Закохані в Королівській опері

Вирушити до Зеландії на День закоханих у перший після срібного весілля рік, опинитися серед запрошених на прем’єру шекспірівської «Ромео і Джульєтти» на музику С. Прокоф’єва в Королівському оперному театрі Данії й через 15 хвилин після початку...

Втім, до опису події слід розповісти про те, що нічого подібного не провіщало в країні найстарішої в Європі монархії з прищиком невгамовної анархії в центрі Копенгагена. Називається він «Христианія». У 60-і роки молоді «хіпарі» захопили район покинутих будинків і проголосили в ньому країну своєї свободи. Ветерани руху й нове покоління відв’язної молоді, час від часу вступають у неромантичні стосунки з охоронцями закону, особливо в сфері права на торгівлю дурманом для різного ступеня «кайфу». А в останньому чудово розмальовані будиночки, братання з сестрами, пісні до ранку, а вранці знову до столика з широким асортиментом того, «що вставляє». На воротах з боку вулиці напис «Ласкаво просимо до Христианії!», виходячи, прочитаєте на зворотному боці: «Обережно! Ви виходите в зону Європейського співтовариства!» Єхидність цього застереження, схоже, не залишилася без уваги керівників країни. І ціни, і зарплати тут помітно вищі, ніж у сусідів. Плакат, який зазиває на недорогу каву, позначає вартість від трьох до десяти доларів за чашку.

Дорога простота, непомітна унікальність, вишукана дохідливість, схоже, складають ментальну неповторність всесвітньо шанованого бренду — «Дизайн Данії». Він читається в одязі, кухні, архітектурі. Синтетична природа театру цю якість прописує петитом. Нові — драматична й оперні сцени Королівського театру разом із Національною бібліотекою, будівлю якої називають «Чорним алмазом», складають «бермудський трикутник» на різних берегах міської затоки, в якій передбачено зникати смутку, безпорадності та самотності.

У безлічі читальних і глядацьких залів, на оперних, балетних і драматичних сценах щодня аншлаги. Ми тричі не змогли потрапити на мольєровський «Мізантроп», що йшов три місяці! Гіркота й захват від цього феномену затьмарили враження від опери М. Мусоргського «Борис. Акт 1», на яку ми з драматичного театру приплили катером через вельми неспокійні води затоки.

Зовні новий Королівський оперний театр є скляним кубом з ребром діаметром як 10-поверховий будинок, накритий аркушем скляного даху, що помітно виступає за його стіни. Всередині цього акваріума дерев’яна куля глядацького залу, увійти до якого можна лише через містки, що примикають до трьох рівнів фойє, які оперізують його, як кільця планети Сатурн.

Форми, декоративні матеріали, технічне оснащення сцени і залу закріплюють комічні асоціації й відчуття. Музика М. Мусоргського прошиває часи, ниточки побаченого і почутого розворушують маріонетку пам’яті. Завіса піднімається, і ви опиняєтесь у якомусь глухому куті Москви з чавунними воротами станції метро в стилі сталінського бароко, пивним кіоском і мітингуючим натовпом, який, схоже, за гроші прославляє якогось кандидата. Його величезний портрет спочатку прикріпили догори ногами, а потім він просто завалився на трудящих. Все кудись зникає. І з’являється Він власною персоною: Борис, із програмним голосом волаючого в пустелі. Потім Його обставляють столами, кріслами, телефонами і графинами кремлівського кабінету. Пімен і писар у спортивному костюмі з сіткою списаного паперу, засинають прямо за царським столом. Спадкоємець бавиться царським комп’ютером. Вибухи, ймовірно, терористів, заганяють перелякані верхи і низи в підземелля метрополітену. Матраци, розкладачки, спиртівки, дитячі горщики, люди похилого віку і діти, чоловіки і жінки, багачі й жебраки завмирають у рівності безпорадності.

Володіє голосом лише Юродивий. До купки дітей, що глузують з нього, приєднується спадкоємець і відбирає копієчку. Знаходяться ті, що бажають грабувати вінценосного нащадка. І починається молотилово без урахування чинів, віку та статі. Так закінчується вистава, і замислюєшся — додане до назви «Акт 1» слід читати як «акт єдиний» або «акт перший»?

Актуалізація режисера Вольфганга Гобеля виконана тактовно і точно. Сценічні образи сценографа і художника по костюмах Дмитра Чернякова документально правдиві. У результаті гострота трактування додається до знайомого звучання опери. І ось вечір прем’єри в день Святого Валентина. Акваріум театру вже уявляється кришталевою скринькою з потужним зернятком кохання, а, отже, життя. Але режисер Олів’є Пі починає виставу з оплакування хором фігур у чорному одязі, чорних окулярах, під чорними парасольками, Ромео і Джульєтти, які лежать у трунах. Срібло дощу, який падає з небес, додає картині романтично-сумного характеру. З фінальними акордами частина сцени починає підніматися. Хор розходиться, і з трун встають щасливі закохані, які з насолодою дивляться і наближаються один до одного. Плунжерна сцена піднімається неймовірно високо — мабуть, метрів на сім-вісім. Усередині неї, під героями, інтер’єр сучасної дискотеки з танцюючою в диму тусовкою, що немов би повстає з пекла. Задум режисера захоплює. Закоханим ніхто не потрібен. Вони вдвох у раю! На цьому світі або на іншому! Закохані пари в глядацькому залі осмислено притискаються один до одного. Ніхто не помічає тривалої паузи, окрім диригента. Він не те щоб застиг з паличкою на змаху, а швидше завмер на вдиху!

Ромео і Джульєтта тікають за куліси. Масовка в «дискотеці» не в силах приховати розгубленість. Опускається антрактна завіса. Служитель театру оголошує про технічну несправність і пропонує декілька хвилин почекати. Так повторюється ще двічі, і через півгодини глядачам пропонують святковий «коктейль» із запрошенням прийти на виставу іншого разу.

За тридцять років роботи в театрі я не лише не бував у такій ситуації, але й ніколи не чув про подібний конфуз. Я відчув різкий біль за весь театр, страх перед гнівом глядачів... Але запанувала ніжність розуміння! У цей дивовижний день, нехай продовжиться радість його на цілий рік, всі Ромео і Джульєтти зігрілися величчю високих почуттів і не розчарувалися розумінням невідворотності фіналів. Мабуть, це й означає — бути закоханим!