Чи здатна опозиція наповнити свої гасла?
Це вже складно назвати тенденцією. Влучна характеристика всього того, що відбувається сьогодні з опозицією винесено в заголовку. Ми багато разів критикували її — не заради самої критики, а для того, щоб вказати на помилки, попередити про небезпеку, розставити, на наш погляд, правильні орієнтири, але опозиція вперто крокує дорогою беззмістовності. Проаналізуємо останні події.
Минулий тиждень Верховна Рада працювала. Для нинішнього парламенту це таки досягнення, адже більше блокують, ніж голосують. Напередодні влада погодилася поставити на голосування всі три вимоги опозиції: вибори в Києві, скасування пенсійної реформи та питання про відставку уряду Азарова. Опозиція у відповідь розблокувала трибуну, а головне — зробила вигляд, що виїзного засідання більшості на Банковій (Президент навіть уже підписав ухвалені там закони) і не було. Майже всі дружно прийшли в сесійний зал і так само дружно провалили всі три вищезгадані вимоги.
Аргумент — не вистачає голосів. Погоджуємося (на то вона і меншість), але поведінка опозиції вказує і на інше — не вистачає бажання. Навіщо було блокувати трибуну, виставляти умови, якщо вона елементарно не може зібрати своїх — не було по сім депутатів з «Батьківщини» та «УДАРу»? Відсутність самого Віталія Кличка дехто з політологів взагалі називає найбільшою помилкою за час його перебування в Раді. В цьому контексті символічна заява першого віце-прем’єра Сергія Арбузова про те, що відсутність лідера «УДАРу» в сесійній залі під час голосування за відставку уряду «свідченням його політичної зрілості». Отже, недостатня мобілізація — це перша проблема.
Друга. За словами позафракційних депутатів, з ними ніхто не обговорював питання голосування. Так само про це кажуть і комуністи. Останні, звичайно, не вписуються в опозиційний табір, але ніякі консультації з ними не проводилися. Тим не менш, голосували за принципові вимоги як частина перших, так і частина других. Безумовно, кожен в цій ситуації веде свою гру, але показовим є неспроможність опозиції до елементарного діалогу.
Третя проблема — це коротка пам’ять опозиції. Не встигають вщухнути баталії з попередніх вимог, як опозиція вже висуває нові. Наприклад, що з виборами на п’яти мажоритарних округах, на яких перемогли опозиціонери, але яких не визнали у владі? Забули, або просто «ведуть» по інерції. Відсутність результату від гучних заяв викликає ще більшу недовіру серед громадян і розуміння: опозиція знову піариться.
А «тушки»? Про їх появу писали ще до виборів. І що? Прогнозування збулися. Хто має нести відповідальність?
Перелік проблем можна продовжувати — й досі невідомий єдиний кандидат на посаду міського голову Києва, диференціація в самій «Батьківщині» (відставка В’ячеслава Кириленка з посади голови фракції)...
Натомість, голосування по євроінтеграційним законопроектам відбувається по інерції. Тут чомусь немає палких заяв. Хіба опозиція закликає до «повстань» через те, що гальмується виконання вимог з так званого «списку Фюле»? Краще оголосити про чергову акцію, наприклад, «Вставай, Україно!», і колесити країною, виголошуючи високі гасла.
«Не бий на сполох в невідлитий дзвін» — слова, що ніби спеціально написані для нашого випадку, — пише у своїй колонці на сайті tsn.ua історик Володимир В’ятрович, наводячи цитату Ліни Костенко. — Дзвін Помаранчевої революції розтрощений ущент, бити в нього сьогодні — лише трясти повітрям. Опозиція має взятися за підготовку свого власного і лише після завершення цієї роботи скористатися ним для скликання людей. Знеціненим словам можна повернути їхнє первісне потужне значення. Але замало просто припинити розкидатися ними. Слова наповнюються змістом через конкретну роботу. Закликаючи громадян до тієї чи іншої дії, важливо пам’ятати: політик повинен не лише сам бути готовим до неї (здебільшого, немає навіть цього), але й взяти відповідальність, аби готовими були інші. Певен, що при такому підході балачок про повстання та повалення влади стане менше, натомість дії набудуть конкретного змісту і наближатимуть справжні зміни».
Опозиція сьогодні слабка ідеологічно. Вона, скоріше, імітує боротьбу, ніж демонструє системний підхід. І те, що у опозиціонерів називається політичною боротьбою, насправді, є кризою стосунків і поглядів. Голосування за недовіру уряду тому яскраве підтвердження. До речі, цікавий нюанс. «Свобода» у цьому випадку показала стовідсотковий результат — вона забезпечила і присутність, і позитивне голосування своїх депутатів. Тому не треба дивуватися, куди і як перетікають голоси. Безпринципність решти опозиції радикалізує виборця.
Іноді настільки, що лунають голоси про ампутацію територій. Нещодавно про це заговорив відомий журналіст Вахтанг Кіпіані, який сказав, що «у теперішніх територіальних межах Україна як успішна країна відбутися не може». Подібні крайні заяви виникають в тому числі через те, що в суспільстві бачать відсутність альтернативи (якісної опозиції) нинішній владі. Остання, між іншим, у всій цій ситуації виглядає — ні, не якісніше — більш зрозумілою.
КОМЕНТАРІ
МИ — ОПОЗИЦІЯ ЛУЗЕРІВ
Олексій ДАВИДЕНКО, депутат Київської міської ради від партії «УДАР» (facebook.com):
— За останні 20 років опозиція патріотів-фанатиків поступово перетворилася на опозицію націоналістів-прагматиків.
Сьогоднішня українська опозиція навчилася не помічати проблем та знаходити безглузді пояснення будь-яким своїм поразкам.
Лише за ШІСТЬ місяців роботи ВР ми всі проковтнули:
1. Що згода опозиційних лідерів, на відміну від переможних результатів опозиційних кандидатів на п’яти мажоритарних округах, лишила цих хлопців законних місць в парламенті України.
2. Що згода опозиційних лідерів на перевибори по всіх цих округах призвела до відміни цих виборів взагалі.
3. Що відповідальність, яку взяли на себе всі опозиційні партії за монолітність своїх партійних списків, попри обіцянки не має жодної персональної складової та персональних наслідків для опозиційних лідерів.
4. Що багатоденне блокування ВР заради персонального голосування та сенсорної кнопки залишило все без змін.
5. Що опозиційні лідери попри гучні лозунги беззубо підкорилися незаконному рішенню суду щодо позбавлення депутатського мандата Власенка, чим фактично підставили під удар будь-якого опозиційного депутата парламенту.
6. Що мітинги та дії опозиції під стінами та всередині ВР під час голосування по питанню чергових виборів в столиці фактично призвели до повної узурпації та монополізації влади в окремо взятому місті.
7. Що галас навколо державного перевороту під час виїзного засідання більшості закінчився дружніми обіймами, спільним голосуванням та підписанням Президентом законів, прийнятих на Банковій.
8. Що провалення (хоча б своїх усіх позбирали) голосування про скасування пенсійної реформи, про відставку уряду і про довічне призначення суддів призводить до розуміння повної імпотенції опозиції та ще більшого песимізму й зневіри людей.
9. Що замість справжньої опозиційної боротьби на всіх рівнях законодавчої влади опозиційні партії разом із владою ділять посади в «грошовитих» комітетах, голосують за президентські законопроекти та своїми голосами лобіюють бізнес-інтереси своїх численних спонсорів.
Я знаю, що буде багато невдоволених моїми тезами, роздумами, питаннями без відповідей як серед своїх, так і серед чужих. Але мої батьки, університет та власний бізнес навчили мене думати головою, а не дупою. Я звик аналізувати та прогнозувати не тільки чужі прорахунки, але й свої помилки. Врешті-решт, я не хочу витрачати свій час на штучне підігравання чиїмось приватним бізнес-інтересам в політиці, але ще більше я не хочу повторного розчарування 2015 року. І саме тому я ставлю перед собою, перед вами, перед опозиційними лідерами всі ці непрості запитання.
Як в українському бізнесі, так і в українській політиці головні риси колективного виживання однакові. Це й не дивно, тому що в нашій державі ці сфери життя тісно пов’язані між собою. Безпринципність у поглядах, аморальність у діях, цинізм у підходах, матеріальна пожадливість та егоїзм щодо спільної справи.
Ви знаєте, роки в бізнесі навчили мене думати наперед, рахувати втрати, шукати компроміси, працювати над власними помилками. Але за всі ці роки я так і не навчився безпринципності, аморальності, цинізму та переможному руху по головах своїх колег і конкурентів. Це значно уповільнює швидкість розвитку мого бізнесу і саме це стає для мене головною перешкодою виживання в українському політикумі.
І ще я не навчився мовчати і сприймати загальний «одобрямс».
«МИ ГОВОРИМО, ЩО ДІЇ ВЛАДИ Є НЕПРОЗОРИМИ, АЛЕ ТАК САМО НЕПРОЗОРИМИ Є Й ДІЇ КЕРІВНИКІВ ОПОЗИЦІЙНИХ ФРАКЦІЙ»
Олесь ДОНІЙ, народний депутат, позафракційний:
— У чому була суть голосування за відставку уряду Азарова?
— Два з половиною місяця тому вже було зібрано підписи за відставку генпрокурора Віктора Пшонки і голови Верховної Ради Володимира Рибака. В результаті ці підписи кудись заховали. Яценюк так і не дав їм ходу. Натомість, не довівши одну справу до кінця, почали збирати підписи за відставку голови Кабміну Миколи Азарова. З одного боку, ми всі виступаємо за відставку уряду, який є українофобським, сприяє зубожінню населення і збільшенню статків олігархів, з іншого боку, цілком очевидно, що належну роботу для результативного голосування за відставку Азарова не проводили. Я запитав позафракційних депутатів, чи спілкувалися з ними на цю тему. Виявилося, що ніхто з ними не розмовляв. Аналогічно було і щодо голосування за скасування пенсійної реформи. Нагадаю, тоді не вистачило трьох голосів, тим часом з опозиційних фракцій не голосували 15 депутатів. Знову ж таки я питав депутатів, виявилося, що ніхто з ними не розмовляв. Зі мною в тому числі.
На жаль, бракує дисциплінованості і методичної діяльності, що призводить до наперед прогнозованих наслідків. Важливе питання голосування за відставку уряду, а от перелік тих, кого не було (Доній демонструє перелік 14 опозиціонерів: 7 від «Батьківщини» — Микола Мартиненко, Андрій Павелко, Леонід Сергієнко, Андрій Шевченко, Віталій Данилов, Денис Дзендзерський, Сергій Фаєрмак; і 7 від «УДАРу» — Віталій Кличко, Едуард Гурвіц, Микола Паламарчук, Юрій Савчук, Ярослав Дубневич, Віктор Пинзеник, Павло Рябікін). Ось, наприклад, Микола Мартиненко, один із очільників «Батьківщини» і керівник фінансової системи перед виборами і фактичний керівник Яценюка. Хіба він не знав, що в п’ятницю будуть розглядати питання про відставку? Очевидно, що це питання ставили не для реалізації, а з якоюсь іншою метою.
— Якою?
— Невідомо. Чому я постійно наголошую про необхідність спільного позафракційного об’єднання опозиції? Тоді можна було ставити ці питання і обговорювати їх. А зараз ми можемо лише здогадуватися. Ми говоримо, що дії влади є непрозорими, але так само непрозорими є і дії керівників опозиційних фракцій. Ми не знаємо, з якою метою ставилося це питання на голосування і чому так недбало все виглядає. В такій ситуації виникають підозри, що це тільки демонстрація — коли влада захоче поміняти Азарова на Арбузова, тоді і будуть додаткові голоси, або це використані можливості для 45-хвилинного виступу. Щоб виправити помилки, опозиції потрібно демонструвати єдність. Для цього мусить бути спільний орган у Верховній Раді. Я вже давно кажу про необхідність позафракційного об’єднання опозиції, куди б увійшли всі опозиційні депутати. За відставку уряду проголосувало 10 позафракційних депутатів. Тому є з ким об’єднувати зусилля, потрібно лише щось робити в цьому напрямку.
— Ззовні все це виглядає як безсилість опозиції.
— Опозиція апріорі в меншості. І проблема не в тому, що вона не має голосів, а в тому, що вона не може цю меншість сконцентрувати. Це ненормально, коли не голосує 14 опозиціонерів із двох фракцій. Що, Андрій Шевченко повинен постійно жити в закордонному виборчому окрузі? Навіщо він тоді обирався у Верховну Раду? Це ж робочі дні. Я цього не можу зрозуміти.
— Чому опозиція сьогодні не лобіює євроінтеграційних законів?
— Не зовсім погоджуюся. Опозиція постійно говорить про євроінтеграцію. Я хочу наголосити, що це непросто закони — це принципи, які притаманні Європі...
— Немає постійного тиску опозиції на владу в цьому питанні, вона діє за інерцією.
— Ухвалювати закони може лише більшість у Верховній Раді. Опозиція їх до цього закликає. Але якщо вони ухвалюватимуть євроінтеграційні закони в антидемократичний спосіб, чужими картками, тоді втрачається сутність євроінтеграції. Останнє — це не ухвалення того чи іншого закону, це прищеплення демократії. Саме на це і тисне опозиція — дотримання норм і процедур. Ми, зокрема, вимагаємо визнати фальсифікації на п’яти округах, на яких не були визнані переможці від опозиції.
— Опозиція вимагає, але постійно програє тактично.
— Я так не думаю. Йде дуже непроста боротьба. Олігархічні сили сьогодні взяли перевагу, поставивши свого представника на чолі держави. Але в опозиції також є тактичні перемоги. Я критикую її, що не створено позафракційного об’єднання, але позитив хоча б у тому, що налагоджена співпраця між керівниками трьох опозиційних фракцій. Раніше цього не було. Тому й були програні окремі мажоритарні округи. Зараз ситуація інша. Далі. В попередній Раді процвітало кнопкодавство, зараз це явище вдалося мінімізувати, вдалося дотиснути владу. Ми повинні все-таки відзначати і тактичні перемоги опозиції. Зрозуміло, хочеться остаточної перемоги опозиційних сил, але треба працювати...
— Треба хоча б елементарно домовлятися з позафракційними депутатами перед важливими голосуваннями.
— Це вже питання до кількох керівників опозиційних фракцій. Треба вміти домовлятися, причому не тільки в парламенті, а й в поза ним, наприклад із громадськими організаціями. Адже більшість населення проти нинішньої влади, необхідно об’єднувати людей.
— Як прокоментуєте ідею Юрія Луценка «За третю республіку»? Ваша оцінка людей, яких він залучає до свого проекту.
— Ідея хороша, але структури, людей поки немає.
— Він уже назвав деякі прізвища — Безсмертний, Стецьків, Філенко.
— Це його бачення. Я думаю, що за три-шість місяців він повернеться (має покращити здоров’я), тоді ми побачимо їхні дії. Для реалізації таких ідей, мабуть, потрібно залучати багатьох людей. Але щоб не вийшло так, як колись було з «Народною самообороною». Нагадаю, із 18 людей, які тоді пройшли в парламент, дві треті, в тому числі особисто наближені до Луценка (Олег Новіков, Катерина Лук’янова), перейшло на бік влади. Залишилося тільки шестеро. Ідеї, про які говорить сьогодні Луценко, позитивні для країни, але для їх реалізації потрібні люди, на яких можна покластися.
— Вас запрошували?
— Я приїжджав до нього в суд, ми обговорювали все це, за день-два до його звільнення я також приїжджав безпосередньо в Менську колонію. Загалом про всі ці ідеї я в курсі. Але організаційний комітет ще жодного разу не засідав.
— Луценко заявляв, що вже цього року лідери опозиції мають визначити єдиного кандидата на президентські вибори. Це реально?
— Я вважаю, що опозиційному середовищу пішло б на користь, якби ми знали кандидатів на посади міністрів, кандидатів у депутати, кандидатів до міської ради тощо. Наприклад, опозиція й досі боїться називати кандидата на посаду міського голови Києва, та при цьому вимагає виборів у столиці. Безперечно, мусить бути ясність. Чим раніше пройдуть консультації, буде названо кандидатуру, тим краще для суспільства.
У такій ситуації, спираючись на соціологію, Кличко вдвічі переважає за рейтингом і Яценюка, і Тягнибока. Тому, очевидно, саме він мав би бути кандидатом від опозиції на президентських виборах. Із ним за рейтингом може змагатися лише Тимошенко, у якої трохи менше підтримки, але вона співмірна. Разом з тим, ми знаємо, що Тимошенко, за вироком суду, не має права балотуватися. Отже, потрібно знайти конфігурацію для реалізації бачення розвитку України і для «Батьківщини», і для «Свободи».
«ОПОЗИЦІЯ ВЖЕ НЕ Є ПОЛІТИЧНИМ СУБ’ЄКТОМ...»
Костянтин МАТВІЄНКО, політолог:
— За підсумками дій опозиції протягом останніх чотирьох місяців про неї можна говорити або добре, або ніяк. Опозиція вже не є політичним суб’єктом, вона не присутня у реальному світі.
Проблем, які стали причиною такого стану опозиції, багато, але насамперед справа у політичній некомпетентності. Люди, які називають себе політиками, в цьому разі опозиційними, насправді такими не є. Це все одно, що людина, яка не вміє керувати літаком, сяде за штурвал. Не маючи кваліфікації політиків, вони намагаються займатися політикою, тримаючи рамку не суспільного інтересу та доцільності, а особистої користі. Як наслідок — внутрішні конфлікти, «тушки», суто організаційний програш, який неодноразово спіткав опозицію. Дії опозиції були елементарно погано організованими: вони не пояснили людям, навіщо проводять акції, тому вони не мали широкої підтримки.
Крім того, в опозиції немає системних законопроектів. Наприклад, ставилося на голосування питання відставки уряду. Зрозуміло, що голосів для його ухвалення мало — максимум 220. Але опозиція мала шанс виступити з альтернативною стратегією розвитку країни й показати, в чому дії уряду є хибними, і спокійно, з парламентської трибуни розповісти, що треба робити в країні. Багато з цих речей елементарні, але опозиція зациклилася на кількох заздалегідь непрохідних питаннях і не запропонувала нічого конструктивного. Відповідно, вони програли.
Про те, що така політична поведінка призведе до катастрофи, говорили давно — ось результат. Фіксація цієї катастрофи — підписання Президентом «виїзних» законів. Гарант Конституції визнав, що законні акти можна приймати у незаконний спосіб. Незаконні закони — це вершина дикунства. Це — катастрофа для всієї країни, а не тільки для опозиції, яка не чинила цьому опору.
