«Правий сектор» став силою

Як пише українська «Вікіпедія», котра знає майже все, «Правий сектор» — це стихійна організація, сформована після спроби жорстокого розгону Майдану 30 листопада. Це утворення поєднало в собі значне число об’єднань правого спрямування: «Тризуб» ім. Степана Бандери, «Патріоти України», «Білий молот» тощо. 19 січня саме активісти «Правого сектору» розпочали наступ на вулиці Грушевського, який перетворився на у жорсткий і тривалий спротив силовикам. До цього можна додати, що після протистояння на Грушевського, після барикад, «коктейлю Молотова» і спалених «беркутівських» автобусів, після наочної демонстрації того, що влада не зможе безкарно розганяти мирні маніфестації, «Правий сектор» став реальною і впливовою політичною силою. Причому силою всеукраїнського масштабу. Хоч як би до нього ставилися, його визнають як факт. Він перетворився на чинник українського політичного буття — поряд із «партією влади» з її численними сателітами, парламентською опозицією та «Громадським сектором» Майдану.

А нещодавно разом із «афганцями» активісти «Правого сектору» заявили про бажання брати участь у переговорах між владою та парламентською опозицією. Окрім того, з’явилися заяви, що в майбутньому «Правий сектор» планує створити власну партію та перейти від революційної вуличної до парламентсько-політичної діяльності. Яким шляхом піде далі ця радикальна політична сила, залежить не тільки від суб’єктивних бажань її лідерів, а й від загального перебігу подій в Україні, від того, чи все ж буде знайдене мирне розв’язання нинішньої політичної кризи.

Інакше кажучи, на правому фланзі українського політикуму відбуваються зрушення; ВО «Свобода» — знову-таки, у випадку мирного розвитку подій — починає витискатися на роль респектабельної правоконсервативної сили, а «Правий сектор» займає її місце, зарекомендувавши себе як готовий на крайні заходи радикальний рух. Чи торкнуться ці зрушення місць «УДАРу» та «Батьківщини» — це поки відкрите питання. Принаймні, опозиція до «партії влади» на правому фланзі та в центрі політикуму викристалізувалася.

А як же в цьому контексті з лівими політичними силами? Адже чинний режим має викликати їхній шалений спротив. Бо ж ідеться не просто про капіталізм, а про його найменш ефективний і найбільш брутальний різновид — олігархічно-клановий капіталізм із відчутним кримінальним присмаком. А тому проти нього мають діяти і ті ліві, для яких метою є поліпшення, соціалізація капіталізму (он у 1960-ті голландські комуністи висунули гасло: кожній сім’ї цієї країни каналів — свій моторний човен, оскільки все інше у людей уже є), і ті, які щиро прагнуть капіталізм ліквідувати (вважаючи, що всі попередні провальні спроби такого ґатунку їх не стосуються, що саме вони, нарешті, побудують Царство Боже на землі). На додачу, Європейський Союз — це саме те місце планети, де ідеали соціальної справедливості знайшли найбільше втілення, де ліві політичні сили якщо й не домінують у політичному дискурсі та у медіа-просторі, то, принаймні, стабільно перебувають там на одній із провідних позицій. Отож і євроінтеграція, і ствердження цивілізованих норм життя для України, й антиолігархічна революція — все це має бути близьким і рідним для українських лівих, відтак на Майдані давно мав постати й «Лівий сектор». Тим більше, що сама назва — «Правий сектор» — наче провокує створення й симетричного йому утворення на лівому фланзі політичного спектру. В рамках новітнього «Народного фронту» — адже такий фронт це ідея лівих політиків, що виникла у боротьбі проти різних форм диктатури та її загрози, чи не так?

Ну, а те, що серед новітніх лівих живе міцна традиція масових акцій протесту і барикадних боїв, довели події останніх років у Греції. Коли ця країна ввійшла у смугу тяжкої економічної кризи, спричиненої популістською урядовою політикою, коли були вжиті заходи жорсткою бюджетної економії, тобто зрізання роздутих соціальних виплат, зарплат і пенсій, то і помірковані ліві, і ліві радикали розпочали масштабні дії. Мотивація цих дій — інша тема, тут же важливо відзначити їхні розмах та завзятість. Мирні маніфестанти проривали поліцейські кордони та блокували урядові установи; ну, а тисячі ліваків-радикалів — як із самої Греції, так і з усього Євросоюзу — штурмували ці установи, захоплювали їх, вели справжні бої з поліцією. Пляшки з «коктейлем Молотова» летіли і в поліцейські лави, і у вікна міністерств, і в приміщення банків. Ба більше: на вулицях споруджувалися барикади, горіли будинки й автомобілі. І такі сплески активності найрізноманітніших лівих у Греції відбувалися не раз. Інакше кажучи, приклад перед очима. Але...

Але боротися з олігархічним ладом ліві політичні сили України не бажають.

Звісно ж, що про КПУ тут не йдеться. Нічого спільного з лівим рухом, окрім частини фразеології, ця партія ніколи не мала й ніколи не матиме. Практика діяльності цієї організації дає можливість оцінити її як партію захисту інтересів великого капіталу — спершу це були «червоні директори» півдня та сходу України, які реально привласнили на початку 1990-х ще номінально «загальнонародну», державну власність. Потім це став олігархічний капітал «кремлівських чекістів» та їхніх наближених і довірених осіб. Усі заклики КПУ негайно втягнути Україну до Митного та Євразійського союзів реально і є захистом інтересів російської олігархії — приходьте, володійте нами! Разом із тим КПУ виступає і сателітом олігархів України, вступаючи з олігархічними партіями у парламентські коаліції та голосуючи за потрібні нинішній «партії влади» закони. КПУ грає на ностальгії за радянськими часами певних груп виборців і регіонів країни. А останнім часом — скажімо, на виборах до Верховної Ради у 2012 році — КПУ заповзялася експлуатувати ксенофобські щодо США, Євросоюзу та Заходу загалом сюжети. І з якогось дива прізвища західних банкірів в агітаційних матеріалах комуністів були підібрані переважно за тією ж ознакою, що у й у доктора Геббельса...

Але ж наче існують й інші ліві організації, чи не так? Де вони? Адже Майдан мав би стати справою честі українських лівих (за умови, що вони справді українські і справді ліві). Бо ж — повторю це ще раз — боротьба за європейські цінності (а де зародилися і найбільшою мірою втілилися ліві ідеї в усьому їхньому розмаїтті?) і проти олігархії — це справа свята для справжніх лівих. А широкий «Народний фронт» у постколоніальній державі (ще понад століття тому тодішні марксисти визначили, що Україна є «колонією європейського типу» і її пролетаріат разом із селянством і буржуазією має спільний інтерес — незалежність) — це також абеткова істина для справжніх лівих. Але...

Звичайно, на Майдані з самого початку були присутні й ліві, й ліволіберальні інтелектуали, митці та студенти. Є там навіть групи, які свого часу полишили Соцпартію через політику її керівництва, та ліві студентські групи. Але ж відсутня організована потужна ліва, ба, ліворадикальна структура. А відтак відсутній (як і в усій українській політиці, до речі) бойовий «Лівий сектор».

Чому так сталося? У мене немає готової відповіді на це запитання. Між тим, воно не є чимось суто теоретичним, не важливим для політичної практики. Адже потужний лівий рух — це й потужні незалежні профспілки, здатні якщо не повалити олігархічний лад, то істотно обмежити зажерливість олігархів і змусити їх вкладати гроші не тільки у футбол та маєтки, а і в модернізації виробництва та розвиток соціальних послуг. Це здатність мільйонів найманих працівників проводити у разі потреби широкомасштабні акції по всій країні, аж до загальнонаціональних страйків. Це відчуття захищеності шахтарів та металургів, сьогодні змушених сподіватися тільки на ласку «хазяїв життя». І взагалі, національний політичний спектр, так само, як і національна культура, має бути повноцінно структурованим, мати всі головні елементи та складові.

Ясна річ, що одним реченням тут не відбудешся — проблема відсутності в Україні лівиці є багатовимірною. Проте звернімо увагу на один лише чинник. Хто найбільше зацікавлений у відсутності «Лівого сектору» — і на Майдані, й у великій політиці? Вітчизняний олігархат і найвище чиновництво та ті самі «кремлівські чекісти», які мріють контролювати Україну й докладають задля цього великі зусилля. Вдало зігравши на суб’єктивному чиннику, їм удалося де-факто знищити Соцпартію, яка мала шанс стати впливовою європейською, а водночас й українською лівою політичною силою. Їм удалося імплантувати в Україну російський політтехнологічний винахід — молодіжні лівацькі групи, які марширують під трохи переінакшеним сталінським гаслом «Долой фашизм, долой капитализм!», — адже це теоретично безграмотне і практично самовбивче гасло спрямовує лівий рух у безодню. Їм удалося замакітрити міфами про «євронацистів» голови мільйонів українців. Але чи обмежуються цим причини відсутності «Лівого сектору» на Майдані — ось у чому питання...