Відрядження... на війну

Війна стосується кожного — хтось воює на передовій, хтось займається волонтерством, хтось рятує життя  військовим... «День» вже писав про медиків, які беруться за найскладніші випадки і ставлять на ноги поранених у зоні АТО бійців у військових госпіталях по всій країні. Ці лікарі практично творять дива, іноді працюючи по кілька діб поспіль без відпочинку. Медики допомагають сьогодні й на сході — у польових госпіталях і на самій передовій, рятують військових просто під кулями, ризикуючи своїм життям. Це —  героїчні історії. Кожна з них.

Станом на 20 листопада 2014 року з початку проведення АТО в Донецькій і Луганській областях загинули 15 медичних працівників. Але, попри це, багато медпрацівників по всій країні готові їхати в зону АТО і їдуть. Сьогодні ми розповідаємо історії двох таких героїв — волинського фельдшера Ярослава Демедюка та медсестри батальона «Киев-12» Тетяну Пузійчук. Про будні під обстрілами, страшні речі, які їм довелося пережити, та про життя і смерть, яка завжди поруч.

До війни Ярослав почав готуватися ще з березня. Знав, що війна буде, і хотів найкраще до неї підготуватися. Він служить фельдшером у відділі прикордонної служби в селі Рівне Любомльського району. На військову службу прийшов, маючи чималий досвід роботи сільським фельдшером: 18-річним юнаком після закінчення медичного училища здобув неоціненний досвід роботи в селі Ростань, що за два кілометри від кордону з Білоруссю. Це — своєрідна волинська глибинка, бо й до районного центру — далеко за 30 кілометрів.  Першою пацієнткою стала бабуся, яку з лікарні відправили додому помирати, бо вже не могли допомогти. Але сильні болі, від яких страждала, нікуди не поділися. «Покликали мене до неї. Кажуть: ото підеш на ту вулицю, а в яку хату заходити — ще здалеку почуєш сам. І справді, вона так кричала, бо вже волосся на собі з болю рвала», — пригадує «хрещення» на посаді фельдшера Ярослав. Проте саме він поставив правильний діагноз і вилікував жінку, користуючись своїм знанням місцевих лікарських трав.

До війни, ран і смертей Ярослав Демедюк завдяки неспокійним будням сільського фельдшера психологічно був готовий. Хотів, щоб таку ж готовність мали й побратими, з якими служив. Отож організував у відділі прикордонної служби, де служить, своєрідні курси першої медичної допомоги. Запрошував спеціалістів зі «станції швидкої допомоги», щоб на манекенах показали певні прийоми, читав лекції сам. Визнає, що чимало військових не ставилися до такого навчання серйозно. Бо хто ж її чекав, цю неоголошену війну?! А ці знання потім декому життя рятували.

ПЕРШОГО ПОРАНЕНОГО ВИНІС ІЗ ПОЛЯ БОЮ НА РУКАХ

У відрядження на війну Ярослав мав  вирушити з фельдшерською сумкою, в яку поклали десяток бинтів, анальгін, два (!) шприци, йод і бромгексин. Завдяки його наполегливості та допомозі «Волиньфармпостачу» вдалося зробити цю сумку й важчою, й, так би мовити, дієвішою... Через тиждень опинилися аж у Маринівці Донецької області, це міжнародний пункт пропуску на межі з Ростовською областю РФ.

Першого ж дня їх накрили шквальним мінометним вогнем. Каже, що погоріли їхні палатки, боєприпаси... Противник оточив із трьох боків, і в оточенні перебували 22 дні. Увесь цей час їх накривали мінометами та «Градами». Боєць, який став першим пацієнтом Ярослава на полі бою, відновлював знищений «Градами» зв’язок.

— Завдяки рації я почув його крики й, не роздумуючи, побіг на допомогу. Командир кричав, щоб повернувся, бо й сам міг там лягти... Але не було коли чекати, життя людини може за секунду обірватися. За півтора метра від того солдата вибухнула міна, чотири переломи, потрощило ноги, півтора десятка таких поранень, з якими один лікар не впорається. Його мали оперувати кілька бригад.

Від місця поранення до місця, куди можна було підігнати машину, Ярослав ніс хлопця на руках. На ходу в машині ставив йому крапельницю, робив усе що міг, — і сам плакав від безсилля й жалю. На свій, як каже, страх і ризик повіз пораненого до... росіян, на прикордонний пункт пропуску Куйбишево. Він просто не мав іншого виходу. Російські прикордонники вчинили по-людськи. Надзвичайно швидко приїхала машина «швидкої допомоги», українського військового повезли в лікарню в Таганрог, де його прооперували, опісля переправили в Київ, а згодом — аж в Ізраїль.

У Куйбишево довелося завезти ще не одного українського прикордонника. Як каже Ярослав, «страх є, але треба зробити роботу, врятувати людину».  Такі парадокси цієї війни... Був випадок, коли Ярослав привіз нашого солдатика з дуже важким пораненням, а російські прикордонники змушені були чекати якоїсь ще команди, щоб пропустити машину з лікарем і бійцем на свою територію.

— Я так благав офіцера, бо людина могла померти!  — згадує Ярослав. — І лікарка російська просила. Ми не мали часу чекати дозволу, вона сіла в машину з пораненим і повезла його в лікарню, і ніякого супротиву не було. Я не знав, як цим людям і дякувати...

Але був і випадок, коли на руках Ярослава помирав солдат, він вже був у комі, а приїхала знімальна група якогось російського телеканала.

— Я руку обмотав бинтом і тримаю йому язик, бо він мав рвотний рефлекс, допомогу треба надавати вже, а вони це все  знімають. Так огидно було, — згадує Демедюк, бо найбільше його в цій ситуації мучила неможливість самому врятувати життя побратима. 

ВІДЧУТТЯ БЛИЗЬКОЇ СМЕРТІ БУЛО

Уперше зі смертю віч-на-віч він стикнувся на третій день у зоні АТО. На території, зайнятій бойовиками, залишився підбитий ними український БТР, а в ньому — тіло загиблого бійця. Вирішено було спробувати його якось забрати, і зробити це зголосився Ярослав. Це був незнайомий йому солдат, але він мусив мати могилу, щоб, як каже Демедюк, «мама мала куди прийти поплакати». Довелося добиратися дуже далеко, аж у Луганську область, потрапити під зустрічний обстріл бойовиків («кулі так і цьвохкали по броні нашого БТРа!»), потім із сапером розшукати той підбитий БТР. Останки бійця пролежали дві доби на сорокаградусній спеці... Ярослав одягнув рукавички і зібрав те, що залишилося від бійця, в спальний мішок. Жити, каже, хотілося, бо ж могли й підстрелити, але «мусив зробити роботу».

Оце «мусив робити роботу» стало його правилом на цій неоголошеній війні. Три тижні  в оточенні, коли ніяких бойових завдань перед ними не ставили, а накази «триматися ще добу, і ще добу, і ще добу» вимучували не тільки морально. Бувало, що обстріл тривав 12 годин. Були й «двохсоті» (одного Ярослав шість днів щоранку поливав спеціальним розчином, щоб долежав до вивезення), були й «трьохсоті».

— Ніколи не забуду, як зашивав величезну рану на нозі одного солдатика, здоровий такий хлопець під 130 кілограмів, — розказує Ярослав, котрому, між іншим, у відрядження для таких маніпуляцій ніяких інструментів не дали, він сам собі на них «розжився», бо знав, куди їде. — Зашивав без жодного знеболення просто в окопі. Хлопці тримали над нами якийсь плащ, щоб земля не сипалася, а навколо — пекло від мінометів...

Відчуття близької — власної — смерті не переслідувало, бо старався бути оптимістом й інших підбадьорював, але було таки присутнім. По новинах, може, тільки одним рядком пройшли повідомлення, що: «Вночі терористи вчинили обстріл та збройний напад на пункт пропуску Маринівка», або «Гради» з території Ростовської області обстріляли...» А там же були наші військові! І військовий фельдшер Демедюк не міг відсидітися в окопі чи бліндажі.

— Один із солдатів пішов зарядити радіостанції, бо надходила ніч, а вночі найбільше обстрілювали. Чую, кричить: «Мені ногу відірвало!» Отоді вперше мені стало страшно, — признається Ярослав. — У бліндажі ж не відсиджуся, людина померти може.

Власне, до обстрілів, розказує, звикають дуже швидко. Але коли біжиш до пораненого, а навколо «лупашать»... 

— А потім думаєш собі: ну й нехай! Розумієш, що можеш тут і загинути, але біжиш вперед. Добіг, Вовка, в якого нога у двох місцях на шкірі трималася, на щастя, засвоїв мої уроки, за допомогою ременя перетиснув ногу, й цим себе врятував. Як він на мене просто молився, як просив, щоб я його не залишив, як плакав, що без ноги залишиться... І врятували, і з ногою залишився. Самому вижити там нереально. Тільки — як брат за брата.

ШВИДШЕ ЗАБУТИ ВІЙНУ

Прапорщик Ярослав Демедюк із тієї неоголошеної війни привіз не тільки медаль «За військову службу Україні», якою його відзначив Президент України, а й дві контузії та три десятки осколків у тілі. До десятка осколків ще вийняли в госпіталі в Києві, залікував і рану, яку також здобув у Маринівці. На війні довелося бути й водієм, ремонтувати підбиту ворогом бойову техніку. А коли у вертольоті, яким вивозили поранених, Ярослав придумав, як з дротиків зробити підставку замість штатива для крапельниці (бо це треба було робити вже), то військовий лікар зафотографував це «диво фельдшерської винахідливості», щоб показати колегам у госпіталі.

Сам же Демедюк  не має знімків із відрядження на війну. Не робив їх умисне, щоб не було пам’яті про війну, щоб її забути швидше. Ну є, каже, в сапера знімок, коли Ярослав пакує залишки тіла бійця в спальний мішок... Але це не той момент, який хотілося б зберегти, як кажуть, для вічності...

Нині він підліковує час від часу зранене тіло, радіє діткам І старається чим пізніше заснути,  щоб бути втомленим і не бачити сновидінь. Не хоче, щоб війна, на якій врятував життя не одному десятку бойових побратимів, приходила навіть у снах.