Ленін і Шустер. Скандал

Однією з головних тем на «Шустер LIVE» 22 лютого («знову на головному каналі України!») стало знесення свободівцями пам’ятника Леніну в Охтирці — знесення, за яким, як обіцяв ініціатор акції, народний депутат Ігор Мірошниченко, не забаряться наступні. І справді, акції проти монументів «вождеві світового пролетаріату» не забарилися, ситуація загострилася...

Узагалі ж, це щось гідне дослідження з соціальної психопатології — масове збереження на території незалежної Української держави понад тисячі різного роду монументів Ульянову — Леніну (часом — як-от у Києві — неподалік від монументів на честь незалежності). Монументів політику, який жодного разу на території України не бував, який доклав чимало зусиль для знищення української незалежності (причому аж тричі: у вигляді УНР, потім — держави гетьмана Скоропадського, а потім — при створенні СРСР — у вигляді формально суверенної радянської республіки), який під час свого перебування на чолі партії більшовиків запропонував світові абсолютно нездійсненні (зараз це вже можна впевнено сказати) політичні та економічні проекти, натомість заклавши підвалини одного з найстрашніших і найкривавіших тоталітарних режимів ХХ століття. Ба більше: нерідко монументи ці стоять поряд із відновленими чи новими церквами, а значне число (якщо не більшість) тих, хто виступає проти знесення пам’ятників войовничому атеїсту Леніну, належать до тих чи інших конфесій...

Але це — особлива тема. Обговорення ж проблеми у студії й поза нею виявило ще одне: найбільш ревні захисники пам’ятників Леніну водночас де-факто є й найбільшими ленінофобами, або, простіше кажучи, ненависниками Леніна.

Бо ж сам Ульянов — Ленін за життя неодноразово висловлювався (і вельми емоційно) щодо неприпустимості роздування його — та інших більшовицьких лідерів — культу. На відміну від Джугашвілі-Сталіна, який лише прикидався, що йому не до вподоби його обожнення, у цьому Ленін був щирим. Ба більше: у «Правде» від 30 січня 1924 року була опублікована відповідь вдови Леніна Надії Крупської на пропозиції помпезного вшанування пам’яті вождя більшовиків: «Товарищи... Большая у меня просьба к вам: не давайте своей печали по Ильичу уходить во внешнее почитание его личности. Не устраивайте ему памятников, дворцов его имени, пышных торжеств в его память и т.д. — всему этому он придавал при жизни так мало значения, так тяготился всем этим. Помните, как много еще нищеты, неустройства в нашей стране. Хотите почтить имя Ильича, — устраивайте ясли, детские сады, дома, школы, библиотеки, амбулатории, больницы, дома для инвалидов и т.д. и самое главное — давайте во всем проводить в жизнь его заветы».

Це — речі, добре відомі всім більш-менш освіченим колишнім громадянам СРСР, яким сьогодні за 40. Про них говорили й у брежнєвські часи, й особливо на початку перебудови, коли мова йшла про «повернення до ленінських норм партійного й державного життя». Але чогось ці речі ніхто так і не згадав під час дискусії у студії — ані з політиків, ані з експертів...

Я розумію, що позиція самого Леніна та його дружини нічого не значать для тих, хто сьогодні береться захищати від «націоналістичного шабашу» так звані культурні цінності у вигляді створених за стандартами тоталітарної пропаганди пам’ятників Іллічу, але, можливо, ця інформація виявилася б цікавою та корисною тим притомним українським громадянам, хто за інерцією старих часів («добрий дідусь Ілліч»...) цінує ці пам’ятники?

І ще одне. Пам’ятники захищали й роздавали погрози їхнім руйнівникам персонажі, яких Ленін у свій час або наказав би розстріляти як «буржуїв», або виключив би з партії за «великодержавний російський шовінізм». Хочете цитати? Будь ласка — з текстів, які заведено називати «політичним заповітом Леніна», надиктованих і написаних під час його тяжкої хвороби у 1922 — 1923 роках, коли він залишився тільки номінальним «вождем», утративши реальні важелі керування партією більшовиків, але маючи час і потребу осмислити, в які глухі кути зайшла світова революція. Ленін говорив про необхідність значних поступок з боку «угнетающей или так называемой великой нации (хотя великой только своими насилиями, великой только так, как велик держиморда)», про необхідність зупинити «нашествия того истинно русского человека, великоросса-шовиниста, в сущности, подлеца и насильника, каким является типичный русский бюрократ», про небезпеки з боку «шовинистической великорусской швали». Крім того, переставши бути «вождем», Ленін ґрунтовно переосмислив свою власну діяльність, визнавши за потрібне докорінно змінити попереднє розуміння соціалізму. Тепер він визначав його як «строй цивилизованных кооператоров». У «Шустер LIVE» же йшлося про пам’ятники саме Леніну-вождеві, який веде десятки й сотні мільйонів людей в історичне провалля («конечно, мы провалились», — це теж ленінські слова, сказані ним у вузькому колі довірених осіб).

А до деяких захисників пам’ятників Леніну на «Шустер LIVE» цілком могла б бути застосована ленінська ж формула щодо тих, хто «отличился тут тоже только своим истинно русским настроением (известно, что обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения)»...

Інакше кажучи, без солідного історичного підгрунтя (або ж «бекграунду») будь-яка публічна дискусія про долю пам’ятників Леніну зводиться до крику й рейваху в студії. Суспільство не отримує інформації для роздумів, але рейтинги зростають: «А ви знаєте, як ті двоє депутатів зчепилися? А ви чули, як вони лаялися? А чи поб’ються свободівці з комуністами?» — і так далі, й таке інше. Сумно, що «провідне ток-шоу країни» зводиться до такого рівня...

КОМЕНТАРІ

СЮЖЕТ ПРО ЛЕНІНА БУЛО ЗАДУМАНО, ЩОБ ПРОДЕМОНСТРУВАТИ, ЯКА СТРАШНА У НАС ОПОЗИЦІЯ...

Ірина БЕКЕШКІНА, директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва:

— Перехід «Шустер LIVE» на «Інтер» пов’язаний із тим, що в цього каналу більша аудиторія. Окрім того, це стало пристойним приводом, щоб змістити з цієї позиції Безулик. Напевно, тепер їй дадуть якусь програму не у прайм-тайм.

П’ятнична «прем’єра» безумовно вдалася, якщо, звісно, це можна вважати прем’єрою: формат залишився фактично незмінним, змінився тільки канал. Окрім того, на ефірі були присутні перші особи й було цікаво. Утім, було очевидно, що Шустер незадоволений і навіть стурбований. На мою думку, причина полягала в тому, що не спрацював заздалегідь запланований сценарій: промови Тігіпка та Єфремова про те, що вони прагнуть європейської інтеграції, вирішення питання безвізового режиму, адже це благо для народу, але опозиція блокує парламент й не дає можливості ухвалювати необхідні народові рішення.

Справжньою несподіванкою стало розблокування Верховної Ради. Про що говорити представникам влади? Не скажу, що опозиція відправляла їх у нокаут, але в нокдаун — точно. Саме тоді було розпочато дві теми, які надзвичайно дратували. Перша — про «папєрідніков» і, в найгірших радянських традиціях, звіт про досягнення, особливо цим займався Вілкул. Однак опозиція виступала досить вдало, й Шустер, вочевидь, був цим незадоволений. Найслабшим із промовців був Кличко. У порівнянні з двома іншими лідерами опозиції, він — не оратор. Але в нього є козир — щирість і впевненість у тому, що він каже. Коли він, стискаючи кулаки, почав говорити про особисте голосування, яке поверне парламенту його суть, підтримка аудиторії сягнула за 80%. Раптом Шустер поставив питання про вибори мера. Ця тема вже починає розколювати опозицію, до того ж її не було на порядку денному. Це була маленька провокація. Кличко вийшов із цієї ситуації за допомогою загальних фраз.

На десерт було заготовлено тему щодо знесення пам’ятника Леніну. Хіба це так важливо й потребує обговорення? Цей сюжет було задумано, щоб продемонструвати, яка страшна опозиція: зносить пам’ятники, схильна до беззаконня тощо.

ЛЮДИ, ЯКІ РУЙНУЮТЬ ПАМ’ЯТНИКИ ЛЕНІНУ, НЕ ВАНДАЛИ, ВОНИ ВИКОНУЮТЬ РІШЕННЯ ЧАСІВ ЮЩЕНКА ПРО ЛІКВІДАЦІЮ ЗАЛИШКІВ ТОТАЛІТАРНОГО МИНУЛОГО

Олександр МУЗИЧКО, історик, Одеса:

— Кожна програма Савіка Шустера є своєрідним провокаційним майданчиком, куди часто запрошують антиукраїнськи налаштованих осіб. До Кернеса взагалі не можна ставитися серйозно. Я не хочу навішувати ярлики, але очевидно, хто він такий, який його рівень і так далі. Як на мене, ця проблема стосується насамперед харків’ян, які обрали такого мера. Так само, як і одеситів, котрі проголосували за Костусєва і дали можливість прийти такій людині до влади. А щодо заяв Кернеса, то вони свідчать лише про загальний рівень його свідомості. Очевидно, що з точки зору всього українського такі заяви мають бути засуджені, але справа не тільки в цьому. Тут треба брати глибше. Справа в тому, що український народ не сконсолідований, і на жаль, такі екстремістські заяви й справді можуть бути матеріалізовані. Це пояснюється тим, що вся влада в Харкові зосереджена в руках Кернеса, а місцеві каральні органи знаходяться в його підпорядкуванні.

Якщо говорити про Одесу, то тут ситуація інша. Ще в 1990-х роках в місті відбулися процеси дерадянізації. Однак коли всі радянські, більшовицькі імена на вулицях було скасовано, місто сколихнула імперська хвиля. Почалося активне повернення пам’ятників Катерині, Олександру ІІ, перейменування на їхню честь вулиць тощо. Тобто це вже інша ситуація, але вона є не менш загрозливою для побудови незалежної, демократичної України, української нації та культури. У радянському світі принаймні факт наявності українського народу не заперечували, а коли повернутися до імперських символів, то там була лише Малоросія. Про українців тоді й мови не було.

Тепер щодо теми пам’ятника Леніну. По-перше, я б не називав людей, які руйнують пам’ятники Леніну, вандалами, бо вони фактично виконують ухвалений ще за часів президентства Ющенка закон про ліквідацію залишків тоталітарного минулого. Цей закон ніким не скасовано, просто влада його не виконує. А по-друге, руйнуючи пам’ятники тоталітарним вождям, варто пам’ятати, що їм на заміну треба створити щось нове. Наприклад, писати книжки, знімати програми, тобто провадити інформаційну кампанію для того, щоб порожнє місце було чимось заповнено. Просто руйнування нічого не дасть. Необхідно постійно наголошувати на тому, щоб на місцях були люди, які є виразниками традицій, культури України і толерантного ставлення до її громадян. Саме таким людям треба ставити пам’ятники, писати про них, а не продовжувати пропаганду Леніна чи Сталіна. Адже наша головна проблема не втому, що існують проросійські, прокомуністичні партії, «п’ята колона», «Русский мир», а в тому, що є люди, котрі постійно наголошують на необхідності ідеологізації вітчизняної історії та всього, що з нею пов’язано. Ці особи створюють порожнечу, ліквідуючи український патріотизм, а на його місце ставлять патріотизм російський, комуністичний тощо. Головне — щоб цього не було, а історія не може бути об’єктивною, вона за своєю природою націоцентристська. Тут просто варто розуміти, що людям необхідно знати своїх героїв в обличчя, тоді необхідність в вождепоклонінні — всіляким там леніним, сталіним чи імператорам — зникне сама по собі.

Підготувала Анна ЧЕРЕВКО, «День»