Київ: цугцванг

Опозиціонери, громадські діячі активно закликають киян прийти 2 квітня до Верховної Ради й змусити депутатів призначити їм місцеві вибори. Виглядає дещо парадоксально, адже це обов’язок парламентаріїв. У чому ж проблема?

Для опозиції. Пригадаємо, що вона так і не змогла адекватно оцінити ситуацію 2008 року й програла владу в столиці. Розпорошення голосів на кілька опозиційних кандидатів дозволило вдруге сісти в крісло мера Черновецькому, який набрав лише близько 30% голосів киян. Сьогодні перед опозицією аналогічна проблема. Чи зможе вона виставити єдиного кандидата?

Відсутність своєї більшості в залі опозиція хоче компенсувати тиском громадян біля Ради. Вівторок наступного тижня — остання можливість, коли можна призначити вибори на 2 червня. Нагадаємо, постанову щодо призначення дати виборів було проголосовано лише в першому читанні, далі депутати чекають вердикту Конституційного Суду, до якого звернулися регіонали. КС має роз’яснити питання щодо терміну призначення київських виборів.

Для влади. Тут проблема з підтримкою. Багато хто вважає Попова хорошим господарником, але на тлі загального ставленні до Партії регіонів йому буде дуже складно. Хоча голова КМДА й висловив нещодавно впевненість у перемозі на виборах мера, це можливо лише в разі грубих помилок опозиції або якихось кардинальних змін на краще у столиці (що звучить не дуже серйозно після «снігового колапсу»).

І ще. У дискусіях навколо дати виборів часто забувають про головне — про правила, за якими мають відбуватися столичні вибори, та повноваження майбутнього голови міста. Від цих пунктів залежить набагато більше, ніж те, хто піде на вибори, та коли вони відбудуться.

КОМЕНТАРI

ЄДИНИЙ КАНДИДАТ ВІД ОПОЗИЦІЇ БУДЕ УЗГОДЖЕНИЙ

Володимир КУРЕННОЙ, народний депутат, фракція «УДАР»:

— На сьогоднішній день усі опозиційні сили демократичного табору розуміють, що повинен бути єдиний кандидат. І у мене немає сумнівів, що він буде узгоджений. Упевненості в цьому питання поки немає не тому, що опозиція не може домовитися, а тому, що ніхто сьогодні з точністю не зможе назвати дати виборів. Будуть вони взагалі чи не будуть? Ось головна проблема. Опозиція не має 226 голосів, щоб гарантувати дату виборів 2 червня.

Виключити, звичайно, що від опозиція піде хтось іще (якісь дрібні політичні угрупування, квазіпартії, які захочуть грати роль Троянського коня, висунуть свою кандидатуру), не можна. Але, на мій погляд, якщо провідні опозиційні сили визначать єдиного кандидата, будь-хто, хто потім висуватиметься з цього демократичного табору, вже не впливатиме на результат, бо суспільство зрозуміє, хто є справжнім кандидатом від опозиції. Всі інші будуть лжекандидатами. Навряд чи на них реагуватимуть виборці.

Ми вважаємо, що визначити єдиного кандидата — це тільки половина роботи. Головне, визначити порядок обрання мера Києва (зробити його більш демократичним) і його повноваження. Зрозуміло, що при тих умовах, що сьогодні склалися (прийняті Партією регіонів свого часу — щодо функціонування місцевого самоврядування) в Києві мера не існує. Всі розпорядні функції є у глави КМДА. Фактично людина, яку призначає Президент України, має сьогодні всю повноту влади в місті, а міський голова — це англійська королева. Тому ми будемо просувати ідею: поєднати ці посади або взагалі скасувати посаду голови КМДА.

2 ЧЕРВНЯ — ВИБОРИ НЕРЕАЛЬНІ

Володимир ОЛІЙНИК, народний депутат від фракції Партії регіонів:

— Сьогодні є певні проблеми тлумачення через Конституційний Суд. У Конституції прописано, що вибори відбуваються одночасно в останню неділю останніх повноважень відповідної Ради. Опозиція каже, мовляв, давайте призначимо дату, а там розберемося щодо змін до закону про вибори. Треба розуміти, що в Києві склалась особлива ситуація — відсутні районні ради. Як формувати комісії? Які тут мають бути принципи?

Очевидно, що треба робити зміни до закону про вибори, зокрема що стосується обрання міського голови в два тури. Далі. Кого обираємо? Якщо міського голову з тими повноваженнями, які сьогодні є, тоді це доволі формальні повноваження. Він головуватиме на сесії й матиме представницькі функції. Але ж, напевно, кияни очікують на повноваження, які мав колись Омельченко (поєднував представницькі повноваження територіальної громади та повноваження голови державної адміністрації). Щодо цього треба подумати над змінами й варто їх вносити до закону про столицю. Опозиція намагається поставити воза попереду коні. Ніколи такого не було.

Тому, гадаю, ці вибори самій опозиції непотрібні. Тим більше, що вони не можуть визначитися з єдиним кандидатом. Якщо в нас тут проблем немає — це Олександр Попов, то в них є ці проблеми. Так само опозиція не несе ніякої відповідальності за легітимність самих виборів. Ми ж знаємо, що спостерігачі, якщо є якісь проблеми, критикують владу, а не опозицію. Тому влада не зацікавлена в проведенні просто виборів. Мають бути легітимні, прозорі вибори.

Щодо популярності Попова в Києві. Тут я хочу навести слова Тягнибока, який сказав: якщо «Батьківщина», «УДАР» і «Свобода» визначать будь-кого єдиним кандидатом, то його обов’язково оберуть. Так само думала Юлія Тимошенко 2008 року, коли казала про «будь-кого», й запропонувала Турчинова. У результаті кияни піднесли йому гарбуза. Тому я не був би таким категоричним, як Тягнибок, бо в результаті може бути фіаско.

Виборці аналізуватимуть. Сьогодні є все-таки певні досягнення в інфраструктурі столиці — мости, розв’язки, метро... Ми будемо переконувати виборців зробити ставку на людину, яка розуміється на комунальному господарстві, житті територіальної громади. Адже ми не знаємо, які будуть розклади. Зараз уже пішли погрози щодо інших кандидатур від опозиції, що хто піде самостійно, то буде виключений із партії. Очевидно, що Кличко не піде, не піде Яценюк, бо розуміє, що Київ його «поховає», так само Тягнибок не піде. Значить, треба шукати когось іншого. Але тут постає питання, чому не прийняли рішення по такій кандидатурі, як Катеринчук... Це говорить про те, що від опозиції можуть піти багато кандидатур.

Вибори в столиці мають проводитися тоді, коли ми утрясемо всі попередні правові колізії, зокрема це рішення КС. Не для того ми зробили це подання, щоб, не чекаючи результату, ухвалювати рішення. Опозиція сама все зробила, щоб загальмувати процес із датою призначення виборів. Постанову про призначення виборів було зареєстровано в грудні, чому опозиція блокувала трибуну й не давала ухвалити рішення? Досі вже можна було всі питання вирішити.

Якщо говорити про моделі виборів, то я як колишній міський голова Черкас обирався за двома моделями — в один тур і в два тури. Тут є плюси та мінуси. З одного боку, дуже приємно, що два кандидати виходять у другий тур, і за тебе голосує дуже велика кількість виборців. Але, з другого боку, ти мусиш іти на компроміс, який шкодить територіальній громаді. Наприклад, ті, хто програв, кажуть: ми підтримуємо тебе, але за умови... У цій ситуації нам треба слухати людей, аналітиків, а потім ухвалювати рішення про дату виборів. Поспіхом це не робиться. 2 червня вибори нереальні. Вони бачили нашу умову — що ми перед тим, як голосувати за це рішення, вимагали отримати тлумачення КС. Опозиція просто підіграла. Але вона, голосуючи за наш варіант, уже бачила, що ми не встигаємо. У нас правова позиція, а в них — технологічна.

Іван КАПСАМУН, «День»

ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКА»

МИ НЕ ГОТОВІ ДО ЗМІНИ СИТУАЦІЇ В КИЄВІ

Віталій КОМОВ, Київ:

— Диктатуру ПР у столиці встановлено ще 2006 року, коли вибори до місцевої ради вперше пройшли за партійною системою. Пригадайте, що відбувалося з депутатами від БЮТ. Вони розбіглись, як пацюки, створивши Черновецькому більшість... Неприваблива картина. Вона триватиме доти, доки в Києві не буде активізовано громаду і створено систему реального місцевого самоврядування. Простіше кажучи, поки не з’явиться господар, але не в особі Попова або мера Києва, а в особі самої громади — нова система місцевого самоврядування! Це не проста система, вона має бути побудована на європейських принципах, одним із яких є принцип децентралізації, що дозволить включити в управління членів громади і дати громадам мікрорайонів повноваження. Поки ми, члени громади, не будемо структуровані, а перебуватимемо в атомізованому стані і продовжуватимемо наполягати на виборах — ситуація не зміниться! Я не довіряю опозиції у виборі кандидатури мера. Я не хочу, щоб: 1. кияни обирали мера і депутатів окремо один від одного — це має бути єдина команда; 2. не уявляю виборів до Київради без командної платформи, яка дозволить громаді «бути первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень» (ст.6 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Тому на членів громади чекає величезна робота з формування громади, і в цій справі зобов’язані проявити себе і кандидати в депутати, і кандидати в мери. Восьмий рік ми живемо в умовах диктатури ПР і досі не зробили жодних висновків. Не підібрали мера, чекаємо, коли опозиція визначиться, не домовились про систему місцевого самоврядування, прийнятну для громади. Виходить, що ми не готові до зміни ситуації в Києві. Регіони бояться опозиційного мера? Вони повинні боятись організованої громади, яка, ставши господарем, не допустить свавілля влади як місцевої, так і не місцевої...

Як перетворити поселення на Місто?

Вибори мера як тренування... зриву президентських

Олександр ПАЛІЙ, політолог, історик

Снігопади в столиці виявили «секрет полішинеля»: влада насправді ніяка не влада, тобто не упорядник діяльності міста, а так, збирач корупційного податку. Як випав сніг, то влади не стало, наче корова язиком злизала. Зате влада є, коли треба збирати збори, податки й хабарі. Можна лише уявляти, що сталося б, якби столицю спіткало щось серйозніше, аніж снігопад.

Захопивши владу, нинішні можновладці намагаються всіляко усунути й обмежити джерело влади — народ.

Сьогодні влада протизаконно відтерміновує вибори київського мера. Перед тим у минулому парламенті у нас уже була створена коаліція «тушок» і нелегітимний уряд, який у зміненому вигляді існує й досі. За скасованою конституційною реформою країна отримала Президента, який привласнив більше повноважень, аніж на виборах йому дав народ. Тоді ж, 2010 року, на Верховну Раду й місцеві органи влади було антиконституційно поширено продовження їхніх повноважень із чотирьох до п’яти років. І це при тому, що Конституція прямо забороняє обмеження прав громадян, а голосувати за владу на рік рідше — це їхнє явне обмеження.

По суті, єдине значуще голосування нині відбувається в країні не раз на два роки, як раніше, а раз на п’ять років на президентських виборах. Як наслідок, суспільство змушене ходити по колу, за браком альтернативи. І його волевиявлення стають дедалі рідшими. Усе це веде до застою та консервації відсталості, до зниження конкурентоспроможності України.

Тепер влада, використовуючи різноманітні надумані приводи, не дає киянам обрати свою конституційну владу.

Як ідеться у статті 5 Конституції, «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».

Скасування виборів міських голів — що це, як не узурпація?

Усе це відбувається з містом, яке має чи не найпотужніші традиції місцевого самоврядування на всьому Сході Європи.

Нагадаємо, місто Київ із давніх-давен керувалося звичаєвим правом — «копним статутом», на основі якого збиралися віча, обирали посадовців. Значення київського віча було величезним: рішення віча Києва було обов’язковим для всіх країн, підвладних київським князям, кияни часто обирали князя, котрий потім керував усіма землями від Чорного моря до Льодовитого океану. Часто віче домагалося зміни княжих урядовців, часом судило навіть князів.

Влада князів та віча зберігалася в Києві аж до 1471 р. — часу скасування Литвою Київського князівства. Порівняно невеликі періоди з 1396-го до 1440 рр. і з 1471 р. Києвом правили намісники князя Литовського. А 1494 р. Київ, як компенсацію за втрачене князівство, отримує замість віча міське управління за німецьким (магдебурзьким) правом. Магістрат Києва відав усіма міськими справами — адміністративними, фінансовими, господарськими, правовими, судовими, військовими тощо, і щорічно звітував перед громадою про прибутки й видатки міста. Магістрат мав свого архітектора, а також власні збройні підрозділи. Так, місто Київ мало свою кавалерію під назвою «Золота корогва». Право бути обраними до магістрату мали мешканці міста — «добрі, розумні, осілі в місті, віком від 25 до 70 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, законнонароджені, котрі боронять справедливість та правду, і щоб не мали жадібності та злості, не лихварі, не двоєжонці тощо». У середині XVII ст. після здобуття Української козацької державності магістрат у Києві зберігся, а роль воєводи почав виконувати київський козацький полковник.

Проте, починаючи з 1710 р., органи місцевого самоврядування Києва, які діяли за магдебурзьким правом, поступово витісняла нова адміністрація, яку призначали московські царі. Російський уряд ліквідував виборність посади війта. У 1764 — 1781 рр. магдебурзьке право взагалі було ліквідовано. Однак російський цар Олександр І під загрозою війни в Європі 1802 р. частково повернув Києву магдебурзьке право. Однак 1834 р. цар знову скасував його. За царату кількість виборців міської Думи Києва становила лише близько одного відсотка від населення міста. З 1996 р. у місті було впроваджено систему двовладдя — одночасне існування інститутів голови Київської міської державної адміністрації (КМДА) та Київського міського голови (мера Києва). Першого призначає президент України, і до його обов’язків належить управління виконавчою владою міста. Другого обирають жителі Києва на загальних виборах строком на п’ять років, він очолює місцевий орган самоврядування — Київську міську раду. До 2010 року обидві посади обіймала одна людина, тобто кияни обирали собі реальну владу. Щоправда, вибори мера здійснювалися (і досі здійснюються) маніпулятивно, в один тур, завдяки чому Черновецький став мером без підтримки більшості киян, отримавши лише 32% їхніх голосів. Проте відтоді ці посади розмежували, і президентська вертикаль захопила левову частку прав киян. Адже мешканці Києва не впливають на призначення глави адміністрації власного міста, який вирішує більшість питань місцевого значення. По суті, самоврядування Києва якщо не ліквідовано, то серйозно підірвано. І от уже скоро рік, як Київ не має навіть такого мера з обмеженими повноваженнями, а його функції виконує секретар міськради — людина, що не має підтримки киян навіть на своєму виборчому окрузі, не кажучи про всю столицю. Тож абсолютну більшість часу історії Києва в ньому існувало потужне самоврядування.

Прем’єр Микола Азаров щойно заявив, що влада проштовхуватиме вибори в один момент: за його словами, «Україна перебуває у стані перманентного виборчого процесу. Оскільки вибори президента і вибори парламенту не збігаються через те, що вони рознесені за часом, і всередині цього проміжку відбуваються ще вибори до місцевих органів влади, то ми практично позбавлені тривалого періоду, коли в суспільстві не переважатимуть виборчі популістські підходи», — заявив він. «Вкрай шкідливим для держави є те, що вибори відбуваються практично щороку. Це питання невирішене... Я хочу впорядкувати ці вибори, щоб вибори у Верховну Раду і вибори президента обов’язково відбувалися в один рік, тільки рознесені в часі на півроку — спочатку вибори президента, потім парламенту... Україна весь час перебуває в збудженому політичному стані. Це неспокій, який негативно позначається на житті людей. Весь час вибори — людям уже набридло. Політики змагаються між собою та експериментують на суспільстві. Це небезпечно». Влада просто боїться стикатися з народом, і з киянами насамперед.

Вільні вибори та вільну конкуренцію Партія регіонів і багато її прихильників сприймають як хаос. Хоч такий «хаос» триває в демократичних країнах уже століттями, і їм від того тільки добре.

У США вибори Палати представників (нижньої палати парламенту) відбуваються щодва роки. Так само щодва роки оновлюється треть Сенату. Щочотири роки — вибори президента. Якщо додати партійні «праймеріз» і місцеві вибори, то вибори в США не закінчуються ніколи. І чи є від того якась загроза Сполученим Штатам? Ні, навпаки, загроза є Україні, де вкрай неефективне і корумповане керівництво бажає законсервувати себе на віки.

Інша річ, що Україні справді доцільно перевести якомога частіші й регулярніші виборчі кампанії в «поліграфічний режим», у конкуренцію змістів, а не телеспалахів. Вибори, власне, і є демократією. Навпаки, для суспільства небезпечно, коли політики приходять до влади і чинять, що хочуть, без контролю й відповідальності перед виборами, які вони сподіваються сфальсифікувати або скасувати. Страхом виборів влада демонструє власну неспроможність і неконкурентоздатність.

Чим більше виборів, тим більше влада підпорядкована суспільству. Чим менше — тим більше влада на нього плює. Оцьому останньому процесу, судячи з усього, нинішня верхівка й надає перевагу.

Спроба обмежити чи сфальсифікувати вибори — це черговий підрив владою власної легітимності, цілком безглуздий, принаймні з погляду інтересів самого Президента.

Якщо влада вчиняє таке на столичних виборах, то що вона робитиме на тих виборах, які справді вирішуватимуть питання влади в Україні?

Річ у тім, що вибори передбачають діалог із громадськістю. А який може бути діалог, якщо немає аргументів?

Досить довго Партія регіонів запевняла: її партійці всі як один — професіонали. Переконувала так, що аж сама повірила. Якби про свій професіоналізм волали керівники Данії, Люксембургу чи Норвегії — країн із найвищим рівнем ВВП у світі, то можна було б навіть повірити.

Але не щодо людей, які десятиліттями очолювали в Україні уряди, міністерства, адміністрації президента, податкові та інші високопоставлені відомства. Чим вони можуть звітувати, крім власних приватних статків і найнижчого в Європі рівня життя країни, після Молдови?

Показники соціальної деградації (алкоголізму, наркоманії, злочинності, соціальних хвороб) найгірші саме в регіонах, де традиційно має більшість Партія регіонів.

У поховальних костюмах кишень немає. Олександр Македонський наказав поховати його так, щоби з труни було видно долоні — аби показати живим, що він нічого не взяв із собою на той світ. Але то є щось надзвичайно складне для нинішньої верхівки.

Нескладно передбачити, що через рік-другий, в умовах інформаційного суспільства, Партії регіонів з її звичками і рефлексами особливо нічого буде «ловити» на виборах навіть у Донбасі.

Саме тому влада й намагається максимально відсунути а то й скасувати президентські вибори. І столиця тут — ключовий пункт.

Влада нині намагається зірвати наступні вибори президента, а до того, для тренування — мера. Тестуватимуться різноманітні псевдоконституційні та відверто узурпаторські методи, аби забезпечити собі пожиттєве «покращання».

І лише спільними діями кияни зможуть поставити можновладців на місце, як це безліч разів траплялося протягом історії міста.

Але слід уже нині подумати, що потрібно Києву після цієї влади. Перше — збільшення контакту між владою і громадою, аби влада справді стала своєю. Це можна зробити через регулярніші вибори. П’ять років для місцевої влади — це забагато. Вистачає часу накрасти, купити ЗМІ, і щоб люди самі про це забули. Оптимальний термін повноважень — не більше трьох років для органів місцевої влади. По-друге, необхідні вибори у два тури. Оскільки вибори в один тур різко збільшують значення маніпуляцій, технічних кандидатів, підкупу, політичних домовленостей та інтриг. Тоді як вибори у два тури стимулюють чесну конкуренцію, зменшують значення інтриг і політтехнологій, різко нівелюють можливості для фальсифікацій (адже за двохтурової системи доводиться фальсифікувати, як правило, десятки тисяч, а не десятки голосів). По-третє, ми маємо чесно визнати, що сучасні великі міста занадто гігантські, аби там був дієвий постійний контакт виборців у справжні територіальні громади. Тому доцільно було б розвивати у столиці громади меншого рівня (квартального або й меншого), надати цим громадам бюджетні повноваження (за рахунок, приміром, податку на нерухомість) — нехай громадяни самі контролюють витрати, навчаються демократії.

Утім, це — завдання на майбутнє. Зараз головне — не допустити капітуляції столиці перед узурпаторами й відновити самоврядування, яке тільки одне здатне перетворити поселення на Місто.