«Ми не благали, а вимагали»

В добу державотворення все більшого значення набуває вивчення тих сторінок історії, які протягом тривалого часу в силу ідеологічних міркувань залишалися поза увагою дослідників. Йдеться, в першу чергу, про діяльність українського руху опору в радянських концтаборах у 40-х — першій половині 50-х рр. ХХ ст. Актуальність вивчення радянської репресивної системи визначається не лише потребами історичної науки. Для успішного здійснення в Україні судово-правової реформи слід критично осмислити і подолати той негативний вплив, який ГУЛАГ здійснив на формування правосвідомості українського суспільства, зокрема уявлень про демократичні принципи, права і свободи людини. Саме ця обставина вимагає глибокого вивчення й аналізу боротьби українців у ГУЛАГу проти тоталітарного режиму. Ця тема також розкриває одну з важливих складових національно-визвольної боротьби проти тоталітарного режиму в СРСР — внесок політичних в’язнів у економічне зростання Радянського Союзу, а відтак і нинішньої Російської Федерації, яку вважають його спадкоємицею. І тут важливою проблемою є вивчення участі політичних в’язнів у побудові Норильського комбінату, визначення частки їхнього внеску у цей промисловий об’єкт для визначення потреби і можливості компенсації політичним в’язням колишнього СРСР.

♦ Історію побудови Норильського нікелевого комбінату, який був попередником ВАТ «Гірничо-металургійна компанія «Норильський нікель», простежили свого часу Л.І. Бородкин і С. Ертц. Зокрема, С. Ертц детально вивчав пору становлення Норильського комбінату з 1935 по 1938 роки. Л. І. Бородкин дав поглиблений аналіз структури і стимулювання примусової праці в ГУЛАГу на прикладі Норильлагу за період 1930—1950-х років. Цікавим і ѓрунтовним є дослідження використання праці політичних в’язнів на будівництві Норильського комбінату у дослідженні К.Борисенко. Авторка охарактеризувала життя і діяльність ув’язнених норильського концтабору. Кілька статей про історію Норильського комбінату опублікувала також дослідниця Норильського повстання А.Б. Макарова. Проте у названих дослідженнях науковці не визначали окремою темою внесок політичних в’язнів у побудову Норильського комбінату, тим паче не ставили питання компенсації за насильну і жорстоку експлуатацію їхньої праці. А тему компенсації до сучасного промислового гіганта і Російської Федерації як спадкоємиці СРСР можуть порушувати Україна, Литва, Латвія, Естонія, Білорусь, народи Кавказу та інші держави, представники яких відбували ув’язнення у Норильлагу. Більше того, політв’язні російської національності також мають право і потребу у виплаті компенсацій за втрачені роки молодості, здоров’я і життєвих перспектив.

Відкрите акціонерне товариство «Гірничо-металургійна компанія «Норильський нікель» є спадкоємцем Норильського нікелевого комбінату, який був побудований у Норильську, як і саме місто, силами політичних в’язнів ГУЛАГу. Проте сьогодні чомусь намагаються забути історію побудови — у центрі міста в музеї історії Норильського промислового регіону про справжніх будівників промислового гіганта не загадано ні слова.

♦ ВАТ «Гірничо-металургійна компанія «Норильський нікель» — один із найбільших у світі виробників кольорового металу. На його частку припадає 22% світового виробництва нікеля, 9% платини, 38% палладія і 3% міді. Компанія також виробляє золото, срібло, іридій, осьмій, селен, рутеній і телур. Виробничі підрозділи компанії групи ГМК «Норильський нікель» розташовані в Росії у Норильському промисловому районі і на Кольському півострові, а також у Фінляндії, Австралії, Ботсвані і ПАР. Заполярний філіал ВАТ «Гірничо-металургійна компанія «Норильський нікель» є містоутворюючим підприємством. На його виробництві сьогодні зайнято понад 50% населення Норильська.

Про умови життя і праці під час побудови Норильського нікелевого комбінату збереглося чимало свідчень українських політичних в’язнів. За свідченням одного з них І. Кривуцького, у Норильську було 6 зон із політв’язнями, де українці переважали — від 60 до 80%. Зона №1 — рудник «Медвежка»; №2 — Каєркан, вугільні шахти; №3 — каторжанська зона, ув’язнені якої працювали на хлорно-кобальтовому заводі №25; №4 — спецрежимна зона, створена 1948 р., в’язні якої працювали на будові міста («Горстрой») і Мідного заводу; №5 — в’язні працювали на деревообробному комбінаті (ДОК), цегельному заводі, пізніше на «Горстрої»; №6 — жіноча зона (близько 500 каторжанок і до 4000 жінок, засуджених за побутові злочини).

Будівництво нікелевого комбінату було започатковано 1935 року рішенням засідання Політбюро. Ідею створення було запропоновано Й. Сталіним і втілено у постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 березня і постанові РНК СРСР від 23 червня 1935 р. «Про будівництво нікелевого комбінату». Народний комісар внутрішніх справ Г. Ягода організував виправно-трудовий концтабір, поклавши на нього мету побудови комбінату і освоєння району розташування комбінату і його підприємств.

♦ Історія норильських концтаборів нерозривно пов’язана з історією комбінату і розвитком всього Норильського району. Умовно її можна поділити на три основні періоди: 1) 1935—1938 рр.; 2) 1939—1941 рр.; 3)    1942—1956 рр. Головне управління табірної групи значилося у ГУЛАГу під номером 384 і перебувало у Норильську. Норильському управлінню таборів підпорядковувалися всі промислові підприємства Таймирського округу. Всього в районі Норильська було близько 35—40 таборів. Загальна кількість ув’язнених лише в районі міста Норильськ складала не менше 50 тисяч осіб.

♦ Уже в перші роки будівництва через важкі умови праці у надзвичайно несприятливому північному кліматі почала зростати смертність політв’язнів, залучених на будівництво нікелевого комбінату. 1939-го зафіксовано 402 смерті. Саме цього року було ухвалено постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 7 квітня 1939 р. «Про форсування будівництва Норильського комбінату», тож проектна потужність була збільшена у чотири рази. В експлуатацію було введено великі вугільні шахти і рудники, малий коксовий завод, розпочато будівництво збагачувальної фабрики.

У роки війни ситуація з будівництвом комбінату перебувала на межі катастрофи: різко скорочувалися норми харчування і забезпечення одягом, в’язні вмирали з голоду, втікали, хворіли, проте тоталітарна система нарощувала обсяги табірного виробництва — і кількість ув’язнених збільшувалася, будівництво тривало. Кількість в’язнів і каторжних 1946 року, порівняно з 1945-м, зросла на 6 139 осіб.

У серпні 1948 р. на основі каторжного табору у Норильську було створено табір особливого режиму — Горлаг. Засуджували на каторжні роботи терміном від 10 до 20 р. За найменшу провину каторжан кидали в карцер. Робочий день тривав 10 годин, але через затримки у дорозі часто затягувався до 12—14 годин. Працю в’язнів до 1947 р. не оплачували, а в інших таборах, зокрема у Караганді, роботу не оплачували до 1952 р. Заліків робочих днів не було, забороняли отримання посилок, листів, грошових переказів від рідних. 1953 року каторжною у Норильську була лише зона №3.

Із серпня 1948 р. у норильські концтабори переводили засуджених за статтями 58-1а, 58-16, 58-10, 58-11 та іншими пунктами статті 58, найбільше учасників національно-визвольних рухів — із України, Білорусі, республік Прибалтики, зарубіжних громадян — із Франції, Чехословаччини, Польщі, Югославії, часто німецьких остарбайтерів, що втекли із фашистських концтаборів і потрапили до радянських партизанів, емігрантів із радянської Росії у післяреволюційний період, підданих інших держав. Багато було засуджених людей із депортованих народів — чеченців, греків, кримських татар, німців Поволжя та інших.

Тривалість робочого дня політичних в’язнів складала 10—12 годин, а кількість робочих днів на рік перевищувала 300 (у воєнний час 350). До 1949 року половина ув’язнених працювала на капітальному будівництві комбінату. Серед в’язнів активно використовували також працю жінок і неповнолітніх дітей. Жінки працювали на будівництві міста, виробництві цегли, добуванні глини, копали котловани, колектори, розвантажували вагони. Застосування праці дітей було на будівництві комбінату ще 1936 року. Тоді вирішили використовувати працю неповнолітніх віком з 14 до 16 років чотири години на добу з 50-відсотковим нормуванням, молоді віком від 16 до 17 років встановлювали 6-годинний робочий день із застосуванням 80% від норми повноцінного робітника. Решту часу неповнолітні мали використовувати для занять і культурно-виховної роботи. Лише 1954-го вийшов указ про амністію тих, що були заарештованими неповнолітніми.

♦ Ситуацію у житті політичних в’язнів Норильська кардинально змінило повстання, яке відбулося 25 травня — 4 серпня 1953 року. Нова політична ситуація в СРСР, що склалася після смерті Й. Сталіна, посилила нестабільність у радянських концтаборах. Засуджені за політичними мотивами чекали на полегшення режиму та перегляд їхніх справ, сподіваючись на звільнення. Амністія 1953 р. торкнулася переважно засуджених за кримінальні або побутові злочини. Масове невдоволення політв’язнів активізувало їхню підпільну діяльність. Особливістю цих повстань було те, що вперше за історію ГУЛАГу в’язні вимагали не лише поліпшення умов утримання, а й свободу.

Визначний грузинський письменник Чабуа Аміреджібі, колишній політв’язень і учасник повстання в Норильську, вважає, що «Норильське повстання було повстанням українців, литовців та кавказців проти російських імперіалістів». У травні 1953 р. в Норильськ привезли етап політичних в’язнів із Караганди (Казахстан), це був так званий карагандинський етап. Табірна влада вивезла бунтарів, які сіяли дух непокори, але саме таким чином і поширила повстанський дух у норильські табори. Ч. Аміреджібі згадує, що цей етап був добре організованою силою, надійно законспірованою і сповненою бійцівського духу.

♦ Особливістю Норильського повстання 1953 р. стало те, що у кожній із п’яти повсталих зон був свій, відмінний від інших, характер протесту, свій керівник і представницький комітет політв’язнів для переговорів із владою. Але у комплексі всі вони творили одне велике повстання, кероване українцями. Комітетам в’язнів під час повстання вдавалося не лише взяти під контроль зони, але й встановити максимально демократичне правління, апелюючи до Москви та привертаючи увагу вищого керівництва КПРС до свого важкого становища. Близько 17тис. в’язнів 1-ї, 3-ї, 4-ї, 5-ї, 6-ї зон відмовилися працювати і вимагали приїзду комісії з Москви.

Усі члени комітетів повсталих зон розподілили між собою обов’язки: були відповідальні за інформацію, агітацію й пропаганду, за роботу на кухні, в бані, пральні, за господарські справи, медчастини, культурно-виховну роботу. Під час повстання у табірних клубах проходили репетиції гуртків, хорів, працювали бібліотеки, відбувалися концерти, організовувалися спортивні змагання. Відомо, що у 4-й зоні шість разів з успіхом пройшла вистава «Назар Стодоля» Т. Шевченка, яку в’язні готували ще до початку повстання. Комітети повсталих табірних відділень Норильська стали водночас законодавчими й виконавчими, охоронними й каральними органами. Особливо чітко була поставлена в таборах під час повстання охорона порядку, особливо у 1-му і 3-му табірних відділеннях, зокрема, 3-й табір був поділений на чотири дільниці, призначено понад 80 осіб старших секцій, бараків, ділянок, вказані місця цілодобових постів і патрулювань. Такій дисципліні дивувалася навіть адміністрація.

♦ У підвалі бараку № 2 зони № 3 А. Ігнатьєв за вказівкою І. Воробйова організував кузню, де в’язні виготовляли холодну зброю. Колишній член УПА, засуджений у 1950 р., П. Миколайчук обладнав типографію, де виготовляв листівки, які в’язні за допомогою повітряних зміїв розкидали над Норильськом. У документах збереглися основні тексти листівок: «Нас розстрілюють і морять голодом! Ми добиваємося виклику урядової комісії. Ми просимо радянських громадян допомогти нам — повідомити уряд СРСР про сваволю над в’язнями в Норильську. Каторжани 3 табірного відділення»; «Солдати військ МВС! Не допускайте пролиття братської крові! Хай буде мир, демократія і дружба народів! Каторжани Горлага та інші». Листівки інформували населення і про переговори з комісією, часто в’язні свої послання у них викладали віршами.

До приїзду комісії з Москви комітети в’язнів кожного повсталого табірного відділення Норильська приготували ряд вимог. Історик А. Макарова зауважила, що виховані системою багаторічного терору, звиклі до повного безправ’я, старі табірники радили просити обережно. Але з перших днів страйку перемагав настрій-запал «західників» — мешканців прибалтійських республік, західних областей України й Білорусі, які несли у собі почуття людської гідності, християнську віру і демократичну переконаність: вимагати має право кожна людина. «Ми успішно скористалися з нагоди. Вперше перед московською комісією поставили ряд ультимативних вимог. Ми не просили Москву змилуватися над нами, не благали, а вимагали і не тільки стосовно себе. Ми вимагали заміни усієї нелюдської системи гноблення і застерігали, що продовження політики терору неможливе, що ми будемо боротися проти цієї системи усіма доступними методами. І це наше застереження не залишилося порожнім звуком. Усі учасники повстання були готові до здійснення тактики непокори», — згадує Є. Грицяк.

♦ Абсолютно однакових вимог у всіх повсталих не було, але вони схожі, що пояснюється важкими умовами існування в’язнів у концтаборах і бажанням змінити політику репресій в СРСР. Ув’язнені вимагали для себе не просто елементарних людських прав, а повної зміни жорстокої табірної системи пригноблення особистості й волі. «Геть каторгу! Геть концтабори, культурно названі Горлагом!» — так завершувався текст вимог у 1-й зоні. Загальними для всіх були вимоги: переглянути справи політв’язнів щодо законності звинувачень і винесених вироків; звільнити засуджених малолітніх; дозволити побачення з рідними; писати листи щомісяця, а не два листи на рік; скоротити робочий день; зняти номерні знаки з одягу політв’язнів; поліпшити харчування й умови праці; притягнути до кримінальної відповідальності конвоїрів, які розстрілювали політв’язнів; не закривати на ніч бараки у табірній зоні; відмінити покарання, вивезти на батьківщину іноземців, не притягати до відповідальності страйкарів.

Влада пішла на переговори з повстанцями, але виконала лише невелику, найлегшу для себе частину їхніх вимог, щоб показати прагнення піти назустріч, а коли бунтарі заспокояться — зламати опір. Для придушення Норильського повстання було зосереджено великі сили і всілякі засоби: об’єднали свої зусилля «червонопогонники» й «синьопогонники» — охорона виправно-трудового табору і Горного табору, яких спеціально для цієї акції привезли в Норильськ. Повстання було придушене у кожній зоні окремо за конкретним сценарієм. Найдовше протрималася 3-тя каторжанська зона, куди ввели сім автомашин з озброєними солдатами. За офіційними даними, загальна кількість загиблих під час придушення Норильського повстання склала приблизно 100 — 150 осіб. Решту повстанців розселили по різних тюрмах та концтаборах, що привело до поширення там руху опору, лідерами якого також були українці.

♦ Повстання політичних в’язнів у Норильську поєднало різні форми протесту — голодування, відмова від роботи, бунт, озброєне повстання. Через велику кількість учасників повстання, складний характер подій, а також значні масштаби Норильське постання набуло широкого розголосу серед в’язнів інших таборів. Політичні вимоги ув’язнених згодом таки були частково виконані: через півроку ліквідували Особливу Нараду, розпочався перегляд справ політв’язнів, були зібрані для відправлення за кордон іноземці, вивезені інваліди та інші. Норильське повстання показало, що навіть у найважчих умовах пригноблення можна боротися з тоталітарним режимом. «Нікого не можна було вгамувати, в’язні почали вимагати полегшень — і влада вимушена була хоч частково, але виконати те, що люди гадали. І для мене це в якійсь мірі — еталон вільної людини, людини, що відірвалася від каторги і побачила, що з цією владою можна воювати», — зазначає у спогадах один із керівників Норильського повстання Степан Семенюк.

Під час ліквідації Горлагу в 1954 р. в Норильськ приїхала комісія для перегляду справ політв’язнів. У 1955 — 1956 рр. звільнення прийшло до абсолютної більшості колишніх в’язнів Горлагу, а після ХХ з’їзду КПРС цей процес було завершено. У 1956 році Норильлаг як концтабір був ліквідований, а нікелевий комбінат перейшов на використання вільнонайманої робочої сили.

♦ За період існування концтабору з 1935 по 1956 рр. через нього пройшло 274100 засуджених, збереглися справи на 15806 осіб, померлих в ув’язненні. Ці цифри історики вважають мінімальними, справжня кількість загиблих досі невідома.

Отже, за всіма сучасними досягненнями ВАТ «Гірничо-металургійна компанія «Норильський нікель» стоять невиконані обов’язки перед тими, хто в минулому будував цей великий промисловий об’єкт. Політичні в’язні ГУЛАГу досі забуті й неналежно вшановані, а багато з них навіть не реабілітовані ні владою Російської Федерації, ні владою Української держави. Серед тих, хто будував Норильський комбінат, — більше половини українців. Це були люди, яким радянська тоталітарна система зламала долі, багатьом підірвала здоров’я, чимало політв’язнів загинуло на будівництві. Відновлення історичної справедливості потребує моральної та матеріальної компенсації політичним в’язням ГУЛАГу, які ціною власного життя і здоров’я будували важливі економічні об’єкти, що зараз є важливою складовою економічного зростання Російської Федерації.