Час вимагає визначеності

Як слід розцінювати події під Волновахою? Чого ще чекати від Кремля? Як має діяти українська влада? В інтерв’ю з доктором політичних наук, конфліктологом, професором Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Григорієм ПЕРЕПЕЛИЦЕЮ.

— Ще влітку після збитого малайзійського літака, Верховна Рада закликала світ визнати «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями. Аналогічні заяви робив і Президент Петро Порошенко. Сьогодні, після трагедії під Волновахою, Рада і Президент знову просять світ визнати терористів. На вашу думку, наскільки є наполегливою і послідовною українська влада у відстоюванні національних інтересів?

— Я думаю, це проблема світоглядна чи методологічна, оскільки з самого початку керівництво країни нав’язувало суспільній свідомості фабулу, що війни з Росією немає, а є тероризм на Донбасі як локальне явище за спонсорства Росії. У філософії це називається софістикою — підміною понять. І це призвело до неадекватного сприйняття ситуації та того явища, яке ми маємо у відносинах з Росією. Спочатку нам подавали це як тероризм у Слов’янську, на підставі чого було запроваджено Антитерористичну операцію, і ми почали нашого супротивника називати «терористом». Насправді ж ніякого тероризму на Донбасі не існує, бо там існує «гібридна війна», яка розпочалася з Криму. Ця війна на початках проводилась у формі воєнної окупації, а потім у східних регіонах України вона змінилася. Завданням стало здійснення фактичної воєнної інтервенції на територію Донбасу. Російські спецслужби провели там доволі успішну диверсійна операцію, щоб російськомовне населення без чіткої самоідентифікації інкорпорувати на сторону Росії та використати як «гарматне м’ясо» в подальшому захопленні території України.

Безумовно, «гібридна війна» передбачає асорті відповідних засобів. Зараз вона проводиться у формі диверсійно-розвідувальних дій, а також систематичних бойових дій із залученням російських військ, спецназу, бойовиків та місцевих сепаратистів, які зараз є елементом ЗС РФ. І в цій війні застосовуються елементи збройного терору, який є певною формою військового конфлікту. Нещодавні події під Волновахою і є збройним терором, оскільки терористи при цьому не висувають ніяких політичних вимог (адже вони не є терористами в буквальному сенсі цього слова). Під час війни на Балканах боснійські серби також досить широко застосовували терор проти боснійських мусульман, але ніхто не називав Югославію терористичною країною або «Республіку Сербську Країну» терористичною організацією.

В результаті, керівництво країни, включаючи Президента, у тупиковій ситуації — вони намагаються вирішити питання війни мирними засобами. Згідно з словами Порошенка, ми намагаємось це питання вирішувати дипломатичними засобами. Але дипломати не можуть проводити роботу військових, адже вони для цього не призначені. Це те ж саме, що намагатися столовим прибором зрізати велетенського дуба, коли для цього є пилка. Тому і прогресу ніякого немає — це підтвердила т.з. берлінська зустріч в «нормандському форматі». Тепер зустріч президентів в Астані зривається, а Меркель має рацію, коли говорить, що немає сенсу раз у раз збиратись без будь-якого прогресу у вирішенні цього конфлікту. Але прогресу і не буде, адже немає об’єктивних умов, які дають можливість дипломатам досягати хоча б мінімального успіху. Ці умови формуються не на переговорах, а на фронті. Путін дуже добре розуміє цю стратегію та поводить себе за логікою війни. Чому ми донині не враховуємо цю логіку, а намагаємося розвивати фабулу тероризму та АТО — питання.

Який результат у цього може бути? Звісно, що ситуація запрограмована на програш наших позицій на Донбасі. І якщо ми остаточно програємо цю битву, то ні про які переговори не може йти мова. Тоді на переговорах Москва ставитиме питання про воєнну капітуляцію України та про виведення українських ЗСУ не тільки з Донбасу, а й з Одеської, Херсонської областей та з центральної України. А вже потім Росія окупує всю нашу територію. Саме до цього веде ця підміна понять. Тому не можна окремий акт під Волновахою розглядати як акт політичного терору — там його не було. Це був збройний терор, який є одним із засобів гібридної війни.

Ідеологічні інструменті досі превалюють в цій гібридній війні — використовується та домінує засіб інформаційної війни. Тому ми бачимо, що самі російські війська розстрілюють наше населення, — це дійсно збройний терористичний акт, мета якого — ідеологічний ефект. Тому не можна відривати один розстріляний автобус від всього процесу ведення війни проти України. Якщо ми виокремимо цей випадок і скажемо, що терористичні «ДНР-ЛНР» за сприяння Росії вбили 12 наших громадян, тоді саму Росію як країну треба визнавати терористичною. Та чи дійсно це можливо? «Ірландську республіканську армію» не визнав терористичною навіть ЄС. Тому немає реальних механізмів визнання Росії терористичною країною.

— Якщо виникає подібна підміна понять з боку нашої влади, чи розуміє вона все-таки реальну ситуацію? Чи є у неї стратегія чи хоча б тактика? Вона не може чи не хоче діяти адекватно ситуації?

— В конфліктології існують різні стратегії поведінки воюючої сторони. Наше керівництво взяло на озброєння «стратегію страуса» — вони сховали голову в пісок, уявили, що війни з Росією не існує, а замість цього демонструють картинку про терористів на Донбасі.

Якщо українське керівництво обрало «стратегію страуса», воно має розуміти, які цілі можна досягти цим шляхом. Цю стратегію запроваджують в двох випадках. По-перше, коли розуміють, що є нестача сил для досягнення перемоги в даний момент, через що не можна вдаватися до ескалації конфлікту, а накопичувати потужності, щоб потім перейти в контрнаступ. По-друге, коли ставиться завдання вціліти у конфлікті з сильнішим противником. І не важливо, скільки ми втратимо територій та населення, головне — мати можливість вижити. Але в нашому випадку, згідно з «планом Порошенка», ані перша, ані друга мета не переслідується. Навіть міністр оборони сказав, що ми мобілізацію та нарощення сил проводимо з тим, щоб стримати супротивника. Якщо правильно сприймати ці слова, то звільнення окупованих територій за допомогою військової сили не передбачається.

Тож якої кінцевої мети хоче досягнути влада, якщо враховувати, що мирний «план Порошенка» дипломатичними засобами виконати нереально? Чи усвідомлює все це керівництво країни — важко сказати. Можливо, усвідомлює, але боїться відмовитись від фабули Антитерористичної операції та ввести воєнний стан в Україні або на території бойових дій. Адже тоді мала б бути створена Ставка Верховного Головнокомандувача, яка б керувала не АТО, а обороною країни. Тоді оголошена хвиля мобілізації буде логічною, адже мають бути мобілізовані не тільки військові, але й економіка держави. Мають проводитись всі заходи, згідно з обороною країни. В результаті не потрібно буде проводити тендери — хто дасть більш дешеву техніку. В цьому разі надається замовлення, ресурси і всі працюють по 18 годин, щоб їх здійснити. Так було в СРСР під час Другої світової війни. І саме в такому разі ми можемо на щось розраховувати. Але коли ми робимо вигляд, що війни немає, намагаємось всі питання вирішити в «мінському форматі» та сподіваємось, що США та ЄС будуть за нас воювати, — ми плекаємо ілюзії.

— Яке подальше розгортання ситуації ви прогнозуєте?

— Активізація бойових дій — це початок переходу до більш масштабних бойових дій та вищої ескалації конфлікту. Треба судити по справах Росії, а не по словах спікерів. Активізація бойових дій розпочалася після чергового російського конвою, який я не можу назвати «гуманітарним». Вони привезли боєприпаси, набої, паливно-мастильні матеріали для підготовки широкомасштабного наступу. Протягом останнього часу вони завезли 250 танків — це ціла танкова дивізія. Фактично, вони переходять з дій батальйонних тактичних груп на дивізіонний рівень. А це означає, що вони готують ударний кулак для проведення наступальної операції. Більше того, на територію Луганської області перекинуті інженерні підрозділи, які займаються обладнанням баз тилового забезпечення. Проблема перебування російських військ на Донбасі полягає в тому, що вони не мають тилового забезпечення, без якого вони не можуть вести широкомасштабні наступальні дії. Протягом січня-лютого вони завершать підготовку всієї воєнної інфраструктури для наступу, принаймні в тих напрямках, які вже чітко позначені — маріупольський, донецький та луганський. Вони хочуть відхопити територію всієї Луганської області, щоб впритул підійти до Харківської області. Тому Путін і не погодився їхати в Астану, адже він не може дати ніяких мирних обіцянок, бо діє відповідно до логіки війни та намагається реалізувати цілі знищення Української держави саме воєнним шляхом.

Тому ми маємо створити воєнні умови для дипломатичного вирішення цього конфлікту, адже воно відбувається на заключній стадії війни, а не в процесі його ескалації. Звичайно, дипломатія має працювати протягом всієї війни, але її завдання мають бути підпорядковані інтересам фронту.

Встановлення перемир’я також має бути підпорядковане воєнним завданням на фронті. І це робиться не на рівні «мінських форматів», а на рівні польових командирів, що насправді на цьому рівні і здійснюється. Ані Пушилін, ані Захарченко не володіють всією ситуацією — вони є ляльками в цій грі, адже головною діючою особою є Путін та Росія. Безумовно, ці люди можуть говорити будь-що, але вони не здатні виконувати своїх обіцянок, бо виконують роль статистів.

— Після трагедії під Волновахою лунають голоси політиків та громадських діячів, щоб провести марш за аналогією із французьким. Чи правильно це?

— Це потрібно, щоб привернути увагу міжнародного співтовариства. Війна має вестись не лише на воєнному фронті, а й на дипломатичному. «Гібридна війна» має глобальний характер: на Донбасі вона ведеться у вигляді бойових дій, а у глобальному просторі ведеться інформаційними засобами. Застосування дипломатії під час війни має означати формування міжнародної антипутінської коаліції проти агресії Росії. Звичайно, навіть Туск заявив, що вони не повинні воювати проти РФ та створювати їй загрозу. Але це хибна позиція, бо коли Ірак в 1991 році напав на Кувейт, була сформована антиіракська коаліція і нападника було розбито. Це саме та стратегія, якою треба карати агресора. Та оскільки ми сказали, що у нас немає війни з Росією, то ми не можемо запровадити згаданий механізми. Це дає Росії можливості усунутися від відповідальності та перекласти її на тих, кого наша влада називає «терористами». В результаті, в міжнародній суспільній свідомості з’явилось уявлення, що Росія дійсно непричетна до конфлікту на Донбасі, хоча може допомагати сепаратистам. Але ж Югославія допомагала боснійським сербам, США допомагали Нікарагуа боротися із партизанами, інспірованими СРСР і т.д. Тому ми маємо формувати міжнародну думку, що саме Росія є агресором, а не терористичні «ЛНР—ДНР». Про них взагалі завжди знатимуть менше, аніж про «ІРА». Та не треба забувати, що лише цими заходами не можна здобути перемогу над агресором.