«Лідери» з телевізора

Чи можуть молоді і чесні співпрацювати з олігархами, щоб допомогти країні?  Або так: з ким з олігархів можна рятувати Україну від війни і дефолту, а з ким ні?  Або ще отак: чи можна допомогти країні стати на шлях розвитку без допомоги олігархів?  

Громадські організації та експертні кола, які увійшли до складу громадської наглядової ради медійного проекту СтарЛайтМедіа «Нові Лідери», і сотні українців, які зареєструвались як його учасники, вважають,  без олігархів — принаймні їх ресурсів — їм політичну владу і підтримку українців не здобути. 

За останні два тижні, поки йшов відбір на вищезгадане талант-шоу, ми мали не один десяток гострих розмов як з представниками громадських організацій, які увійшли до наглядової ради, так і з учасниками, що подались на відбір. Без цитат, і прізвищ (частина розмов була приватна, в частині, співрозмовники просили оф зе рекордс) сухий залишок наступний:  люди, що подаються, не уявляють як виглядатиме це шоу на фініші, і для чого воно СтарЛайтМедіа, думають, що Пінчук «щось задумав», але подаються, бо — перше, сприймають це як шанс пропіаритись зі своїм проектом; друге — довіряють громадським організація, що увійшли до наглядової ради, і по-суті перекладають відповідальність , якщо цей проект буде каналізований в якийсь політичний проект  Віктора Пінчука на зразок «Озимого покоління», на плечі цих людей.  Мовляв, ми їм довіряємо, і якщо вони там,  то мають усвідомлювати, що вони ризикують своєю репутацією... 

Тоді, як ці — які ризикують своєю репутацією — зокрема виконавчий директор «Трансперенсі Інтернешнл» Ярослав Юрчишин — два тижні тому в коментарі «Дню» до матеріалу «GONGO-кратія» — заявив: якщо буде «щось таке» (відбілення, створення політичного проекту, лояльного до власника каналу — Ред.), «ми вийдемо».

Бурхливу реакцію фейсбук-спільноти викликав факт появи в нових лідерах Сергія Льовочкіна. Пінчук — не викликав. А Льовочкін — викликав? Чому такий розподіл ролей? Льововчкін пішов у відставку з посади глави Адміністрації Президента на знак незгоди з тим, як Банкова розігнала студентський Майдан? Льовочкін навіть на Майдан приходив. І не раз. А чим лояльність громадського сектору заслужив Пінчук? Стипендіями «Завтра.Юа»? Чи може ланчами в Давосі? Чи може прогресивні громадські лідери розділяють стратегію дій для України, яку Пінчук опублікував два роки тому в «Файненшел Таймс»: «Україна повинна зважитися на тимчасове відсторонення від членства в Європейському Союзі на найближче майбутнє...»; «Україна має піти на болісні компроміси заради миру з Росією»; «Ми маємо дати чітко зрозуміти, що готові прийняти поступове згортання санкцій щодо Росії»; «Крим не повинен стати на шляху угоди, що на справедливій основі завершить війну на сході»; «Україна не приєднається до НАТО у найближчому чи середньостроковому періоді, Україна має прийняти позицію нейтралітету як найближчої перспективи на майбутнє». «День» вже якось нагадував сенсаційну заяву Арсенія Яценюка, зроблену на одній з ялтинських зустрічей: «Вікторе, ти — не олігарх. Ти — під захистом демократичних сил». Тепер цю цитату варто доповнити і... проєвропейської громадськості?! А може, громадські організації просто розділяють редакційну політику медіа групи СтарЛайтМедіа, яка багато років надавала майданчик для розкрутки Вадиму Колісниченку, Олегу Царьову, Володимиру Корнілову з його Донецько-Криворізькою республікою?!

І ще... чому ми в «Дні»  взагалі про це пишемо?

По-перше, «День» був заснований як газета для громадянського суспільства. І фраза головного редактора «Дня» Лариси Івшиної: «Ми — газета на виріст» — й досі актуальна. Уже понад 20 років різними інструментами ми працювали і працюємо над тим, щоб громадянське суспільство в Україні було, і щоб воно було сильне, спроможне народити альтернативну тому, що всі ці 20 років українцям задорого продають олігархи. Звичайно, наші ресурси неспівставні з їхніми. Але ми намагалися і показували, як це робиться. Це не лише сама газета, яка живе за цінностями, які сповідує, а й понад сотню реалізованих різноманітних проектів, які націлені на самоосвіту і селекцію нової якості. Фотоконкурси, Літня школа, видавничий історичний проект «Бібліотека газети «День», глянцевий додаток до газети «Маршрут №1», День-TV і сотні, якщо не тисячі виїзних зустрічей з читачами в регіонах —  все це було націлено на те, щоб створити «ліфти». Навіть під час Майдану ми збирали круглі столи з лідерами від громадських організацій і казали: в інший спосіб треба діяти — треба мати програму, не можна покладатися на довіру до когось, а потім зрозуміти, що тобою брутально пробили дірку в стіні, щоб через неї отримати владу. 

Але і це — по-друге, як тоді наші молоді проєвропейські, випускники крутих лідерських курсів, антикорупційні та чесні не були готові створити свою партію, так і зараз не хочуть. У владу хочуть, працювати політично не хочуть. Самоорганізовуватися не хочуть.

Сьогодні інформаційний світ пропонує безліч можливостей. Через власний ютуб-канал можна доносити до цільової аудиторії свою позицію, інформацію. Спільнокошт дозволяє збирати гроші на ініціативи. Але щоб вас дивилися, поширювали і ще й вас фінансували, люди мають вам вірити. Для цього за вами мають бути вчинки. Якщо вам не вірять, то можливо, вам ще рано у велику політику? 

«Так, це марафонська дистанція. Без видимого результату зараз. Можливо, він буде, колись. Але якщо нічого не робити, а лише імітувати, то взагалі нічого не буде, окрім деградації в кінці шляху», — говорить Лариса Івшина.

І по-третє, якщо йти справді шукати нових лідерів, відштовхуючись від потреб життя, то чи не варто придивитися до тих, хто зупиняв наступ Кремля в Одесі та Харкові? В ці дні річниці трагічних подій журналісти мали б шукати тих героїв, і надавати їм майданчики. Але тоді ми б мали один результат. А якщо лідерів шукають, відштовхуючись від потреби «перезапуску», «освіження» схем  для збереження статус-кво, то матимемо інший. Не важко здогадатись, з яким із них у нас є більше шансів вціліти!

ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКУ»

Наталія ПОПОВИЧ, співзасновниця Українського кризового медіа-центру

Усі спішать. Стати лідером. Відомим. Уже завтра. А ще краще сьогодні.

У такі моменти краще читати розумні книжки, а не біполярні діалоги багатьох друзів, яких поважаю, на ФБ, і які, маю надію, залишаться друзями. Все ж значно простіше, ніж здається.

Свою книжку «Road to Unfreedom» Тімоті Снайдер починає з контексту. З того, що ще 2010 року Заходу і йому особисто здавалося, що все ще може бути о’кей. Він писав історію про масові вбивства, що їх чинили нацистська Німеччина і Радянський Союз на контрольованих ними територіях у XX столітті. І про те, що XXI століття може бути іншим, але тільки якщо «правду буде сказано і уроки будуть засвоєні».

Чому ж ми так хочемо, щоб правду казали на Заході  — вимагаємо більше санкцій щодо Росії, ліквідування офшорів пострадянських олігархів, неприйняття подвійних стандартів пострадянських політиків, але самі не хочемо дивитися правді в очі? Чому так складно навіть прогресивним людям визнавати і вчитись на власних помилках і помилках інших? Бо вже навіть із часу Майдану усі свідомі й активні люди встигли «обпектись», відчули пастки лідерства та влади зсередини і ззовні.

Мені здається, на сьогодні всі прогресивно мислячі сили мали би вже зрозуміти, що Україна компромісів — «не жилєц». Авторитарна і добре забезпечена Росія за останні десять років розгойдала і значно сильніші за Україну європейські суспільства, з меншою кількістю ціннісних прогалин. Їх перетворили на місця, де відмивають гроші, на місця, які вже перестали нагадувати демократії, хіба що з прикметником «суверенні» або неліберальні, — а деякі й зовсім — як у випадку з Угорщиною — скочуються до авторитаризму.

Шанс вижити має тільки Україна, яка після Революції Гідності стала б сильною демократією з добре усвідомленими цінностями свободи й гідності. І короткого шляху до неї немає. Чомусь, коли кажуть про короткий шлях, думають про час. Але це не про це  — англійською я би сказала, що немає місця для України з shortcuts на шляху до лідерства. Не може бути місця в сучасній Україні для колаборації між людьми, які не пройшли шляху «покаяння — прощення — примирення» — за Гудзяком. Шляху правди й усвідомлення уроків, про які пише Снайдер.

Мене не дивують старі реакційні групи впливу в Україні, які хочуть скоротити собі цей шлях і зроблять усе, щоб знайти союзників для компромісів у наступні два роки. А можна без засудження дій 2014-го? А можна без «посадки» на дорожку? А можна без визнання помилок? А можна без того, щоби хтось когось прощав? Щоб цього не сталося, в хід іде все  — медіа і спонсорства, діяльність think tanks, біг, плавання, що завгодно. Тільки це все — «стрибки в сторону». Бо мотив — аж ніяк не побудувати суспільство та країну рівних прав і закону однакового для шахтаря й олігарха, чи країну, яка може бути рівноправним партнером або суперником, але не придатком Росії чи будь-якої іншої країни. Мета  — зробити будь-що, щоб втримати або відновити все як було.

Мене хвилює інше. Помилки стаються, але для чого починати шукати їм виправдання і залишатись заручниками відмивання чиєїсь репутації? Чи артикулювати приречені сентенції, мовляв, маємо країну, «де інших українців не буде». Або «ми їх сотворили, тому вони частина нас». Або — «критикувати легше, ніж робити...» По-перше, створили їх не ми, а радянський союз терору і безправ’я, де корпоративною культурою був страх і безчестя, — від нього вже пора якось хоча б ментально відмежуватись. По-друге, і справді інших українців та іншої України не буде ніколи, якщо вже сучасні лідери думок, ті, хто претендують на назву «нові» й на владу в країні під час наступних виборів, перестають уже зараз переходити червоні лінії здорового глузду. По-третє, лише тому, що хтось із добрими намірами не прослідкував, щоб до кола засновників чи вибору якоїсь ініціативи не потрапили ті, кого там не мало бути, — не треба всіх, хто раціонально не планує підтримувати цю ініціативу стосовно нероб чи непатріотів. Скоро патріотів на Україну не вистачить...

Усе, що потрібно — це чітко визначитися з власними принципами і дотримуватись їх.

Наприклад. Виглядало, що «нові лідери» — гіпотетично хороший проект. Я не знала про нього, але отримала листа від знайомої редакторки з проханням підтримати. Поцікавилась. Виявляється, понад 30 NGO вже підтримують. Цікаво, де УКМЦ, але о’кей. У якийсь момент виявляється, що серед цих 30 засновників — активний проект Льовочкіна, і лідери інших організацій починають давати заднього або кажуть, що розберуться з тим, як таке трапилося. А потім замість того, щоб звітувати про те, як це трапилося, і просто clean up (з англ. — відмазуються) — починаються якісь хаотичні виправдання і критика всіх, кому це не сподобалося...

Чи не простіше всім «нормальним» NGO відразу виписати свої принципи таким чином, щоб апріорі не вступати в «коаліції», де можуть бути представники режиму Януковича?

Нещодавно мене запросили долучитись до проекту, який є мені менш знайомим, аніж ті, які ініціюють мої близькі друзі й партнери. Тому я повідомила організаторів, що зможу їм допомогти, якщо вони та їхній проект не співпрацюють з російським бізнесом або українськими структурами, які не поважають суверенітету України — культурного, мовного, територіального. Дуже просто. Leave it or take it (з англ. «залиш це або візьми це». — Ред.).

Аналогічно, ми з колегами в УКМЦ уже почали планувати, як будемо дбати про те, щоб політики не могли використати наші майданчики і комунікаційну платформу перед виборами для промотування популістських позицій. Це не тільки на продовження ініціативи UChoose.info за критичне мислення, але насамперед тому, що не хочемо торувати шлях до створення нових ляшків і підтримувати причетних до таких вправ.

А от образи та перекручування  — це дитячість і зайве. Як пише Ліна Костенко, «жах не в тому, що щось зміниться, жах у тому, що все залишиться так само». Короткий шлях — не конче найкращий шлях, навіть якщо всі втомилися і дуже хочеться пришвидшити рух історії. Краще бути взаємно чемними й гідними один щодо одного. Дорога дуже довга попереду.