскочив. Ми зрозуміли: наш дебют відбувся.
