Євген Станкович виступить у ролі... Фігаро

«КОЛИ ЩОСЬ НЕ ЛАДИЛОСЯ, ЗДАВАЛОСЯ — ЦЕ МІЙ ОСТАННІЙ ТВІР»

Наша зустріч із маестро відбулася напередодні його ювілею. Композитор не приховував, що йому не дуже затишно бути в центрі загальної уваги.

— Дякувати Богу, що дожив до такого віку. А з іншого боку, мені трохи страшнувато, що ж буде далі, — з сумною посмішкою признався Євген Федорович. — Я не люблю днів народження з дитинства. Можливо, це тому, що мені не подобається, коли на мою персону звертають увагу. А з роками стали роздратовувати якісь промови, навіть виголошені від чистого серця. Тому стараюся на іменини взагалі зникнути з Києва. Ось тільки сховатися на ювілей неможливо — все одно знайдуть. Не знаю, як переживу ці дні. Доведеться бути трохи Фігаро, щоб скрізь встигнути. Цікаво, як прозвучить у філармонії «Цвіт папороті» в хоровій інтерпретації, а потім хоч краєм ока побачити оновлений варіант балету «Вікінги». У фолк-опери «Цвіт папороті» непроста історія. Очевидно, моє незнання біології, що папороть розмножується спорами, а не квітами, не дає розпуститися цьому твору (сміється маестро). Відроджує оперу Микола Гобдич, але специфічними засобами. Її співають, а капела — досить незвичне трактування. Але завдяки йому, хоч щось квітне потихеньку.

Маестро часто запитують, як народжуються його твори. Вiдкриваючи секрети творчої майстерностi, Євген Федорович говорить:

— Вдома навшпиньки ніхто не ходить. Сім’я давно звикла до моєї роботи і не звертає на мене уваги. Доводилося працювати в різних умовах: і в шумі, і в гаморі — зате я навчився не реагувати на зовнішні подразники, зосереджуючись на власній музиці. Ще підлітком, прочитавши листи великого російського композитора Петра Ілліча Чайковського, був вражений його висловлюванням: «Я пишу музику так, як швець шиє взуття. Працюю щодня». У цих словах маестро є істина творчого процесу. Відсікається надумане, деяка людська бравада: о, я творю! Композиторська праця — дуже важка щоденна робота. Вона вимагає багато внутрішніх і фізичних сил. Є такі масштабні твори, на які витрачається маса енергії. Не секрет, що напруження позначається у кожного автора по-своєму. Бувають випадки, коли люди творчих професій навіть божеволіли. Це відбувається від сильних душевних переживань, концентрації сил. Мене Бог милував, залишаючи при здоровому розумі. Хоча були нелегкі періоди: якщо щось не ладилося, то здавалося, що все — це мій останній твір.

Одна з останніх музичних прем’єр композитора — ораторія «Слово о полку Ігоревім» для сопрано, тенора, баритона, баса, змішаного хору і симфонічного оркестру.

— Ідея «Слова...» належала Тарасу Шехедіну з Україно-американського інституту (Нью-Йорк), — продовжує Станкович. — Матеріал — величезний, і я навіть відчував внутрішній дискомфорт. Ніби і працював багато, але часом здавалося, що мені не вдасться дописати ораторію до кінця. «Слово...» народжувалося важко. Це час безперервної музики, з тексту непросто було вибрати необхідне. Лібрето написав Леонід Махновецький, але його ритмічний переклад максимально наближається до старослов’янського оригіналу. Ораторію виконали два рази. Твір вимагає певних зусиль, пов’язаних з творчими графіками двох колективів: Національного симфонічного оркестру і капели «Думка». Важко сумістити їхні гастрольні маршрути. Спочатку хотіли виконати ораторію на мій ювілей, але «Думка» зараз виступає за кордоном, а колектив Володимира Сіренка тільки нещодавно повернувся зі свого турне. Тому «Слово...» довелося відкласти.

Я програму ювілейних концертів не складав. Це ініціатива тих колективів, які виявили бажання виступити на вечорах. У мене немає ніяких символічних, так званих знакових творів, які я хотів би почути в день народження. Сподіваюся, що кращий твір ще попереду і я його ще маю написати. На жаль, я не встиг дописати обіцяну до ювілею прем’єру. Можливо, через місяць-два познайомлю слухачів зі своїм новим витвором, але за умови, що музиканти Національного симфонічного оркестру будуть у Києві, а не на гастролях. Сіренко мені пропонував, що вони виконають кілька фрагментів, адже симфонічна поема практично готова, але я вважаю, що напівфабрикат не можна показувати публіці.

Творча спадщина Станковича величезна. Євген Федорович написав 8 симфоній, 9 камерних симфоній, оперу «Цвіт папороті», 5 балетів, велику кількість ораторіальних, камерно-вокальних та інструментальних робіт, а також музику для 6 вистав і більш ніж 100 фільмів. Наприклад, його Третя камерна симфонія увійшла до десятки найкращих творів світу, за оцінками ЮНЕСКО, за 1985 рік. Євген Федорович нагороджений багатьма почесними званнями та нагородами, багато років очолював Спілку композиторів України.

ВІКІНГІАДА

Балет Станковича «Вікінги», поставлений два роки тому на київській сцені, викликав суперечливі відгуки. Прекрасна музика, але лібрето Олександра Биструшкіна і Юрія Станішевського «провисало», сценографія Віктора Литвинова розпадалася на шматочки. Герої були схематичні, без живих рис, а масові сцени навіть викликали усмішку. Схоже, до критики в театрі прислухалися. Сюжет «Вікінгів» автори трохи підправили. Адже тема цікава — історичний факт, що дочка київського князя Ярослава Мудрого Єлизавета, вийшовши заміж на вікінга Гаральда Суворого, стала норвезькою королевою. Разом із чоловіком заснувала столицю Осло. 20 років правила країною, а після загибелі чоловіка стала дружиною Свена Могутнього і десять років була королевою Данії.

— Невдоволення «Вікінгами» викликане тим, що ми звикли уявляти їх такими, як їх показують в американських фільмах — вояками без страху і докору, — вважає композитор. — Це дійсно були воїни, спосіб життя яких був у боротьбі: набігах, битвах. Але мій балет не тільки про війну, а й про кохання. Над режисурою спочатку працював Анатолій Шекера. Він був майстром епічних полотен із сильною драматургією, концептуальним балетмейстером, зі своїм особливим поглядом, але його хвороба і смерть не дали народитися виставі. Потім за балет взявся Литвинов. Він майстер більш ліричний. У його роботі багато сцен-символів. Він відмовився від масовості. Віктор не мав можливості нормально репетирувати: то він був зайнятий, то солісти були на гастролях. Працювали уривчасто, і тому не все, що задумувалося, він зміг реалізувати. Зараз додано кілька сцен, які більш повно розкриють образи головних героїв балету, дещо видозміниться фінал, а батальних битв, як не було, так і не буде.

АВЕ, МАЕСТРО!

Портрет ювіляра буде не повним, поки про нього не розкажуть колеги та друзі. Люди, які близько знають Євгена Федоровича, захоплюючись його талантом, зазначають, що маестро — дуже скромна і навіть сором’язлива людина.

— Станкович — комунікабельний і демократичний. З ним цікаво і приємно працювати. Він дуже добра людина. У нього немає зарозумілості, комплексів метра, зірки, дивацтв, на які досить часто страждають творчі люди. Дуже організована людина і щедра. Його люблять музиканти. Я був причетний до його твору «Нехай святиться ім’я твоє», — згадує диригент Національної опери України Іван Гамкало. — Це була робота Національного симфонічного оркестру з капелою «Думка». Ми виконували музику Станковича не тільки в Україні, а й на гастролях у Цюріху. Особливий успіх у публіки викликала його «Аве, Марія». П’ять років тому цюріхський ансамбль «Нова музика» відмічав своє 100-річчя і його дирекція, щоб урізноманітнити свої програми, замовила твори в різних країнах. На ювілейному концерті, серед строкатого сучасного багатоголосся, дуже яскраво прозвучала музика Станковича. І слухачі і музиканти були одностайні, що фаворитом вечора була українська музика. На жаль, одна з наших спільних ідей так і не втілилася в життя. Станкович не написав оперу, яку міг би написати відповідно до свого таланту. Це твір, як «Золотий обруч» Бориса Лятошинського чи «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича, на який чекає від Станковича українська історія.

Якщо говорити про почерк Євгена Станковича, то його музику не спутаєш з жодною іншою. Композитор має свій стиль, своє мислення. В основі його творів лежать кращі зразки української музики. Насамперед його вчителя Бориса Миколайовича Лятошинського. Євген Федорович увібрав у себе досягнення європейської музики — авангарду і, одночасно, зумів об’єднати традиції українського мелосу і його рідного краю — Закарпаття. Цей конгломерат виходить досить цікавим. Твори Станковича є українською музикою, але разом із тим і світовою музикою другої половини ХХ століття.

Олександр Биструшкін, начальник Головного управління культури та мистецтв м. Києва і лібретист балету «Вікінги», признався, що знайомий зі Станковичем із 60-х років. Він відмітив, що, крім величезного таланту, у маестро є три чудові якості: щедрість, працездатність і мобільність. З усмішкою пригадав, як їх, тоді ще молодих акторів, хлібосольно пригощав Євген Федорович, отримавши гонорар. Як до 1500-річчя Києва, поспішаючи виконати вчасно замовлення до ювілею столиці, Станкович на пальцях заробив мозолі. Про те, як кілька разів він переробляв музику до «Вікінгів», йдучи назустріч побажанням лібретистів і хореографа. За словами Биструшкіна, у Станковича немає ніякої закостенілості: я майстер, і буде тільки так, як я написав. Він уміє слухати і прислухається до думки інших, але при цьому має дар переконувати в своїй правоті.

НЕЮВІЛЕЙНІ «ЧОМУ»?

Як вважає музикознавець Олена Зінькевич: «Ми всі великі боржники перед композитором. Потрібно ставити питання про музичну театральну спадщину Станковича». Наприклад, у Маріїнському театрі йдуть всі твори, написані Андрієм Петровим. Петербуржці гордяться своїм сучасником. Ми ж маємо майстра ще більшого масштабу, а таке враження, що в київському театрі фактично не помічають цього. Що за дивний у нас підхід? За життя чинимо, як сторонні спостерігачі: виплив — добре, а ні — так ні. Часто скупимося на цілком заслужену похвалу. Зате коли людина йде з життя, починаємо бити себе в груди і розповідати, що поруч з нами жив і творив геній. Як жаль, що багато його планів не вдалося реалізувати.

Сьогодні в репертуарі Національної опери України лише два балети Євгена Федоровича — «Ніч перед Різдвом» і «Вікінги». Чому ми, маючи самобутнього автора, так розкидаємося талантами? Раніше в столичній афіші були його балети «Ольга» і «Прометей». Так, вони поставлені два десятиріччя тому і їх, із позицій сьогоднішнього дня, можна назвати формальними виставами. Виходить, що після смерті Шекери його роботи витісняються з афіші.

Ставити балети Станковича — серйозний екзамен перед хореографами, тому що кожна робота композитора є абсолютно новим жанровим напрямом, вимагає від балетмейстера відкриттів, пошуку сценічного втілення, які, на жаль, далеко не завжди адекватні музиці. Досі не поставлена його фолк-опера «Цвіт папороті». Для неї було зроблено чудові декорації Євгеном Лисиком, цікаве сценічне втілення було запропоноване Анатолієм Шекерою. У 1980 до вистави «приліпили» націоналістичний ярлик. Адже ми вже відсвяткували 11 років незалежності України. Чому наша Національна опера фактично не має в своєму репертуарі вистав сучасних українських авторів? Як справедливо вважає Олена Зінькевич, потрібно скористатися ювілеєм композитора, щоб не тільки підняти неювілейні «чому», а й зрушити незручні питання з мертвої точки. Щоб Національна опера не тільки ставила те, що замовляють західні імпресаріо, і виїжджала з цими виставами на гастролі за кордон, але i щоб театр був національним за суттю, а не за назвою, був флагманом, який показує найкращі твори сучасної української культури.

Нещодавно розпочався навчальний рік у Національній музичній академії, де Євген Федорович завідує кафедрою композиції.

— Я ніколи не думав, що доживу до того моменту, коли викладатиму, — признався Станкович, — оскільки ніколи не займався селекцією. Себе вважаю ще молодим педагогом — усього десять років працюю в консерваторії. Мене запросили завідувати кафедрою після Андрія Штогаренка. Вирішив спробувати і втягся в навчальний процес. Останнім часом стали радувати мої студенти. Їх не зупиняє те, що сьогодні професія композитора не престижна. Якщо ти не пишеш естрадних шлягерів, то ти нікому не потрібен. Серед моїх учнів є три—п’ять молодих талантів і, якщо доля до них буде прихильна, то вони прославлять не тільки себе, а й українську музику, ставши блискучими композиторами. А раз є такі музиканти, які готові заради творчості не звертати уваги на матеріальний достаток, то українська музика не закінчиться.