Битва за місце в історії

Методи російської агресії відомі — дипломатичний, військовий, інформаційний. Всі ці фронти Кремль використовує для атаки на українську державність, намагаючись вирішити власні внутрішні і зовнішні проблеми. Але і це не все. Днями Путін активізував ще один фронт — гуманітарний, а якщо точніше — історичний. В цьому напрямку росіяни, на відміну від українських політиків, «працювали» завжди. Минуле вони трактували так, як це вигідно кремлівській ідеології, а за часів Кучми і потім Януковича навіть писали спільні підручники з українцями. Побувавши цього тижня на двох заходах, російський президент фактично в прямому ефірі взявся переглядати історію. Про що саме говорив Путін і реакцію, яка має бути з української сторони, розповідають наші автори і експерти.

«НА МІСЦІ ДЕРЖАВИ Я Б ПІДТРИМАВ ІНІЦІАТИВИ ГАЗЕТИ «День»

 Сергій КОТ, кандидат історичних наук, автор-упорядник книжки «Ланселот Лоутон. Українське питання», голова правління Фундації ім. О. Ольжича, керівник Центру досліджень історико-культурної спадщини ІIнституту історії України НАНУ:

— Перше. Коли йдеться про роль історії в державному будівництві, я завжди пригадую крилатий вислів Михайла Драгоманова, і знову повторю його: «Знання історії потрібно політику так, як хірургу знання анатомії». І тут все. Без знання історії не можна правильно виробляти державну політику, моделювати розвиток і будівництво держави, бо на ці знання, як на фундамент, державна конструкція в усіх своїх виявах спирається. Перше, це досвід державного будівництва, друге — це знання історичного підтексту тих територій, людських доль, які формувалися століттями, а це ментальність, історична свідомість. І третє: знання історії — це зрештою практичні речі. Наведу приклад позиції відомого вінницького краєзнавця Валентина Отамановського, колишнього члена Центральної Ради, студента-крутянця, який повернувся з еміграції в підрадянську Україну і у 20-х роках створив вінницьку філію бібліотеки Академії наук, яка була однією з найбільш успішних. Він очолив комісію з українізації і займався краєзнавчим рухом. У рамках комісії він вимагав від місцевих чиновників знання місцевої історії і був переконаний, що не знаючи, як формувався в природному плані край, які історичні процеси проходили на його території, просто неможливо успішно розбудувати і керувати цією територією. Звісно, його було репресовано, і все життя він провів на засланні. Ці підходи зберігають свою актуальність.

 Друге. Роль історії у самоствердженні держави і нації. Зараз ми є учасниками багатовікового протистояння між російською імперською машиною, яка ще з часів Катерини ІІ поставила історію собі на службу на системній основі, де фальшувалися літописи, неугодні ховалися в архівах. Учені зараз по крупицях відновлюють історичну правду з тих свідчень, що лишилися. Вигадки про «руській мір» почалися ще з часів Івана ІІІ та Івана ІV Грозного. Один уперше почав говорити про «мономахові дари», щоб виправдати претензії Московської русі на київські землі. Їм треба було знайти зв’язок між мономаховичами і московськими князями. Тому з’явилися вигадки про шапку Мономаха і дари. Хоча відомо, що ця шапка — витвір уже багато пізніший, XIV століття, за висновками найвідомішого російського історика Лихачова. Але ж Іван IV уже давав послам наставляння скрізь у Європі розповідати, що вони через ці «дари» мають права на київські землі. Все це втілювалося в безкінечні війни за ці території. Відтоді цей міф настільки вкорінився у філософії російських правителів, що і сучасні російські можновладці та Путін продовжують розігравати ту карту без змін!

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РОБОТИ ДМИТРА ЕРЛІХА ІЗ СЕРІЇ «NEW DREAM» ДЛЯ АРТ-ПРОЕКТУ «FORBES УКРАИНА» «НОВА УКРАЇНСЬКА МРІЯ»

Сучасна українська наука повинна протистояти цим спробам дійсно переписати історію. Тут головною зброєю є сила правди. Українцям найпростіше — оприлюднюйте архіви і пишіть правду, те, що там є. Внутрішня позиція історика, безумовно, впливає на висліди його праць. Але це вже осмислення фактів. Історик-патріот не фальшує факти, а дає їм критичну оцінку. Якраз газета «День» займає лінію історичної правди, коли історія каже сама за себе.

 Щодо держави. Нашу історію ще не піднесено на належний рівень. Ми мало пишемо і даємо простір для спекуляцій. Ідеться про книжки та мультфільми для дітей, історичні романи та фільми про ключові постаті, які творили велич тієї ж Київської держави тощо. Потрібна масова література, є проблема дійти до широкого читача, наукові монографії мало хто купує. Якщо ми говоримо про систему історичного виховання нації, ми повинні мати держзамовлення для міністерства культури, спілки письменників, кінематографістів, мультиплікаторів. Це має бути система, яка б показувала правдиву історію, героїку тих людей, які будували Україну з часів Київської Русі. А ми поки віддаємо ці пласти вузькому колу науковців, а не виходимо до широкого загалу. Тому те, що робить газета «День», яка намагається на своїх шпальтах на системній основі розповідати про складні, маловідомі сторінки історії України — надзвичайно важлива справа, щоб, з одного боку, формувати історичну свідомість, а з другого — газета займає свою нішу в інформаційному протистоянні, боротьбі за історичну правду.

Будь-яка держава будується з формування певної свідомості, спільноти — навколо єдиної мети і єдиних цілей. А без спільної історичної свідомості це неможливо зробити. Я категорично відкидаю тези про децентралізацію в сферах суспільної свідомості та мови. Ми це пройшли і отримали Донбас і Луганськ, і Крим. І це урок, який держава має засвоїти. Фінансова децентралізація — так, але в сферах суспільної та історичної свідомості, педагогіки — ні. Адже всі проблемні нині регіони були комуністичним заповідником. Навіть коли державні органи знімали пам’ятники Леніну з обліку, їх демонстративно залишали на місцевому. І ми отримали оту викривлену постсовєтську свідомість, де переплуталися російсько-імперські та посткомуністичні навіювання, що привело до потворного сплаву. Потрібна система і має бути державне замовлення на такі публікації, за тією ж програмою «Українська книжка». Треба підтримувати ті чи інші видання, де щороку виходитимуть книжки, які читатимуть. Держава тут шкодувати грошей не повинна, бо потім у результаті суспільних криз ми втрачаємо набагато більше.

 Щодо донесення нашого погляду за кордон. Я, як стипендіат по державній програмі імені Фулбрайта працював 2009 року у бібліотеці Конгресу США. Вивчаючи по своїй проблематиці закордонну історіографію, я побачив, що одиниці вчених у світі посилаються на україномовні видання. Коли ми хочемо впливати на світову історичну думку та свідомість, донести інформацію про себе, ми маємо знайти спосіб ретранслювати досягнення нашої історичної науки. Це не має бути питання тільки науковців. Мають бути переклади фундаментальних праць, які б передавали бачення українських істориків. Це потребує державних ресурсів, але це теж можна зробити у партнерстві держави з благодійними фондами тощо, щоб відповідно до потреби праці перекладалися англійською і йшли в світ, щоб люди могли мати бачення української сторони на історію України або процеси, які відбуваються у світі. Надзвичайно важливу справу зробила газета «День», що видала збірник найкращих, найважливіших, з погляду газети, з ключових питань української історії нарисів «Україна Incognita Топ-25» — російською і англійською мовами. Це дуже точно підібрано акценти, на яку мову перекладати і на яку цільову аудиторію орієнтуватися. Я вважаю, що цей досвід газети «День» має бути використано й іншими видавцями, і державою. Я б на місці держави підтримав цю ініціативу газети, знайшов можливість дозамовити тиражі цих видань, які могли б бути поширені у світі через наші культурні представництва, посольства, доведені і до політиків, й істориків, і широкого загалу інших країн.

«СВІДОМЕ НЕВІГЛАСТВО»

 Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

— Я не буду розлого коментувати заяви президента Росії, який увійде в історію як людина, яка найбільше зробила для сплеску антиросійських настроїв і у світі, і в Україні для того, щоб народилось гасло «Стыдно быть русским». Йому, щоправда, не соромно. Проте Путін, хоча він і є президентом, це ще не вся Росія. Світ вже має підтвердження цього й — повірте — ще матиме...

У принципі, для Росії нічого нового в історичних «вправах» Путіна немає. 1839 року французький мандрівник і журналіст маркіз Астольф де Кюстін писав щодо значення історії в Росії: «В Росії історія складає частину володінь монарха, вона є моральною власністю государя, так само, як люди і земля є його матеріальною власністю, її тримають у коморі разом із імператорськими скарбами і показують лише ту її частину, яку побажає зробити відомою володар. Пам’ять про те, що відбулося в недавньому минулому, — це власність царя; він переробляє літопис країни, як йому заманеться, і в будь-який день подає своєму народові історичні істини, які відповідають вигадці даного моменту...»

Якщо пам’ятати ці чудові слова, то можна не дивуватися новим подвигам колишнього підполковника КГБ на «історичному фронті».

— Із Кримом для Росіян програшне все. І те, що вони прагнуть «приватизувати» князя Володимира, й те, що забули, що прийшли в Крим у XVIII столітті як окупанти. Крим — це земля татарська, а путінські слова свідчать про свідоме невігластво тих, хто йому готував тексти для виголошення.

І тут я згадаю ще одного француза, який до Росії потрапив  1786 року. Як викладач і вихователь, вісім років прожив у імператорському палаці в Петербурзі, зокрема був вчителем математики онуків імператриці. І це — Шарль Масон, автор книжки «Секретні записки про Росію», яку, до речі, росіяни забороняли й нищили її видання іноземними мовами. Так ось Масон згадує не лише про завоювання Криму Катериною, а й про свою зустріч із кримським татарином після згаданого завоювання. У Криму, зупинившись у будинку старого татарина, Шарль Масон помітив, що його власник засмучений, і запитав про причину.

«У мене велике горе, — відповів той. — Російські солдати, які розташувалися неподалік, кожного дня рубають на дрова плодові дерева, які годують мене і дають мені тінь.

— Вам потрібно скаржитися їхньому начальнику, — порадив гість. 

— Я скаржився. Він сказав, що заплатить мені за кожне дерево, зрубане в моєму саду, а також за ті, які ще зрубають. Але мені не потрібні гроші, я лише хотів би померти в тіні дерев, які посадили мої предки! Інакше доведеться мені наслідувати приклад моїх нещасних братів, яких примусили покинути батьківщину».

Масон завершує цей епізод висновком: «Російський уряд — гнобитель і завойовник, росіянин — воїн і руйнівник...»

Руйнівник і воїн Путін цілком логічно вимагає переписати «під себе» кримську історію. Російська політична й наукова шантрапа обов’язково підтримає його. Та, дякувати  Богові, є й ті, хто знає, чим був і є Крим насправді.