Боротьба проти ментальної й побутової бар’єрності

Нещодавно у ЗМІ з’явилася справді сенсаційна для України новина — адвокат, що пересувається за допомогою візка, Дмитро Жарий виграв у суді справу проти мережі аптек. Це перша виграна справ з дискримінації людей з інвалідністю в Україні, і вона справді обнадіює. Історія Дмитра — не унікальна: кожного дня люди з інвалідністю стикаються з побутовою дискримінацією — не можуть скористатися громадським транспортом, не мають можливості потрапити до магазину, аптеки та інших закладів, якщо ті не обладнані спеціальними пандусами. До речі, в такі заклади також проблематично потрапити людям похилого віку, жінкам з дитячими візочками, вагітним та іншим мало мобільним групам громадян. У випадку з Дмитром, чоловік не міг потрапити до аптеки. Він звернувся до директора закладу з проханням побудувати пандус. У відповідь отримав відмову.

У липні 2010 року Дмитро розпочав свою боротьбу у суді з дискримінацією людей з інвалідністю. Кілька років судової тяганини — і перемога. Проте, що вона дала на практиці? Мережу аптек позбавили ліцензії, заклад звільнив приміщення, а проблема з пандусом залишалась невирішеною. І тут проблему слід розглядати ширше. За словами виконавчого директора Національної асамблеї інвалідів України Наталії СКРИПКИ, у нас, окрім іншого, також існує стійка «ментальна бар’єрність суспільства». Саме вона заважає власникам закладів витратити не такі вже великі кошти на пандуси.

«Ми говоримо не про те, щоб держава нам створила пандуси по всій Україні, адже вона в нас не дуже багата і побудувати пандуси всім не зможе. Але держава може зобов’язати власників бізнесу також дбати про осіб з інвалідністю, бути соціально відповідальним, — розповідає «Дню» Дмитро Жарий. — Якщо такі вимоги будуть запроваджено й держава це контролюватиме, то років за п’ять Україна зможе стати однією з найдоступніших для інвалідів країн у світі». За словами чоловіка, власники магазинів не бачать на вулицях людей на візках, а тому не вважають побудову пандуса першочерговим завданням, а людей на візках на вулицях немає, бо вони не можуть виїхати через відсутність цих пандусів «Це замкнене коло. Людей на інвалідних візках в Україні — більше 300 тисяч», — говорить Жарий. — Чому вони не захищають свої права? По-перше, вони зневірені в тому, що суд може стати на їхню сторону. По-друге, отримати якісні юридичні послуги — це доволі дороге задоволення. Система надання безоплатної правової допомоги тільки починає працювати і поширюється переважно на кримінальні процеси. У органів правопорядку, які мають захищати права інвалідів, на питання доступності часто просто не вистачає часу». Проте, за словами правника, зараз вже є декілька процесів з приводу доступності.

«Крига зрушена, є перший прецедент і тому можна посилатися на нього як на успішну практику — можливо, це допоможе іншим суддям ухвалювати об’єктивні рішення, які враховують інтереси інвалідів відповідно до Конвенції ООН про права інвалідів», — говорить Дмитро Жарий. Він прогнозує, що вже «скоро це будуть не поодинокі випадки, а тенденція»: «Я переконаний, що у нас в цьому році буде вже близько п’яти-семи позовів, у наступному році кількість може збільшитися до двох десятків». Він також наводить приклад і перших перемог у боротьби проти «ментальної бар’єрності», а не лише побутової. «Я живу в будинку, де доволі високі сходи. Попросив ЖЕК побудувати пандус, але вони відмовили. Тоді я за власні кошти відповідно до технічних вимог побудував його. Мешканці будинку, коли це побачили і почали ним користуватися, зрозуміли, що це дуже зручно. І за власною ініціативою зібрали кошти і повернули мені частину грошей, які я витратив на побудову пандусу», — підсумовує правник.

«День» розповідає про маленькі перемоги, що мають великі наслідки на шляху подолання в Україні бар’єрності — і побутової, і ментальної.

Продовження теми:

Чи досяжна хороша робота для людини з особливими потребами? Приклад із Донецька

Без сірих плям...