Помилка гетьмана Скоропадського

Листопад вже не раз був фатальним для чинної в Україні влади. Схоже, той, що минув, знову став таким. Говорячи про відносини історії та сучасності, можна почути дві взаємовиключні тези: аналогії між минулим та теперішнім недоречні і все повторюється на новому витку спіралі історичного процесу. Обидві вони, з наукової точки зору, не є абсолютно правильними. За певних обставин можна говорити про аналогії, розуміючи всю їхню обмеженість. І повторюється в історії далеко не все. Якщо ж відійти від суто наукового підходу і поглянути з історико-публіцистичної точки зору, то бурхливі події сьогодення в Києві у деяких ключових аспектах мають дивовижні подібності з тим, що відбувалося в столиці України 95 років тому. Підкреслимо ще раз — лише в деяких.

Чинна влада ювілей утворення Директорії не відзначила. Загалом вона в своїй історичній політиці здебільшого зосередилась на інтерпретуванні під певним кутом зору подій 1941—1945 рр. Проте Українська революція, період війн та революцій в Україні 1917—1920 рр. загалом багато чому можуть нас навчити. Звісно, того, хто бажає вчитися, адже, як говорили давні римляни, historia est magistra vitаe (історія є вчителькою життя).

Стисло нагадаю суть подій. Гетьман Павло Скоропадський прийшов до влади у квітні 1918 р. в результаті державного перевороту, ліквідував Українську Народну Республіку і проголосив Українську Державу. Протягом 6 місяців свого авторитарного урядування він заявляв про відданість ідеї незалежності України, спирався, перш за все, на тодішніх «олігархів» — переважно російськомовних підприємців і фінансистів, а також великих землевласників, користувався підтримкою значної частини проросійських кіл. Вже в еміграції представник старовинного козацького роду перетвориться на переконаного українського самостійника, але 1918 р. він мав ще «малоросійські» переконання, тобто подвійну українсько-російську лояльність.

Головною опозиційною силою режиму гетьманату були українські соціалістичні та ліберальні кола. Вони не задоволені авторитарними методами управління гетьмана, його соціальною політикою, недостатньою, на їхню думку, відданістю національним інтересам, проте до певного часу не висувають радикальних антигетьманських вимог, шукають компромісів з П. Скоропадським і навіть у жовтні надсилають своїх представників до уряду. Все змінилося у листопаді 1918 р., коли радикально переформатовувалася міжнародна ситуація у зв’язку із завершенням світової війни, а гетьман почав змінювати зовнішньополітичні орієнтири. Частина провідних опозиціонерів в ніч з 13 на 14 листопада утворила Українську Директорію з метою організації антигетьманського повстання. Хто знає, як швидко їм вдалося б досягти своєї мети, якби 14 листопада гетьман П. Скоропадський не оголосив грамоту про федерацію з Росією і не утворив відверто проросійський за складом уряд, позбавивши посад у ньому проукраїнських діячів. У цьому документі йшлося про відхід від ідеї незалежної України та про необхідність її перетворення на суб’єкт Всеросійської федерації, яку ще належало утворити. Отже, гетьман прагнув змінити геополітичний вектор та статус очолюваної ним Української Держави.

Це викликало обурення, посилило незадоволення серед інтелігенції та народних мас і в результаті дало змогу Директорії швидко залучити під свої прапори сотні тисяч повстанців. Вже 22 листопада вони заблокували Київ, а 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади. Того ж дня уряд гетьмана офіційно передав владу Директорії. Незалежну УНР було відновлено. Чимало істориків вважають грамоту від 14 листопада про необхідність утворення Всеросійської федерації — головною помилкою гетьмана.

Тепер подивимося на події нашого часу. Після обрання президентом В. Януковича він та його уряд продовжили курс попередників на підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Цей вектор здобув широку підтримку всередині українського суспільства. Навіть основні церкви країни, в тому числі УПЦ, закликали підтримати євроінтеграцію. Непідписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі 29 листопада викликало незадоволення широких мас. Багато хто з активних громадян відчув ефект «втраченої перспективи» — позбавлення надії на налагодження гідного життя у власній країні. У когось навіть з’явилися чемоданні настрої. Жорстоке побиття студентів на майдані Незалежності в ніч на 30 листопада ніби поставило символічну крапку на євроінтеграційних прагненнях керівництва України і автоматично штовхнуло країну до російської сфери впливу. Адже влада продемонструвала відверто антиєвропейську та антизахідну поведінку. Причому була заздалегідь попереджена західними партнерами про неприпустимість силових дій проти мирного Євромайдану.

Події кінця листопада 2013 р., схоже, стали найбільшою на сьогодні помилкою гаранта Конституції. Адже в той час, коли масові проєвропейські акції наближалися до свого тимчасового природного згасання, брутальні силові дії на Майдані в ніч на 30 листопада 2013 р. наелектризували протестні настрої та мобілізували велику частину українських громадян до участі в мітингах та страйках. В результаті 30 листопада Україна побачила найбільшу проєвропейську демонстрацію у своїй столиці, кілька сотень тисяч учасників якої діяли навдивовижу мирно, але висували антиурядові гасла. Таким чином дії влади наприкінці осені, ймовірно, поставили хрест на надіях В. Януковича переобратися на другий президентський термін. Більше того, накопичення подальших помилок з боку влади, спроби розіграти жорсткий сценарій «наведення ладу» можуть поставити питання про зміну влади в країні набагато раніше 2015 р. Президент України ризикує повторити долю гетьмана П. Скоропадського.

Останній втратив владу 1918 р. рівно через місяць після початку повстання Директорії. Однією з головних причин став розрив з проукраїнськими силами всередині країни. Останні події засвідчують, що оточення Президента і він сам не схильні враховувати гіркий досвід П. Скоропадського і замість пошуку компромісу з опозицією намагаються зберегти статус-кво або прозондувати можливості введення надзвичайного стану. Але події кінця листопада змінили ситуацію в Україні не на користь влади. До речі, хоч як дивно це може прозвучати для багатьох активістів з обох сторін протистояння, але компроміс ще можливий. Його базою мають стати прихильність проєвропейському курсу, яку декларують як опозиція, так і пропрезидентські сили, та переформатування влади. І, перш за все, уряду М. Азарова. На жаль, події початку грудня лишають все менше надій на такий відносно м’який сценарій, а підвищують ризики загострення суспільних катаклізмів.

До речі, про історичні паралелі. Українська Директорія складалася з 5 членів: соціал-демократів В. Винниченка, С. Петлюри, есера Ф. Швеця, залізничника А. Макаренка та соціаліста-самостійника П. Андрієвського. Причому С. Петлюра вийшов із гетьманської тюрми, куди потрапив за опозиційну діяльність, лише напередодні повстання проти П. Скоропадського. У своїх спогадах гетьман пише, що звільнив опозиціонера на вимогу німців. Нічого не нагадує? В момент утворення Директорії було ухвалено рішення, що буде троє головних членів і двоє допоміжних, але під час повстання про це забули, і де-факто всі мали рівні голоси. Якщо повернутися в наш час, то опозиція в Україні ніби «триголова» — лідер партії «УДАР» В. Кличко, лідер «Батьківщини» А. Яценюк та свободівець О. Тягнибок. Але під час Євромайдану вже виник «допоміжний» лідер — П. Порошенко. А ще в ув’язненні перебуває Ю. Тимошенко, яку гетьман, пардон, президент попри вмовляння «німців» не відпустив. Отже, й сучасна опозиція фактично є такою собі неформальною директорією. Звичайно, є дуже багато відмінностей у ситуаціях сьогодення та 95-річної давнини: серед принципових, зокрема, — Директорія вже у листопаді 1918 р. оголосила гетьмана поза законом, а себе невдовзі — державним органом. Боротьба за владу тривала збройним шляхом. Міжнародна ситуація для України складалася 1918 р. щонайгірше — ворожі до неї дії одночасно здійснювали армії РСФРР, Денікіна, Польщі, Антанти, Румунії.

Сьогодні є велика надія на те, що нашій країні вдасться попри всі випробування посісти гідне місце в Європі. Проте варто пам’ятати, що суспільною кризою в Україні спробують скористатися у власних інтересах деякі сусіди. 1918 року невідомою сторінкою для більшості членів опозиційних партій та організацій були таємні переговори українських соціалістичних лідерів В. Винниченка та М. Шаповала з більшовиками щодо допомоги у антигетьманській діяльності та визнання незалежності відновленої УНР. В. Винниченку вдалося отримати допомогу від більшовиків грошима та озброєнням, а також усні гарантії про невтручання в справи України. Але одночасно московський ліворадикальний режим почав створювати у нейтральній зоні війська для захоплення українських територій, а після початку повстання Директорії утворив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Отже, запевнення емісарів РКП(б) про визнання незалежності УНР та допомога повстанцям виявилися лише засобом розкачування ситуації. Невдовзі підконтрольні червоній Москві війська та політичні структури захопили майже всю Наддніпрянську Україну, а дипломатичні спроби УНР припинити агресію було проігноровано.

На жаль, українському суспільству не відомі хід і результати останніх переговорів українського керівництва з російським. Раніше в багатьох випадках така таємничість супроводжувала появу рішень не на користь України. Але ще менше відомо нам про гіпотетичні спроби української опозиції домовлятися з російською владою. Щоправда, є невелика надія, що опозиціонери знають історію своєї країни та зроблять висновки з досвіду попередників у разі проведення таких переговорів...

Історія, кажуть, є вчителькою життя; в ці дні та місяці вся Україна здає їй черговий іспит. Бажаю й суспільству, й опозиції, і владі довести, що ми є гарними учнями, а наша країна — дійсно європейська не лише в географічному сенсі...