Пастка Межигір’я, або Воскреслий дух Семена Палія
Хрещеному і нехрещеному українському люду, який нині завзято никає по колишніх маєтностях Віктора Януковича, гнівним чи заздрим оком розглядаючи неміряні скарби колишнього президента, либонь, і не втямки, що він ступив на сакральну землю, котрою віддавна володіли духи трипільців, потім боги із слов’янського пантеону, що ця місцина була у володінні Хорива — брата легендарного Кия, а згодом, із часів великої княгині Ольги тут почали селитися монахи. Згідно з легендою, монастир близько 988 року заснували грецькі ченці, які прийшли з Візантії разом зі св. Михайлом — першим митрополитом Київським. Так виникла твердиня християнства — Межигірський монастир з його дивовижної краси церквою Преображення Господнього, або Білим Спасом, як її любовно називали в народі. Впродовж майже дев’яти віків він був світлим духом української землі, її духовним, релігійним, культурним і політичним центром.
І тут здригається рука, бо як написати дивовижну історію Межигірського монастиря, який, мов птах Фенікс, вигоряв дотла й знову, і знову відроджувався ще прекраснішим, ще потужнішим. На це потрібна книжка, а щоб тільки назвати прославлені імена, причетні до його історії, не вистачить усієї газетної площі. Ті журналісти, особливо старшого покоління, які вивчали цю тему, а їх у 1990-х було чимало — бо як же хотілося віднайти оту омріяну, сонячну книгозбірню Ярослава Мудрого, — знають, як важко викинути із статті бодай один факт, віднайдений з такими труднощами. Бо як не написати, приміром, про легендарну битву Богдана Хмельницького з татарами, коли він відбив полонених українців, яких вели його союзники додому як ясир, і завдяки перемозі втратив союзників. Вона відбувалася під стінами монастиря. Важкий вибір, та, власне, і вибору не було. Або не згадати, як Мазепа зумів вивести Межигірський монастир з-під юрисдикції Московського патріархату, або про опікуна монастиря Петра Конашевича, чи про легендарну «вишгородську сотню» Семена Палія, слава про яку прогриміла Європою. Вона була виплекана монастирем. Про все хочеться написати детально, але час такий, що ловиться тільки коротка інформація та і її, либонь, забагато на наші революційні голови.
...ЛЮДИ ГОТОВІ ВИСТОЯТИ КІЛЬКА ГОДИН У ЧЕРЗІ, ЩОБ КРІЗЬ ВІКНА ЗАЗИРНУТИ У СВІТ, ЯКИЙ ЩОДНЯ ОТОЧУВАВ ПРЕЗИДЕНТА
Та все ж, трохи історії, без якої неможливо обійтися.
Не помилюся, коли скажу, що практично всі без винятку київські князі та їхні родини були причетні до його створення, бо ж зовсім поряд — княжий посад Вишгород — заміська резиденція правителів Київської Русі, де поховано великомучеників Бориса і Гліба — перших святих нашої землі. Поблизу монастиря існувала печера. А там ще є урочище під назвою Володимирові Буди, де росли старезні дуби. Пишу в минулому часі, бо всюдисущі журналістські камери зайняті розгляданням неміряних розкошів, виделок та туалетів, так і не дісталися до справжніх скарбів Межигір’я, і складно сказати, що з них уціліло після майже столітнього мародерства.
Чимало істориків пишуть, що монастир було зруйновано під час перших набігів монголо-татар, таж ні, він вистояв, лише у 1482 — став жертвою набігу татар хана Менглі-Гірея. Ікони, церковні реліквії та начиння переховували мешканці навколишніх сіл. Проте дуже скоро, як на мірки історії, і, зважаючи на сумну долю інших культових споруд Київської Русі, які пролежали в руїнах аж до ХІХ століття, вже 1520 року почалася його відбудова. До його подальшого возвеличення та вознесення доклав руку Костянтин Острожський. Саме завдяки його вихованцю — ігуменові Афанасію монастир отримав право ставропігії, або самоврядування.
«ЕФЕКТ СМОЛЬНОГО». НАРАЗІ ХЛОПЦІ З САМООБОРОНИ МАЙДАНУ УСПІШНО ОХОРОНЯЮТЬ РЕЗИДЕНЦІЮ ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА ВІД МАРОДЕРСТВА І ВАНДАЛІЗМУ. ВТІМ, ВАЖЛИВО, ЩОБ І НАДАЛІ ПАЛАЦ У МЕЖИГІР’Ї НЕ ПОВТОРИВ ДОЛІ СМОЛЬНОГО СОБОРУ В САНКТ-ПЕТЕРБУРЗІ...
І почалася його велика історія як головного козацького монастиря. Як сакрального оборонця України.
Межигірський монастир мав статус військового монастиря... Зі своїми укріпленнями, своєю артилерією. Його настоятель входив до головної ради Січі. Тут не лише творилися літописи, переписувалися книжки, навчалися грамоти діти, тут був постійно діючий госпіталь для поранених січовиків, а ще останній притулок, бо в його стінах доживали віку колишні доблесні лицарі. Тут же їх і ховали, на доглянутому козацькому кладовищі. З кожного походу козаки жертвували значну частину свого набутку, чимало з них переписували йому свої статки. Особливо раділи в монастирі книжкам. Тут їх переписували, перекладали. Про Межигірську книгозбірню складали легенди.
А ще вперто поширювалися чутки, що монастир у суворій таємниці зберігає бібліотеку Ярослава Мудрого і князівські скрижалі, бо де ж, як не в Межигір’ї, поряд із княжим гніздом. Кому іншому могли довіритися князі київські? 1683 року монастирю заповідав своє величезне книжкове зібрання український просвітитель І. Гізель. У тому ж XVII столітті московський патріарх Іоаким, відсилаючи монастирю в подарунок книги, написав: «У прирощення до спадщини Ярослава!». Символічний напис: Петро Перший після перемоги над Мазепою позбавив його ставропігії, та монастир за кілька років його повернув. Чорний день настав 1786 року, коли після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) російська влада закрила монастир, величезні монастирські багатства були конфісковані Російською імперією. Довго і безнадійно ченці Межигір’я намагалися повернути втрачені церковні цінності. Царським крючкотворцям ми все ж завдячуємо, що залишилися якісь сліди межигірської книгозбірні. І йти по них — справа доволі захоплива для дослідника, але загалом безперспективна, бо книжки надійно заховані за стінами російських церков, монастирів, спецхранів. За публікаціями П.П. Короленка, в Катеринодарському Військовому Олександро-Невському соборі зберігалося 14 Євангелій, у Катерино-Лебезькій пустині (за описом 1828 р.) — три. В описі архімандрита Самуїла вказувалося, що в Катерино-Лебезькій пустині зберігалося шість Євангелій, близько 10 службових книг, що належали Межигір’ю. Крім того, Самуїл назвав також низку «учительних» книг (Дії церковні і цивільні Баронія, «Меч Духовний» Лазаря Барановича, «Ключ розуміння» І. Галятовського). У 30 роках минулого століття під час українізації українська делегація була відправлена урядом УРСР до Москви зі списком цінностей і адресами їх перебування. Ермітаж, Збройна палата... Не складно здогадатися, яка доля чекала тих посланців, — їх розстріляли. Зникли безслідно і самі документи.
Ще одне випробування спіткало монастир 1789 року. Імператриця Катерина ІІ під час свого перебування у Києві вирішила ліквідувати монастир як перший осередок незалежного українського православ’я. «Двічі — 2 і 10 квітня 1786 року цариця наказує священикам перенести монастир у Південну Україну. Двічі наказ не виконується. Вона їде до Києва, де в урочищі Дзвонки поблизу монастиря оголошує, що днями відвідає монастир. За день до її візиту в монастирі спалахнула велика пожежа, яка знищила більшість споруд і майна. Відвідуючи Межигір’я 1843 року, Т. Шевченко почув легенду, начебто монастир було знищено за наказом цариці, що до цього був причетний Нечоса, царський генерал-фельдмаршал Потьомкін, який під таким прізвиськом із політичних міркувань записався до колишнього Коша. Кияни ще довго переказували плітки про пожежу, під час якої цариця перебувала на кораблі на Дніпрі та оглядала палаюче багаття», — так писав про цю подію дослідник Володимир Свербигуз у статті «Секрети Межигірського спаса» у газеті «День» за 14 вересня 2001 року.
Проте більшість дослідників схиляється до думки, що ченці самі підпалили монастир. Із двох причин: як протест проти знищення Катериною Запорозької Січі, до слова, мало хто знає, що «височайший указ» містив два пункти — руйнування Запорозької Січі та руйнування слова, яке походить від нього. Тобто пряма заборона на слово «запорожець»... Але головною причиною цього героїчного самоспалення було не дати за жодних умов дістатися цариці до справжнього скарбу монастиря — бібліотеки Ярослава, яка була надійно захована у його підвалах. А пожежу влаштували для прикриття.
Наприкінці ХІХ століття монастир відновився, проте, очевидно, відновився і його бунтівливий характер, тож невдовзі було вирішено зробити його жіночим, та й потому, ймовірно, так мислили московські ієрархи. Про цю сторінку в його діяльності ми знаємо вкрай мало, бо припали вони на неспокійні та криваві роки революцій та Громадянської війни. Сумна доля спіткала його поселянок, і хтозна, чи хто вижив після його закриття й цілковитого розграбування у 1920-х роках.
А далі почалася інша страшна історія. 1934 року, після Голодомору новий господар Межигір’я — кат України Павло Постишев підірвав будівлі монастиря і почав будувати для себе дачу. Саме тоді з’являються перші згадки про знайдені в замурованому підвалі цілі стелажі з книжками. За однією версією їх тоді знищили за наказом сумнозвісного наркома Балицького. За іншою — замурували. А працівникам наказали мовчати, а для гарантії відправили по ГУЛАГАХ. Тільки після повернення, під час процедури реабілітації з’явилися перші свідчення. Але й їх швидко закрили, бо інший можновладець уже накинув оком на чудові землі Межигір’я. Власне, після Постишева, якого розстріляли, було ще кілька власників: Косіор, якого розстріляли, гауляйтер Кох, який закінчив свої дні у польській тюрмі, Хрущов, але, очевидно, у потомка якогось Хруща із Січі — а їх там було, згідно з «Реєстром Війська Запорозького», таки чималенько — щось ворухнулося в душі, і він від такого подарунка відмовився. Відомо лише, що під час будівництва дачі для нього і з’явилися чергові й досить достовірні свідчення про те, що знову наткнулися на книжки і знову їх замурували. Поспішали з будівництвом, господар мав от-от нагрянути. Згодом дача перейшла у володіння Щербицького, проте невідомо, чи він туди приїжджав і чи приїжджав узагалі. Серед читачів «Дня», ймовірно, є люди, які цю сторінку життя Межигір’я знають краще. Що прикметно, кожен новий власник зносив будівлю, яку зводили для попередника і будував нову. В 1990-х, у розпал активного зацікавлення цією темою, журналістів заспокоювали, що там працює археологічна експедиція. Кажуть, що працювала аж сім сезонів поспіль, але жодної інформації про це ніхто не міг здобути. Потім на цю тему було накладено жорстке табу. Я це відчула на собі — мені, завідуючій відділом історії впливової газети, недвозначно сказали: досить, край, бо не буде ніякої історії. Переконана: не було там жодного дослідження, жодної експедиції. Проте нові господарі такі, як Кравчук, Кучма, Ющенко, на неї не зазіхали. Та саме Межигір’я було за сімома замками, за тисячею печатей.
Недосяжне ані для віруючих, для яких ця земля свята, ані для дослідників. Та я завжди знала, що це не кінець. Що я дочекаюся-таки часу, коли над сплюндрованим, знезславленим краєм вознесеться небесний монастир українських козаків, які тут боролися і тут молилися за долю України. Тож, коли спалахнули перші вогнища, а потім запалав ярим вогнем увесь Майдан, у мені сколихнулося: усе, вам кінець. Він вирвався! У тому пекельному палахкотінні я виразно побачила воскреслий дух Семена Палія, козацького полковника, якого було поховано в Межигірському монастирі та чию могилу було сплюндровано сатанинським капищем «боголюбивого гаранта». Недаремно ж Майдан порівнювали із Січчю. Я точно знала, що нікому не зійшло і не могло зійти з рук глумління над козацькими могилами. А тим більше — могилою Семена Палія. Характерника. Непереможного полководця. Який на чолі підрозділу запорозьких козаків 1683 року допомагав європейській коаліції захистити столицю Австрійської імперії Відень. Відбив у Османської імперії Парканську, Естергомську та Сеценську фортеці на теренах Угорщини і Словаччини. Його переможними операціями проти Османів захоплювалася практично вся Європа, про нього писали «летючі листки» Австрії, Венеції, Голландії, Німеччини, Польщі, Франції тощо. Його шанували вельможі й королі. І чи не вся Україна, де він воював з поляками, татарами, турками. Семен Палій не знав поразок. І коли розгніваний дух Захисника Європи Семена Палія з’явився над Майданом — критикуйте і ганіть мене за цю дозу містики, проте вона тут виправдана, я подумала, кому ж як не йому захищати цей європейський Майдан. Бо нічого було їздити по різних афонах та єрусалимах і там каятися, там молитися, якщо ти без жодного докору сумління топчеш наш рідний прадавній Афон. Коли ти топчеш наші святині, плюндруєш його своєю дешевою позолотою. Сто разів поривалася поїхати цими днями до Межигір’я, мене не цікавить блиск і злидні убогої духом людини, але я хотіла відшукати сліди Дзвінкової криниці, про яку писав Шевченко і яку знищили більшовики, — бодай не замуровувати святе чудодійне джерело можна було б «віруючій» людині, пошукати печеру, знайти легендарні столітні дуби. Та щоразу мене щось зупиняло; не можу. Я мушу спочатку сказати своє слово про справжні, нехай ще невидимі скарби Межигір’я, про славетну історію, якої нас позбавили, про святу землю, яку осквернили.
КОМЕНТАРІ
«Апофеоз жадібності»
Триває «паломництво» до резиденції Віктора Януковича в Межигір’ї. Люди годинами гуляють величезною територією і дивуються масштабам розкоші. Не менш бурхливу реакцію в соцмережах викликали фотографії палацу колишнього генпрокурора Віктора Пшонки. Людей вражають не лише сумки грошей, витрачені на ці палаци, а й загальний несмак всього того, що оточувало нашу «еліту». «День» запитав експертів, звідки в можновладців такий потяг до «безцінного несмаку» та наскільки всі ми є в групі ризику «захворіти» на це.
«ЯКБИ ВОНИ БУЛИ НА МІСЦІ ПРЕЗИДЕНТА, ТО З ВЕЛИКОЮ ЙМОВІРНІСТЮ ПОВОДИЛИ СЕБЕ ТАК САМО...»
Олег ПОКАЛЬЧУК, соціальний психолог:
— Це проблема загального рівня культури. І треба звернути увагу на те, що у нас відбувається в масовій свідомості. Ми старанно відмежовуємо владу і її приспішників і себе — коханих і прекрасних. Це відбувається для того, щоб відпозіціонувати ті риси злочинної поведінки, свідками яких ми стаємо, зокрема у Межигір’ї, від власних естетичних, етичних і фінансових уподобань. І мушу з гіркотою констатувати, що вони дуже подібні. За 22 роки існування суверенної України рівень культури, моралі, етики поступово і неухильно знижувався. Оскільки це тривало не обвально, не стрибкоподібно, а поволі, ми цього не помічали або воліли не помічали. Є такий відомий у зоології експеримент: живу жабу варять у воді, потрохи підвищуючи температуру. Але вона не вистрибує, бо не відчуває змін. З нами відбулося приблизно те саме, що з цими піддослідними жабами. Ми зварилися в цьому брудному пострадянському, постколоніальному окропі... І відповідно ми всі маємо дуже примітивний звульгаризований погляд на достаток, на скромність. Всі влади, які в нас були, зробили страшне з людською мораллю і культурою. Вони змусили не просто зневажати якісь риси поведінки, які наші предки вважали винятковими ознаками порядної людини. Вони змушували нас і самих себе власним прикладом поводитися з точністю до навпаки. І таке розмежування йде від страху людей поглянути в дзеркало. Бо побачити в собі маленького януковича — це дуже страшно. Ми захворіли на януковичів, пшонку, захарченка. Це дуже тяжка хвороба, але, сподіваюсь, не смертельна. Але треба розуміти, що більшість з нас на неї хворі. Тому оцієї розкоші, яку бачать, люди жахаються ще й тому, що якби вони були на місці президента, то з великою ймовірністю поводили себе так само...
Оцей страшний несмак, оцей склад непотрібних речей виражає повну відсутність будь-якої системи культурних координат. Це такий собі коштовний непотріб. В усьому цьому, на мою думку, є ознаки як мінімум порушень поведінки, можливо, психічних порушень.
Що можна зробити, щоб наступні покоління не будували подібних палаців. Тут згодиться приклад денацифікації в післявоєнній Німеччині, коли з’ясувалося, що Нюрнберзький процес не дав тих системних наслідків, на які сподівалися переможці. 11 травня 1951 року започаткований багаторічний процес денацифікації, який охоплював усі сфери політичного, економічного, суспільного і культурного життя, де люстрація була тільки одним з епізодів, одним зі штрихів цього процесу. Це тривало багато років, бо потрібно було змінити систему влади в країні, що потрібно зараз і нам. Нам не потрібно міняти персонажів, заміняти переможених переможцями, бо вони стануть такими ж через якийсь час. Тому нам потрібен процес витравлювання посткомуністичних і постімперських слідів, які накопичувались не за три роки, а за 22 роки. Ми не зробили цього із самого початку, будучи занадто марнославними, наївними і пихатими, думаючи, що нам Бог і так подасть. Інші країни зробили це і вже перебувають попереду нас.
Я думаю, що фото цих палаців треба публікували, показувати по телевізору, поширювати. І не лише маєтків Януковича, а й маєтки всіх багатіїв, які за цей час накрали те, що вони накрали. Треба показати, як вони це використали. Це має бути Біла книга злочинів проти моралі. Це глибоко аморально, і треба розуміти, що таким є не один Янукович. Всі його посіпаки змушені були поводитися, жити, обставлятися так само, інакше їх запідозрили б у нелояльності. І це принципово важливо показати їх усіх. Що це — система влади, яку треба змінити.
«ТУТ МИ БАЧИМО ВІДСУТНІСТЬ БУДЬ-ЯКОЇ ТРАДИЦІЇ...»
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, український мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист:
— Цей інтерес людей до палаців і Межигір’я — цілком природний — ну нам же хочеться знати про те, як жила оця сама українська еліта, яка гнобила нас протягом багатьох років. Це нормально. Інша річ, що далі робити з цими палацами. Я думаю, що не тільки держава має заволодіти Межигір’ям. Там також має з’явитися Українська православна церква Київського патріархату, яка сакралізує бодай частину цього Межигір’я, зважаючи на відповідну історію цього місця. Зважаючи, що ще десь до кінця ХVII століття, коли російська, московська православна церква заволоділа абсолютно церквою українською. Там монастир існував десь з Х століття. Доля в нього різна була, інтрига була. І ця інтрига продовжилась у цьому самому персонажі резиденції, що її провідний український режисер Сергій Маслобойщиков назвав «плебейським Версалем» або жлобським Версалем. І хай люди це побачать.
Власників подібних «палаців» можна характеризувати як людей неосвічених і з відсутньою елементарною культурою. Тут ми бачимо відсутність будь-якої традиції...
Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»
