Життя без страховки

Я НЕ ГРАЮ В ІГРИ, ЯКІ ПОДОБАЮТЬСЯ БІЛЬШОСТІ

— Андрію, чим займаєшся в умовах розвалу кіно і прокату?

— Я зараз не знімаю. Проекти є і бажання є, але якесь уже кволеньке, тому що знімати «малолітражні» картини за $250 тисяч не дуже й хочеться. Свого часу я здійснив героїчний вчинок — за 740 тисяч рублів зняв 2-серійну «костюмну» картину «Звіробій». Так само за місяць я зняв «Чоловічу компанію». Але всі мої теперішні проекти — за Пікулем, Гріном, іншими чудовими письменниками — передбачають велике вкладення грошей.

— А Грін, з твоєї точки зору, — це гарна література?

— Я сам довгий час не міг собі відповісти, чому я його шанувальник. А потім знайшов у Шкловського: «У кожній людині живе титан. Але їй заважає те, що вона пам’ятає про себе. А герої Гріна про себе забувають». Мені це дуже імпонує — прагнення людини до чогось високого, чистого. Сьогоднішнє кіно вироджується в демонстрацію технічних можливостей, технологізацію, і мені це болить. Напевно, той світ, у якому я живу, можна назвати надзвичайно романтичним. Але романтиків не буває «останніх», це необхідне кожному з нас, навіть тому, хто про це не здогадується. Так, можна наводити аргументи нераціональності такого погляду на життя. Але мені вже за 40, і не варто перебудовуватися, щоб примусити себе грати в ті ігри, які подобаються більшості.

— Що ж тепер?

— Тепер, як у Буніна, потрібно «тихо, мирно понести свій вогник у дальні печери» до того часу, поки він знову кому-небудь знадобиться.

Я ЗАРОБЛЯЮ БІЛЬШЕ, НІЖ МІЙ БРАТ — ПРОФЕСОР ВДІКу

— У якій же дальній печері він зараз горить?

— У Московському інституті сучасного мистецтва, де я викладаю сценічний рух і бій — заробляю на життя своєю шпагою. Це комерційний вуз і заробляю я трохи більше, ніж мій брат — професор, що викладає в ГІТІСі. Рік я робив телепередачу «Ати- бати» й отримував від цього величезне задоволення. Хоч це, здавалося б, солдафонська специфіка. Зараз на каналі «Культура» я веду військово-історичний журнал, розповідаю про цікаві речі — про зброю, визначних полководців і багато іншого.

— Тебе зараз запрошують зніматися?

— (Абсолютно не сумуючи.) Зараз — ні.

— Коли в останній раз ти працював як актор?

— Це було два роки тому — у бойовику «Той, хто ніжніший», де я грав сучасного бандита. Але такого, знаєш, романтичного. * * *

Кажуть, діти знаменитостей несуть на собі вічний хрест бути в тіні своїх батьків: під прицілом іронічних поглядів, під шепіт «доброзичливців» у спину, вони або змиряються, або починають будувати своє життя в автономному режимі. Андрій ще в юності вибрав друге.

Але це не позбавило його пліток: багато хто стверджував, що ролі в кіно для Ростоцького закінчилися в той момент, коли закінчилося безмежне царювання в радянському кіно Ростоцького-старшого, режисера знаменитих стрічок «Доживемо до понеділка», «А зорі тут тихі», «Білий Бім, Чорне Вухо». Але це тільки розмови, а реальна кінодійсність така: роботи Андрія у фільмах «Вони билися за Батьківщину», «Ескадрон гусар летючих», «Це ми не проходили», «Дні Турбіних», «Непереможний» говорять про те, що він був дуже хорошим актором.

В останні роки він знімався небагато. На моє запитання, чи не образливі ці простої, заперечував. Проте, мені здавалося, що тільки з гордості: чоловіки не плачуть, чоловіки засмучуються.

— Завжди спокійно ставився до всього — і коли мене не затверджували на роль в останній момент, і коли перестали запрошувати. Знаю, існує думка, що мене свого часу «штовхав» батько. Напевно, в цьому є частка істини — взяти на ту чи іншу роль сина керівника одного з об’єднань на студії Горького було заманливо, однак за жодну свою роботу в кіно мені не соромно. Тому, давай так: батько — окремо, я — окремо.

Він, дійсно, зайняв нішу, яку тоді було нікому зайняти: молоді актори готували себе до ролі Гамлета або, в крайньому випадку, секретаря обкому і в разі чого без дублера-каскадера працювати не могли. А він міг, тому що з дитинства мріяв працювати саме в пригодницькому кіно. Такому як, наприклад, «Кінець імператора тайги». Потім він мені із захопленням розповідав: «Цей фільм бачив у Африці французькою мовою, уявляєш? І глядач приймав на ура!»

ДЕНИС ДАВИДОВ БУВ НЕКРАСИВИЙ, АЛЕ НЕ ДО ТАКОЇ МІРИ

— Кажуть, що у фільмі «Ескадрон гусар летючих» на роль Дениса Давидова пробувався Костя Райкін, а затвердили тебе...

— Ну не було в той час актора, який би так, як я, їздив на коні! Так, були чвари з приводу інших артистів. До мене також дійшли чутки, що режисер мріяв, щоб у цій ролі знімався Костя. Коли на різних прес-конференціях вже дістали цим питанням щодо Кості, я розсердився і сказав: «Так, звичайно, Денис Давидов був не чистокровним росіянином, але в його жилах текла татарська кров. Крім того, він, звичайно, був некрасивий, але не до такої міри».

— Райкін не образився?

— (Поблажливо.) Ну, напевно, ні. Раз не викликав на дуель...

— А що робиш ти, коли ображаєшся, невже на дуель викликаєш?

— (Холодно.) Я не даю приводу для образ. А якщо хтось намагався це зробити, то якось «вмирав» сам по собі — і все.

— Андрію, ти ніби лауреат премії МВС. За які заслуги перед рідною міліцією ти був удостоєний такої честі?

— (Напружено згадує.) А-а-а, так! Я дуже багато зіграв усіляких ментів у кіно. Для того, щоб зіграти в такій картині як «Увага, всім постам», ми з режисером зробилися позаштатними співробітниками кримінального розшуку. Виїжджали разом із нарядами міліції ловити злочинців. Це дуже цікаво, між іншим...

— Ось ти сказав, що за жодну свою картину тобі не соромно. Тобто ні грама іронії стосовно себе. Взагалі, ти людина пафосна?

— «Не соромно» — не означає, що абсолютно кожну я вважаю великим витвором мистецтва. Але це зроблено професіонально, погодься! Мені досі вдячні за деякі картини. Ось прийшло нове покоління: половина з них бандити, половина працює в міліції. І багато хто мені говорив, що став сильним і здоровим завдяки тому, що почав займатися самбо чи єдиноборствами, подивившись фільм «Непереможний».

ДЕМОКРАТІЯ НІКОЛИ ДО ДОБРА НЕ ДОВОДИЛА

— А твої картини — бойовики, пригоди — це попсовий кінематограф?

— Ну чому ти мене весь час хочеш загнати в кут?! Що означає попсовий? Я так відповім: це рівень певного жанру. Для дуже малої кількості людей став життєвим прикладом Андрій Болконський або П’єр Безухов, а моїх героїв наслідували тисячі хлопців.

Пригадай, яка кількість людей у 90-ті стала знімати кіно, не маючи на це ніякого права. Але вони приходили з мішками грошей і отримували це право без перешкод. Тому я радий, що з приходом у Союз Міхалкова це неподобство, можливо, закінчиться. Демократія ніколи до добра не доводила. Вона гарна для розвинених країн, а у нас неминуче переростає в необмеженість і анархію.

— А диктатура, як відомо, закінчується шибеницями — невідомо, що гірше...

— Ну йолки-палки, коли шибеницю забрали, що, менше крові та бардаку стало? На що перетворилося наше кіно? В’ялий сурогат західного.

У МЕНЕ ОДИН КОМПЛЕКС — ПОВНОЦІННІСТЬ

— А ти себе відчуваєш у реальному житті суперменом?

— Для того, щоб бути суперменом, потрібно було б додати якихось якостей Чака Норріса.

— Тільки фізична сила робить чоловіка чоловіком?

— Я ж сказав — «додати»!

— Ага! Значить, все інше при тобі?

— (Сміється.) Так, усе інше у мене є. Можу навіть із цього приводу розповісти історію. Якось я знімався в картині «Весільний подарунок» з Ролланом Биковим. І з приводу одного епізоду він почав мені пояснювати: «Ось ви розумієте, в цьому фільмі всі відчувають себе неповноцінними і позбуваються своїх комплексів тільки тоді, коли збираються в цій квартирі». На що другий режисер, грузин, відреагував умить: «Слухайте, які можуть бути комплекси у Ростоцького?». Тоді Биков підняв голову і сказав: «Так, у нього тільки один комплекс — комплекс повноцінності». Я не сприймаю це як антикомплімент. Тому що, якщо ти рефлексуєш, грай собі на здоров’я Чехова, Достоєвського. Напевно, це буде геніально.

— А тобі було б цікаво зіграти неповноцінну людину?

— Ні. Із Достоєвського тільки, мабуть, Свидригайлова.

— Адже Свидригайлов — не самодостатня людина, в ньому багато темного. А, до речі, зло може бути самодостатнім?

— Звичайно. Чим сильніше зло, тим цікавіше. Тому що і добро, що протистоїть йому, також має бути сильним. Стан боротьби — це ж здорово — адреналін у кров.

ЖІНКА ПОВИННА БУТИ ЖІНКОЮ

— Андрію, ти обожнюєш спорт, коней, зброю... Але у тебе дочка. Це якось відбивається на її вихованні?

— Я її особливо не виховую, мені, як завжди, не вистачає на це часу. Росте собі й росте. Немає цього: «Ах, я — тато! До мене горнеться ніжна істота!» — я не збожеволів після народження першої і досить пізньої дитини...

— Адже це не перший шлюб?

— Другий. Моєю першою дружиною була Марина Яковлєва.

— Судячи з усього, погляди на сім’ю у тебе патріархальні: чоловік — на полюванні, жінка — чекає.

— Це, напевно, було б надзвичайно нудно, якби мені вдалося цього домогтися до кінця. Але оскільки є ще над чим працювати, я періодично намагаюся кричати: «Хто в домі хазяїн?» І слава Богу, Оля (дочка) завжди рапортує: «Тато в домі хазяїн!». «Строю», одним словом.

— Ти б міг допустити шлюб із людиною, якби зрозумів, що жінка яскравіша за тебе, швидше робить кар’єру?

— Напевно, ні. І не тому, що я б їй заздрив. Просто їй би елементарно не вистачало часу утримувати в чистоті квартиру, готувати, прати...

— Твоя дружина — мистецтвознавець і до того ж кандидат наук. Коли вона писала дисертацію, їй на все це вистачало часу?

— Зараз усе гаразд, а в той час у нас були постійні скандали з цього приводу. Жінка повинна бути жінкою. Скажімо, всі меблі в домі зроблені моїми руками. Якщо потрібно щось прибити, пригвинтити — будь ласка. Іноді, коли вона затримується на роботі та приходить пізно, я показую плоди своїх трудів і кажу: «Дивись, ось так повинен стояти посуд, у такій чистоті все має бути!»

— ... сказав він сварливим голосом. А в чоловічій компанії ти дотримуєшся принципу рівності чи тут те ж саме: хто не «строїться», той повинен залишити пляж?

— У дружбі повинен дотримуватися принцип рівності, тому що кожний із нас — особистість. І коли мені заперечують, я обов’язково подумаю: чи не дурень я. Але є моменти, коли щось вирішується, і заперечувати людині, яка прийняла на себе відповідальність за це рішення, просто не можна.

— А людину міг би вбити?

— Міг би.

— А за що?

— За образу жінки, за непорядність, якщо я буду відчувати небезпеку для життя близьких мені людей. Але це за крайнього збігу обставин. Інша справа, що я ненавиджу, коли хтось кричить: «Я б їх усіх повбивав, перевішав!», — тому що ці люди з самого початку сприймають світ, як кати.

— Тобі подобаються жінки?

— Знущаєшся? Ну був би я дегенератом, якби не подобалися. Не всі, звичайно. Але... (сміється) багато які подобаються.

— Близька формула з фільму твого батька «Щастя — це коли тебе розуміють»?

— Це одна з формул — до того ж досить пасивна. Адже я людина самотня. Щастя — це коли ти за щось боровся і переміг. Для мене боротьба — це як наркотик. * * *

Після загибелі Андрія його друзі, все ще перебуваючи у шоку від того, що відбулося, давали газетам інтерв’ю: «Ми просто хотіли тиждень відпочити, а Андрій поєднав приємне з корисним — шукав відповідну натуру для фільму. При цьому він часто нікого із собою не брав, а їздив тільки з водієм, якого прислали із сочинського прикордонного загону».

4 травня всі залишилися в санаторії, де зупинилася знімальна група, святкувати Великдень, а Андрій поїхав рано- вранці на прикордонному уазику, пообіцявши повернутися після обіду. Але вже о третій годині дня водій повернувся один і сказав групі: Андрій потрапив у біду. Потім водій розповість, що Ростоцький постійно виходив із машини оглядати місцевість: «Зрештою, ми заїхали в якусь глушину, і Андрій побачив крутий схил. Попросив зупинити машину і чекати. А сам поліз вгору без страховки…»

Але за кілька хвилин він втратив рівновагу і зірвався.

Водій машини відразу ж кинувся до режисера і побачив, що у нього зламані руки й ноги та пробита потилиця. Солдат помістив Ростоцького в машину і поїхав до санаторію.

Лікарі приїхали через 15 хвилин і відвезли потерпілого до хостинської районної лікарні. Головний лікар лікарні розповів «Газете.Ru», що, як тільки він побачив Ростоцького, то зрозумів, що шансів врятувати його практично немає: «З такими переломами і ударами ніхто не виживе. До того ж у нього була найсильніша черепно-мозкова травма». Ростоцького відправили у реанімаційне відділення і стали готувати до операції. За кілька хвилин він помер на операційному столі.

Андрія Ростоцького поховали в Москві на Ваганьківському кладовищі поруч із могилою батька, який помер менше року тому.