«Росія – це велика в’язниця. В Криму це відчувається особливо»

Кримська татарка Джамала рік тому виборола для України право провести «Євробачення». Айше Аблаєва (ім’я та прізвище дівчини змінено)  — сімнадцятирічна студентка, яка вчиться в Києві на філолога з кримськотатарської мови, — радіє на Хрещатику кожному виступу виконавців у фан-зоні. «У Криму мені по-доброму заздрять через те, що маю можливість безпосередньо дивитися цей конкурс», — говорить Айше, і дрібний дощ росинками вкриває її смугляве волосся. Приїхати на материк, у вільну Україну, виявляється, є щастям. Її батько, за словами Айше, коли ступає на вільну землю, навмисне дихає на повні груди — повітря свободи має особливий смак. Передусім для нового покоління, яке має зберегти пам’ять предків. А ще на її вулиці кримські татари, щоб не міняти українські номери на російські на своїх автомобілях (окупант видав окрему постанову щодо цього), продають машини. Принципово. І це лише тому, що для них є принизливим сам акт заміни звичайного автомобільного номера на окупаційний. Показова деталь, усвідомити логіку якої, можливо, дано не всім. Та свято «Євробачення» скінчилось, і настає той злий день, коли 73 роки тому, 18 травня, бабуся Айше разом із тисячами кримських татар була виселена на чужину. Коли Айше розповідає про це, здається, що їй не 17 років. Її очі горять, наче вона сама все бачила і пам’ятає...

«ТІ, ХТО ГОЛОСУВАВ У КРИМУ НА «РЕФЕРЕНДУМІ», ВІДПОЧИВАТИ ЇЗДЯТЬ ЧОМУСЬ У КАРПАТИ»

— Українці, кримські татари, росіяни існують поряд багато століть. Росіяни, а точніше — московити, які чомусь називають себе руськими, зробили багато лиха і українцям, і кримським татарам. Як ти бачиш наше співіснування далі?

— Я переконана, що тих відносин, які були, а точніше, які нам здебільшого навіювалися, вже не буде. Всі ці розмови про братів, сестер, старших і молодших вже залишилися в минулому. І мене дивує, коли знаходяться ті, хто ще порушує цю тему начебто братерства. А ще в мене є глибоке переконання того, що Україна, зрештою, вийде у світі на рівень, якого вона гідна. Світ має побачити остаточно, що український народ — це не щось споріднене із росіянами. Українці мають власний стрижень. Але справді, на жаль, нам із ними доведеться жити й далі. Це — реальність. Що ж, якщо пам’ятати про свій стрижень, то формули відносин сформуються природним чином. Звісно, дуже хочеться, щоб росіяни в певний момент зрозуміли масштаб злочинів, які вчиняв і вчиняє Кремль. І головне — щоб вони усвідомили, до якої біди така політика веде.

— До чого вона може призвести?

— Історія говорить про те, що імперські амбіції призводять до масштабних війн. Тирани розкручують маховик репресій, нападають на інші країни, посилюють свій вплив і не можуть насититись. Зрештою, якщо своєчасно світ не зупинить цей процес, то під загрозу потрапляє безпека всіх. Із часом масштаб війн лише збільшувався. Це жахливо, але якщо не помічати смертей одиниць, потім — сотень, потім — тисяч людей, наче то лише епізод, то зрештою вони перетворяться в мільйони.

— Які фактори можуть примусити росіян прозріти?

— Це надто складне питання. Але можу сказати, що люди схильні виправдовувати себе. За прикладом настроїв у Криму можу сказати, що ті, хто підтримує Путіна, гадають, що він просто не знає про те, що коїться на півострові.

— І за ці три роки нічого в їхній свідомості не змінилось?

— Змінилося. Повірте, в Криму настрої вже досить далекі від тих, які були 2014 року. Прозріння настає. Але це болюче прозріння. Мене інше дивує. Ті, хто голосував у Криму на «референдумі», відпочивати їздять чомусь у Карпати з українськими паспортами. Там їм подобається. Виникає питання — для чого вони затіяли всі ці «референдуми»? Що заважало росіянам із рублями приїздити в Крим влітку, а кримчанам їздити в Карпати взимку? 2012 рік був неймовірно прибутковим. Люди селились усюди за будь-яку ціну. Більше того, кримчани звикли до щедрості тих, хто приїздив. 2014-го реалії змінились. І хоч зараз ситуація трошки покращується, все одно порівняти з тим, що було при Україні, не можна. Кримчани тепер знають, що  російська їжа вкрай погана, а росіяни, які приїздять сюди відпочивати, вкрай скупі.

«ПРИ УКРАЇНІ КРИМЧАНИ ЖИЛИ. ЗАРАЗ ВОНИ ІСНУЮТЬ»

— Тобто «каміння з неба» ще не падало, але дискомфорт вже відчувається.

— Так. Але визнати їм це дуже важко. Мабуть, це психологічна проблема людини. Будь-кому важко визнавати свої помилки. При Україні кримчани жили. Зараз вони існують. Я для себе 2014 року поставила принципову межу — не перетинати кордон із РФ. Крим для мене так і залишився українським, але в саму Росію я ні ногою.

— Ми торкнулися теми «братерства» народів. Тебе ніколи не дивувало, чому Московія, яку Володимир не хрестив, почала називати себе Руссю і привласнювати історію Київської Русі?

— Звісно, дивувало. Зараз у Криму в підручниках Росія взагалі прибрала слово «Київська». Тепер її називають Древньою Руссю. Підручники ці видали в березні 2014 року. Тобто РФ явно готувалася до цього, адже досить оперативно надрукувала й розповсюдила по школах ці підручники. На жаль, тепер там з’являється нове покоління дітей, які не асоціюють Русь із Києвом і Україною. І це трагічно. Їм навіюються стереотипи того, що Росія — країна велика, потужна, сильна, а навколо наче й не існувало більше нічого. Росія — велика країна в сенсі розмірів. Але якщо країна велика, то це ще не означає, що вона передова.

— Згадуючи про три сусідні народи, один із яких чомусь називає себе старшим, виникає питання — хто до кого ближче?

— В Україні безліч тюркських назв і прізвищ. Коли відбувалися події на Майдані, я була горда не лише за український народ, а ще й тому, що наше слово — «майдан» — пролунало на весь світ. Українці та кримські татари справді близькі один до одного набагато більше, ніж це прийнято вважати.

— Ти сказала про те, що не збираєшся переступати кордон із РФ. Значення принциповості під час війни підвищується в рази.

— А як може бути інакше після всього, що Росія зробила проти мого народу? Росія — це велика в’язниця. І в Криму це відчувається особливо. Росія робить все для того, щоб її боялись. Але ми — кримські татари — її не боїмося. Кримські татари — на своїй землі, й мовчати у себе вдома принизливо.

«ПЕРШІ ЗЛОЧИНЦІ В ЦІЙ ВІЙНІ — ЦЕ ПУТІНСЬКІ ЖУРНАЛІСТИ»

— Крим було анексовано одразу після Майдану. Немає відчуття того, що якби не Майдан, то нічого б цього не трапилось?

— Вважаю, наївно гадати, мовляв, якби не Майдан, то і Крим залишився б українським, і війни не було б на Донбасі. Переконана, що РФ не полишала б намірів різними шляхами окупувати Україну й зокрема Крим. Люди, може, й не помітили б, як опинилися в окупації. Так звана гаряча фаза конфлікту просто змусила багатьох дивитися на речі прямо. Під різним соусом Путін би вигадував, як через тих чи інших людей, можливо, і через Януковича, забрати і Крим, й інші області України. Для Криму влада Кремля у свій час вилилась в депортацію кримських татар, для України — в тисячі жертв. Але все ж таки я вважаю, що Путін не очікував, що українці будуть здатні захищати свою країну ціною власного життя. Мені здається, що ставка спершу була на те, що українці просто злякаються. Трапилось інакше, і від того його лють.

— Коли відбулась анексія, ти була в Криму. Як це відбувалося на твоїх очах?

— Дуже добре пам’ятаю ті дні. Як завжди, наша сім’я зібралася за сніданком, після чого ми з сестрою мали йти до школи. Всі дивились ATR, який був дуже популярним телеканалом у нас. І тут з’явилося повідомлення про те, що через Керченську протоку зайшли військові без розпізнавальних знаків. Усі ці кадри демонструвались, і в нас було відчуття чогось нереального. Є ще один нюанс. Дорослі були переконані: якщо Росія зайде до Криму, то це надовго. Молодь, навпаки, гадала — якщо щось і трапиться подібне, то через рік-два росіяни просто підуть звідси. Адже їхня присутність настільки була проти здорового глузду, що спочатку в це не вірилось. Узагалі, збагнути, навіщо Росії анексовувати Крим, дуже важко, адже в них все і так було. Величезна територія і повний доступ до Криму, який, до того ж, утримувала Україна, яка взагалі зробила все, щоб цей півострів став придатний до повноцінного життя.

— Зараз там ATR можна зловити?

— Дуже погано. По кабельній мережі його немає, лише — в тих, у кого є супутникова тарілка. Взагалі я скажу так, що якби не російське телебачення, то всього цього просто не трапилося б. Моє переконання, що перші злочинці в цій війні — це путінські журналісти.

— Ще 2002 року мені в Криму приніс проросійську газету із явними закликами до повалення держави кримський татарин. Він спитав: чому Україна нічого не робить для того, щоб унеможливити таку відверту шовіністичну пропаганду? Є відчуття того, що Україна справді нічого не зробила, щоб унеможливити небезпеку вторгнення?

— Є ті, хто так вважає. Але, з другого боку, хто був при владі в Україні останні 20 років перед війною? Кучма заявляв, що Україні НАТО не потрібно, а сам «прославився» злочинами проти журналістів. Ющенко виявився занадто м’яким політиком, який, скоріше за все, був залежною людиною. Щодо Януковича — і так все зрозуміло. Тож хто міг проводити національну політику? Не було потужного джерела національної позиції.

«ТУРИСТИ ПРИЇЗДЯТЬ НА ПІВОСТРІВ І БУКВАЛЬНО П’ЮТЬ ВИНО З КІСТОК НАШИХ ПРЕДКІВ»

— Коли твоя сім’я повернулася до Криму?

—  1991 року. Спочатку батько приїхав, а потім через рік і бабуся. 1944-го її виселили дуже далеко. Для маленьких дітей, які звикли до тепла, там було холодно. Зрештою родина переїхала до Узбекистану. Як пригадувала бабуся, із собою вони взяли із Криму лише швейну машинку, яка і допомагала вижити. Вже в Ташкенті бабуся зробила свою кар’єру, була головним бухгалтером. Її там усі поважали, мала відзнаки від держави. Згодом у них з’явилась своя квартира, і життя налагодилось.

— А потім все кинули і переїхали до Криму?

— Саме так. Усе почали з нуля. Взагалі батько все життя в Узбекистані буквально марив Кримом. На всіх мапах він малював стрілочки — тут Крим. Якось я натрапила на старий конверт, на якому він зашифрував чотири літери — КРИМ. Тому, коли можна було повернутися, батько кинув усе і поїхав на нашу історичну батьківщину. Наша оселя давно вже була зайнята. Батьку виділили ділянку — шість соток на винограднику. І там він почав будувати хату. Тривалий час вони жили в звичайному будівельному бараку, поки не побудували оселю.

— І це при тому, що поруч своя стара хата, в якій поселились інші люди. Намагалися повернути собі ту оселю?

— Моя бабуся, коли приїхала до Криму, прийшла до того будинку, який вона пам’ятала ще маленькою. Двері відчинила росіянка похилого віку. Бабуся попросила дати можливість зайти їй у подвір’я, подивитися на рідний дім, але та жінка відмовила. Вона сказала, що подивитися можна лише з порога. Так за всі 25 років та жінка й не пустила нас туди жодного разу.

— Типова поведінка окупанта. Виходить, питання не лише в Кремлі, Сталіні чи Путіні. Проблема — в сутності росіян. У країнах Балтії щодо цього ухвалено закон про реституцію. У нас навіть близько не відновлено права тих, кого позбавила майна радянська влада. Зрештою, історія повторюється, і тепер вже на Донбасі люди втрачають свої оселі й починають все з нуля.

— Росіяни так і ведуть себе. Заходять у чужі оселі, грабують, а потім говорять, що так і має бути. Взагалі Москва робить все, щоб народи забували про себе, про свою історію, пам’ять. Бабуся добре пам’ятала, де старий цвинтар, на якому поховані цілі покоління кримських татар.  Але коли вона приїхала до Криму, то не могла його знайти. Залишилося лише кілька плит із арабськими написами. Виявилось, що цвинтар зруйновано, а на його місці посаджено виноградник. Тепер туристи приїздять на півострів і буквально п’ють вино з кісток наших предків.