«Білу книгу» дописує війна...

Українські Збройні сили однозначно змінюються. На краще. Правда причина невтішна — російська агресія, війна. На жаль, в мирні часи за роки незалежності армією в Україні фактично не займалися — чисельність скорочувалася, озброєнь надходило мало, фінансування відбувалося за залишковим принципом. По суті, ЗСУ залишалися радянськими або пострадянськими. А під час правління Віктора Януковича вони були фактично розвалені повністю, що підтвердилося на початках російського вторгнення в Україну.

Але шанси на іншу армію у нас були. Ще в 2004 році тодішній міністр оборони Євген Марчук представив «Білу книгу України», в якій виклав стратегію розвитку Збройних сил України до 2015 року. У ній пропонувалася значна професіоналізація української армії, оптимізація її кількості, та суттєве збільшення оборонного бюджету. Проте виявилося, що для наступників Марчука були зовсім інші пріоритети, аніж збільшення обороноздатності держави та створення дієздатних Збройних сил.

«НА ШТУРМ. С. ПІСКИ, 2015» / ФОТО АРТУРА НАЗАРОВА

Тому після нападу Кремля довелося форсованими темпами відновлювати українську армію, що без внеску волонтерів зробити було неможливо. Фінансування збільшилося врази (міністерство фінансів в державному бюджеті на 2016 рік пропонує збільшити видатки на армію до 100 млрд. грн з 90 млрд. грн, передбачених на поточний рік), розробляється і надходить нове озброєння, рівень військовослужбовців після бойових дій виріс врази (в 2015 р. була затверджена чисельність ЗСУ в кількості не більше 250 тис.).

Однак, яким все-таки є стан української армії сьогодні? Наскільки швидкими і глибокими є зміни в ЗСУ? Чи докладає влада максимальних зусиль реформування сектору безпеки?

«ТРЕБА ПЕРЕГЛЯНУТИ ПРИНЦИПИ РОЗВИТКУ ЗБРОЙНИХ СИЛ»

Валентин БАДРАК, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння:

— Говорячи про реформування армії ми маємо виходити із загроз. У нас є основна загроза воєнної агресії з боку Росії. І нашим головним завданням є те, щоб армія була спроможна відповісти на будь-які виклики саме від Росії. Можу сказати, що зараз наша армія може досить впевнено відреагувати на виклик, який називають «гібридною війною». Це війна третього покоління. Але, на жаль, залишається багато проблем з можливістю переходу Росії до безконтактної війни. Тому головним завдання є можливість Збройних Сил реагувати саме на війну четвертого покоління.

Треба переглянути принципи розвитку Збройних Сил. Для цього були розроблені механізми для переходу армії на професійну основу і реальної підготовки мобілізаційного резерву в межах військ територіальної оборони. Друге — необхідно забезпечити вдале переозброєння. Два роки війни довели, що поки що Україна здатна реалізовувати переозброєння лише на тактичному рівні. В цій сфері є не лише прорахунки, але й незрозумілі прийняття рішень Верховним Головнокомандувачем, тобто Главою держави. Проблеми стосуються також низки оборонних спроможностей, наприклад, створення Сил спеціальних операцій.

Окрім того, залишаються проблеми з набуттям українським військом критерій до вступу в НАТО. А це є обов’язковою умовою для того, щоб Альянс міг нам допомагати в і військово-технічній сфері, і в вишколі. Це мало б стати сигналом для Верховного Головнокомандуючого для кардинальної зміни кадрової політики. Експертне середовище про це твердить вже більше року.

Щодо зауваження про те, що влада робить акцент більш на укріпленні внутрішніх військ ніж на Збройних Силах, то воно існує об’єктивно. Принаймні таке враження складається внаслідок наступних факторів. Збройні Сили мали б отримувати окрім засобів для підвищення мобільної складової, за рахунок, наприклад, колісних броньованих машин, ще й стратегічні озброєння. При цьому, Міністерство внутрішніх справ дивним чином краще реагує на пропозиції щодо взаємодії із створення потужних елементів своєї системи. Вони більш активно працюють над створенням спецпідрозділів, більш активно переходить на професійний рівень і більш активно переозброюються, взаємодіють і з приватними структурами.

Така диспропорція можливо виникла ще по суб’єктивному фактору, адже наявність міністра оборони з міліцейським минулим дає Збройним силам певне стримування у розвитку. При чому, вся розбудова Збройних сил віддано на відкуп начальнику Генштабу, який не реагує на запити громадського і парламентського контролю, на поради і ідеї західного співтовариства.       

«ОСНОВНИМИ ПРОБЛЕМАМИ РЕФОРМУВАННЯ ЗСУ Є ЗАСТАРІЛА МЕНТАЛЬНІСТЬ ТА ІНЕРЦІЯ»

Iгор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки:

— На мій погляд, основними проблемами реформування ЗСУ є застаріла ментальність та інерція. Застаріла ментальність знаходиться в протиріччі з розв’язанням існуючих проблем — не можливо старими підходами, формами і способами вирішувати сучасні питання. Ми бачимо це в лакируванні, намаганні змінити вивіски, не змінюючи суть, використанні взятих з минулих шаблонів фраз в намаганні описувати щось нове. Безумовно, це негативно впливає на ефективність і результат, не дозволяє імплементувати у військо кращі євроатлантичні стандарти.

Інерція в основному пов’язана з забюрократизованістю багатьох процесів. По суті вона вбиває все нове і перспективне, наприклад, завантаженість офіцерів довідками, звітами і звужує поле для перспективи — офіцер повинен думати і керувати, це — головне, а не перекладати (носити) папірці великі та малі.

На заваді адаптації армії до стандартів НАТО знов же застаріла ментальність, колишня радянська військова культура. Значна кількість керівників різного рівня не знають що таке стандарти НАТО, не розуміють як вони працюють, не мають навиків операційної англійської мови і стороняться всього цього. Сказати «ми переходимо на стандарти НАТО» — мало. Треба розуміти в тонкощах і нюансах що це таке, як і де імплементувати, мати лідерів і драйверів цього процесу. Це, в свою чергу, потребує іншої кадрової політики, спрямованої на просування на посади тих людей, які мають західну освіту, досвід служби в штабах НАТО і професійні знання. Цей потенціал у нас значний, але за моєю оцінкою, на жаль, поки використовується не ефективно. Як і можливості використання досвіду наших партнерів.

Щодо питання про ставку на розвиток і забезпечення внутрішніх військ (зокрема, Нацгвардії) в шкоду  ЗСУ, тобто зовнішньої оборони. Я би по-іншому поставив запитання — на що повинна робитися ставка в забезпеченні оборони України? На мій погляд, і події останнього часу переконливо про це свідчать, ставка повинна робитися на три аспекти: професійного військового (як і раніше, на війні все вирішує людина в погонах, її підготовка, оснащення та морально-психологічний стан — це ключове), формування технологічної переваги над противником на полі бою (яка дозволяє бачити противника на всю глибину його оперативного шикування, випереджувати його в маневрі та впливі на його уразливі місця зберігаючи власну боєздатність), а також створення бойових систем (які дозволяють формувати високоефективні міжвидові і міжродові людино-машинні компоненти).

Все це можливо об’єднати одним реченням — бойові (оперативні) спроможності військ ефективно протистояти сучасним загрозам. Саме спроможності військ, а не будь-які інші речі, повинні бути пріоритетом.

«У ВСІХ СИЛОВИХ СТРУКТУРАХ НАМАГАЮТЬСЯ ПРОВОДИТИ РЕФОРМИ НЕ ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНІ МІЖ СОБОЮ»

Микола СУНГУРОВСЬКИЙ, директор військових програм Центру Разумкова:

— Багато говориться про реформування ВСУ, але воно ще й не розпочиналося. Я назвав би цей процес стабілізацією й відновленням можливостей для протистояння агресії. На початку 2014 року Збройні сили були у стані повного розвалу, і до кінця 2014 року ми вийшли на боєздатну армію, що відповідає потребам ситуації. Ми змогли утримувати паритет військових потенціалів на лінії зіткнення, і в комплексі з рештою заходів ситуацію вдалося стабілізувати.

Гальмує реформування те, що проведено комплексний огляд обороноздатності, але не проведено комплексний огляд сектора безпеки взагалі. Одночасно в усіх силових структурах намагаються проводити реформи, не взаємопов’язані між собою. Так система не будується, а часу, ресурсів і грошей виправляти помилки у нас немає. Тому слід витратити місяць-два для загальної оцінки, розробити загальну модель реформування, розписувати по відомствах і потім впроваджувати її.

Будь-яка система захисту від загроз має бути достатньою для того, щоб на будь-який випадок мати низку варіантів реакції. Це досягається тим, що перекривається діапазон усіх можливих загроз. Перелік загроз, описаних у Стратегії нацбезпеки, Воєнній доктрині України, не є повним — отже, не може бути повним комплект сил, призначених для реагування. Ми як експерти підкреслюємо ці проблеми, але, на жаль, у нас в Україні не дуже довіряють інтелектуальному потенціалу експертного середовища, тому намагаються користуватися допомогою зовнішніх аналітичних центрів, які роблять пропозиції щодо реформ, не знаючи нашої специфіки.

Щодо нашої євроатлантичної інтеграції, то окрім декларацій політиків ми не бачимо системних кроків. З 1994 року Україна співпрацює з НАТО за програмою «Партнерство заради миру», в якій є процес планування й оцінки сил. У його рамках виділені українські військові частини, які відповідають стандартам і співпрацюють з силами НАТО. Але тепер завдання розширити цей комплект до обсягів усіх ВСУ. Робити це одразу — витратно, тому це слід здійсняти поступово з кожним роком.

Є кілька класів стандартів НАТО — військово-політичні, оперативні й технічні. Організація процесу управління та планування на стратегічному рівні навіть близько не вироблена. Хоча за оперативними стандартами й військово-політичним управлінням були певні переміщення.

Але якщо ми хочемо перейти на стандарти НАТО, слід перебудовувати всю систему й підганяти під неї кожну деталь. Стара система перейти на стандарти НАТО не може — вона має бути по-іншому влаштована. А у військового керівництва немає такого розуміння. Крім того, систему не перебудуєш, не помінявши кадри. І я підтримую процес, коли найбільш досвідчених фахівців, які пройшли реальні бойові дії, після певної підготовки ставлять на керівні посади у ВСУ. У них абсолютно інше мислення, ніж у офіцерів, які протирали штани в Генштабі.