Знову Богдан Ступка, знову «Украдене щастя»...

За традицією, покажуть «Украдене щастя» — виставу-легенду, знакову постановку чудового майстра, на жаль, уже покійного, Сергія Данченка. 24 роки тому ця робота стала київським дебютом режисера й актора на франківській сцені. Сьогодні «Украдене щастя» цілком заслужено називають театральною класикою, а 4 травня 1979 року (день прем’єри) багато критиків і колег чекали з тривогою. Адже львівський десант — Данченко, Ступка і Розстальний — якого кинуто для зміцнення київської трупи, втручався у святєе святих. До Сергія Володимировича хрестоматійну драму Івана Франка у Театрі ставив знаменитий Гнат Юра у 1940 і 1956 роках. До енциклопедії української сцени увійшли імена корифеїв: Амвросія Бучми, Наталії Ужвій, Володимира Добровольського, Дмитра Мілютенка, Миколи Шутька, Ольги Кусенко, Миколи Задніпровського. І раптом нова версія, що ламає старі канони. Дію режисер розгортає у бойківській хаті. Сергій Володимирович Данченко вистроїв виставу як психологічну драму, зробивши акцент на любовному трикутнику: Микола — Анна — Михайло.

«Богдан Ступка у ролі Миколи Задорожного живе якимось продовженим життям на сцені, мотиваційна неочевидність, неоднозначність його поведінки зачаровує, примушує з увагою стежити за кожним його рухом. Актор поведінку свого героя будує виходячи з внутрішньої мотивації. Микола свідомо зробив вибір, прирікаючи себе на самотність. Він існує у світі, в якому його не розуміють, йому не співчувають, він нікому не потрібен, — ділиться своїми враженнями від вистави театрознавець Ростислав Коломієць. — Абстрагувавшись від соціально-викривальних мотивів, зосередившись на внутрішньому світовідчутті героїв, Сергій Данченко створив виставу сучасну за змістом й естетикою».

«Украдене щастя» давно стало маркою, знаком якості, емблемою франківців. Але, що дивно, і сьогодні постановка анітрохи не застаріла, не виглядає архаїкою чи музейним театральним експонатом. Вона цікава і все ще хвилює глядачів різного віку. Дехто її бачив N-ну кількість разів, а багато хто побачить уперше. Є у виставі якась привабливість. Після неї ви ніколи не побачите байдужих облич у залі. Наприклад, навесні цього року Театр ім. І. Франка показував «Украдене щастя» на гастролях у Чернівцях і у Тернополі. Всі вистави пройшли з аншлагами. Постановка, яку створено більше двох десятиріч тому, і сьогодні запитана публікою. Тому списувати з репертуару таку роботу — гріх. Ось і пестить і підтримує «...щастя» нинішній художній керівник франківців Богдан Ступка.

На київській сцені 1 жовтня він виступить у ролі Миколи вже 361-й раз! Але ж Задорожного актор грав ще і у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, і на численних гастролях. Тому точне число, скільки разів Богдан Сильвестрович перевтілювався в Миколу, вже важко підрахувати. За словами актора, Задорожний йому дорогий з багатьох причин. «Франко — один з моїх улюблених письменників. (До речі, обидва народилися у Галичині у один і той же день — 27 серпня. Тільки актор з’явився на світ на 85 років пізніше за Івана Яковича. — Т. П. ). Грати роль Миколи — великий успіх у творчій долі, —зізнався Ступка. — Данченко був не тільки моїм другом, я його вважаю і своїм учителем. Ми багато пудів солі разом з’їли, перш ніж досягли успіху. Він перший повірив у мою «зірку»... Після смерті Сергія Володимировича я відчув такий біль, немов мені відрубали руку. Виставу «Украдене щастя» я і мої колеги присвячуємо Режисеру з великої букви — С. Данченку».

Від прем’єри і до нинішнього «... щастя» кілька разів оновлювався склад партнерів Богдана Ступки. Всі актори з величезною теплотою згадують про свою участь у цій зоряній постановці: Л. Хоролець, М. Герасименко, В. Плотникова, В. Розстальний, С. Олексенко та ін. А 1 жовтня у ролі Анни на сцену вийде Ірина Дорошенко, а Михайла Гурмана зіграє Володимир Нечипоренко.

— Уперше образ Анни я зіграла у Хабаровську. У 1989 році наш колектив там перебував на гастролях. Сергій Володимирович Данченко вирішив омолодити постановку і ввів мене та Володимира Нечипоренка у виставу. Ми репетирували по ходу гастролей, — згадує І. Дорошенко. — Данченко завжди був скупий на похвалу. Тому почувши «ну, нормально», що у його вустах було вищою оцінкою, ми з Володею відчули себе справжніми іменинниками... Відтоді «Украдене щастя» увійшло до мого акторського арсеналу. Вистава вимагає величезного емоційного навантаження, але я дуже люблю цю постановку.