«Розвинений «кучмізм»

Наразі набуває глобальних масштабів. До такого висновку призводить публікація недавньої заяви такої собі «Міжнародної кризової групи», що її західні мас-медіа називають «незалежною аналітичною організацією, що базується в Брюсселі та чия діяльність підтримується «Фондом Віктора Пінчука».

У заяві цього центру (crisisgroup.org), куди входять західні аналітики, відставні політики й відставні (але бадьорі) генерали, зазначено: ідеальним сценарієм вирішення конфлікту в Україні була би ситуація, за якої Росія «почне підходити до конфлікту з Україною не у військовій, а у політичній площині» та, відповідно, розпочне діалог із владою у Києві, демілітаризує схід України та погодиться на розміщення спостерігачів ОБСЄ у так званих ДНР та ЛНР. Звернули увагу? Ідеальним було би не припинення конфлікту Росії з Україною, безпосередньою похідною від якого є конфлікт на сході України (що його розпочали «гості з півночі», що вживали суто пітерсько-псковський термін «поребрик»), а переведення конфлікту у політичну площину і пролонгація існування «ДНР» і «ЛНР», інакше кажучи — розчленування України.

Якщо ж «ідеальний варіант» із різних причин не реалізується, Міжнародна кризова група радить країнам Заходу розглянути таку стратегію дій:

1. Дипломатія на найвищому рівні. Експерти радять почати прямі постійні і «тихі» діалоги з Путіним на рівні лідерів США та Німеччини і започаткувати посаду «постійного спільного високого представника» від США та ЄС, який буде тісно співпрацювати із НАТО та Україною і опікуватиметься прямими контактами з Кремлем. Іншими словами — ніякої міжнародної ізоляції Путіна, Обама та Меркель мусять постійно загравати з ним і вмовляти бути пай-хлопчиком, а у відповідь чути відверту брехню і грубощі.

2. Порядок денний переговорів. Переговори з Росією, на думку експертів, мають включати: імплементацію «Мінську-2» (припинення вогню і контроль за кордонами); статус Східної України та Криму; геостратегічний позаблоковий статус України; спільну підтримку реформ в Україні, включно з відновленням регіонів, які постраждали від війни та поверненням біженців. Іншими словами, статус Східної України мають визначити Путін, Обама й Меркель, без участі самих українців — що це, як не прямий заклик до нової Мюнхенської угоди? І позаблоковий статус України — це, виявляється, не справа самих українців... Я вже не кажу про те, що обговорення повернення біженців до окупованого Росією Криму, де встановлено поліцейський режим, і на окуповані території Донбасу, де безчинствують терористи, — це просто-таки знущання зі здорового глузду, а понад те — витончена провокація: мовляв, Росія, «ДНР» і «ЛНР» готові всіх прийняти в материнські обійми, а ті кляті хохли та кримські татари чогось комизяться, не хочуть до цих обіймів...

3. Заохочення прямих контактів. «Потрібно заохочувати прямі, неформальні та, у разі потреби, непублічні контакти між Києвом та лідерами Східної України», — радять експерти центру. Інакше кажучи, українській владі слід де-факто визнати лідерів терористів рівними собі політичними фігурами.

4. Економічна підтримка України. «Україні необхідно надати фінансову підтримку значно вищого рівня, включно з політичною підтримкою негайних реформ і особливо боротьби з корупцією». З цим важко не погодитися — але це якраз той момент, коли інтереси Віктора Пінчука збігаються з інтересами пересічних українців, але тільки тому, що Пінчук і його тесть вмотивовано побоюються, що українці за умов, коли бідні біднішають, а багаті багатіють, почнуть деолігархізацію за нормами козацького звичаєвого права...

5. Посилення енергетичної незалежності Євросоюзу. Експерти Міжнародної кризової групи радять США пообіцяти використати свій стратегічний запас нафти і скрапленого газу для підтримки Європи, якщо Росія припинить експорт до ЄС. Тут заперечити неможливо. Власне, такий хід адміністрація Обами мусила би зробити ще рік тому, але якась бюрократична перепона їй стала на заваді.

6. Відповідальне використання військової допомоги Україні для підтримки політичного процесу. «В принципі, — зазначають експерти, — не можна виключати варіанту з військовою допомогою Україні: не буде послідовним відмовляти країні, яка відмовилась від ядерної зброї, у праві захистити себе від вторгнення звичайними методами. Але необхідна відповідальність... Військова допомога має розглядатись, як спосіб підтримати дипломатичні зусилля». Так, відповідальність потрібна. Після року не надто плідних дипломатичних зусиль, коли число жертв російської агресії реально є не меншим за десять тисяч людей (статистика ООН не може всіх урахувати), то чи не є безвідповідальною саме відмова Україні в наданні оборонної зброї, тобто протитанкових, протикорабельних і протиповітряних засобів?

7. Додаткові «розумні» санкції, які не обвалять Росію. Експерти радять Заходу зважати на те, що санкції, які зачіпають усіх росіян, лише сприяють «нагнітанню антизахідної істерії та націоналізму в Росії», а повний обвал російської економіки внаслідок санкцій завдав би удару і по європейській банківській системі. «Росія, на відміну від менш потужних країн, на які накладено жорсткі санкції, має можливість пропорційно та небезпечно відповісти на них», — вважають експерти. Інакше кажучи, головною метою санкцій проти Росії має стати прагнення «не обвалити» цю державу, читай — путінський режим. Чи можна висловитися більш чітко й прозоро?

А ще не можна «обвалювати» Росію та її економіку, бо там традиційно розташований найбільший ринок для продукції заводів Віктора Пінчука...

8. Підтримка «передової НАТО» та інших вразливих держав має виключити можливість інцидентів зі Збройними силами Росії. Альянсу радять посилити країни-члени, розташовані поблизу Росії, але робити це так, щоб «уникнути ризику прорахунків та інцидентів». У перекладі звичайною мовою це означає, що у разі початку «російської весни» в Естонії чи Латвії та появі там «ввічливих зелених чоловічків» із танками та «Градами», НАТО має робити грізні заяви, посилювати естонців медикаментами та сухими пайками, але не застосовувати силу проти агресора.

9. Рамка для співпраці, якщо Росія піде на деескалацію. У відповідь на добру волю Росії, якщо таку буде продемонстровано, вважають експерти, Захід має піти на розвиток співпраці у сферах міжнародної безпеки та торгівлі. Тобто, якщо Кремль бодай частково імплементує Мінські угоди та почне прямі переговори у трикутнику «Обама-Меркель-Путін», слід забути про Крим, про вкрадену Росією власність української держави й українських громадян, про численних викрадених і вивезених з України військовиків, яких усупереч усім нормам міжнародного права (на таке не наважувався навіть Гітлер) збирається судити російський суд, — і знову почати дружити з Путіним, давши йому можливість наочно продемонструвати пересічним росіянам над Заходом.

10. Залучення інших держав: Китай може сприяти досягненню миру. «Китай та інші світові потуги можуть зіграти ключову роль у підтримці спільної безпеки та деескалації кризи в Україні Росією та Заходом. Те, що зараз вони стоять осторонь, аж ніяк не сприяє миру та безпеці на планеті», — вважають експерти Міжнародної кризової групи. Що ж, Китай справді може зробити в цьому плані надзвичайно багато. Наприклад, ініціювавши відновлення у російському Примор’ї та на Забайкаллі Далекосхідної республіки, яка у 1922 році була приєднана більшовиками до Російської Федерації з порушеннями встановлених цими ж більшовиками законодавчих норм. От тоді Кремль уже точно не матиме ресурсів для агресії у Європі, чи не так? Тільки ж експерти мають на увазі щось зовсім інше: залучення тих держав, які сьогодні грають роль союзників Росії (тільки грають, не більше, але поки що грають...) до переговорів, щоби цим посилити у найближчій перспективі позицію Кремля.

Отакий вигляд має «розвинений кучмізм», що активно діє на міжнародній інтелектуальній арені, тоді як сам Леонід Данилович представляє Україну на переговорах із Росією та її маріонетками. Схоже, про «справу Гонгадзе» так звані експерти забули, так само, як й інші кримінальні і напівкримінальні оборудки режиму Кучми, як і нахабна «прихватизація» та створення олігархічної системи, що паралізує всі спроби докорінних реформ в Україні.

Сергій Грабовський

Чому Мінські домовленості виявилися для України програшними?

Сергій СОЛОДКИЙ: «Скільки Захід може обманювати себе щодо Росії? Час говорити про Нюрнберг 2.0»

 Які наслідки? Що потрібно змінювати? В інтерв’ю — з першим заступником директора Інституту світової політики Сергієм СОЛОДКИМ:

— Бойовики в чергове порушують Мінські домовленості — кількість обстрілів українських військ збільшується. Все це є свідченням того, що «мінський формат» із самого початку був невигідний для України, і Росія взагалі не збирається дотримуватись його результатів. Як ви думаєте, чому ми все-таки погодилися на ці переговори?

— Щодо Мінських домовленостей, то їх логіка, з одного боку, зрозуміла. Україна бере до уваги поради своїх західних партнерів та намагається вирішити питання війни з Росією дипломатичним шляхом. Це усталилося і в риториці наших партнерів. І марними виявилися усі аргументи українських політиків та експертів про те, що не можна розкривати всі карти перед РФ та говорити, що ми слабкі, тому виступаємо виключно за дипломатичні інструменти вирішення. Меркель була непохитною і наполягала на тому, щоб тривав мінський процес. Це відкривало росіянам шлях до шантажу зброєю.

Те, що мінський процес був марний та шансів на його успіх було мало — факт. Я не думаю, що західні лідери сильно обманювалися — вони розуміли, що є лише мінімальні шанси того, що Мінські домовленості спрацюють, але вони хотіли скористатися ними. Зрештою, ми бачимо, що негативні прогнози збуваються від самого початку — пригадаємо дебальцевську операцію та те, з яким скрипом рухається мінський процес зараз. Швидше за все, знадобляться нові переговори, можливо, у нових форматах.

Головний недолік Мінських домовленостей в тому, що вони можуть інтерпретуватися не просто двояко, а як завгодно. Розпливчастість формулювань дозволяє лідерам терористів звинувачувати Україну, що нібито вона неправильно виконує угоди, це дозволяє їх господарям у російській верхівці також висловлювати незадоволення. Є різночитання і з українського боку. Якщо різночитань не може бути щодо припинення вогню та відведення важкого озброєння, то вони є щодо контролю за кордоном, децентралізації, конституційної реформи, статусу регіону та взагалі алгоритму дій. Ці міни різних інтерпретацій були закладені від самого початку.

Зараз Україна не піддається тиску РФ, відмовляється вести переговори з терористами, наполягає на виборах відповідно до міжнародного законодавства та українських законів, визнає території Донбасу окупованими. Це не подобається Кремлю, адже не відповідає його сценарію, тому ми бачимо продовження обстрілів з боку російсько-терористичних військ, спроби зірвати весь мирний процес та перекласти всю вину на Україну. Хоча не може бути жодних сумнівів, яка сторона спровокувала та продовжує підігрівати цей конфлікт.

— Суспільству досі не пояснили — яким чином в переговорному процесі з’явився Леонід Кучма. А головне — чому?

— Вибір екс-президента представником України був дійсно помилковим від самого початку. Я припускаю, що він був нав’язаний Москвою та персонально Володимиром Путіним. І таку рекомендацію російський президент нав’язав українському керівництву невипадково — він розумів, що ця фігура є цілком підконтрольною та піддатливою для певних аргументів з боку Росії. Не виключено, що в руках Путіна є й певний компромат. Проте, ця людина знаходиться під багатьма підозрами. Суспільству відома причетність Кучми до «справи Гонгадзе» і до інших кримінальних справ, відомих всьому світі. Люди, які знають історію та, як кажуть в газеті «День», не піддалися «порчі», пам’ятають про це. І по плівках Мельниченка можна відкривати кримінальні провадження щодо цілої гвардії людей — не лише на одну персону. Тому вибір Путіна є цілком зрозумілим, бо уразливий переговірник є зручним. Проте вибір України є необґрунтованим.

— Говорять, що саме Росія нав’язала «мінський формат» перемовин. Та чи реально повернути міжнародні переговори у формати більш легітимні та вигідні для України?

— Важко сказати, хто кому нав’язав «мінський формат», бо були наполягання західних лідерів на прямому діалозі українського та російського керівництва.

Якщо ж говорити про «женевський формат», то треба розуміти волю американської сторони. За моїм аналізом, вона зайняла ізоляціоністську позицію та публічно усунулась від процесу врегулювання, передавши цю роль Європі і персонально Ангелі Меркель. Тут зіткнулися фактори — антиамериканські настрої у Європі та Росії і небажання Барака Обами брати надмірну відповідальність за події в регіоні. Ми не можемо змусити американців брати участь в цьому процесі. Звичайно, вони зацікавлені у врегулюванні даного конфлікту та у збереженні територіальної цілісності України, вони готові підтримувати нас і фінансово, і в плані реформ. Але є таке враження що естафету переговорів з РФ вони передали європейцям. Взагалі, з часів президентства Обами спостерігалося те, що Європа була віддана самій собі, а американський патронаж часів «холодної війни» постійно згасав.

І питання зараз в тому, як себе поводить Німеччина. Після Другої світової вона була прибічником дипломатії та самоусувалася від будь-яких військових ініціатив миротворчого характеру. І Путін користується наївністю європейських керманичів та добрими намірами Ангели Меркель.

На жаль, останнім часом досить нерідко в експертному дискурсі лунають заяви про необхідність домовлятися з Путіним. І щодо цього є рекомендації не тільки «Міжнародної кризової групи» (МКГ), а й недавня записка SWP — одного з найпотужніших аналітичних центрів Німеччини, який дотується німецьким урядом. Окрім потреби домовлятися з Путіним, у записці говориться про те, що треба запускати заключний акт в рамках ОБСЄ, робити перезавантаження цієї організації. Власне, це те, чого хоче Путін та Кремль. В рекомендаціях МКГ ми бачимо те саме.

Але залишається незрозумілим, за що українці виходили на Майдан та гинули, якщо іноземні лідери дослуховуються до таких щонайменш наївних та недалекоглядних радників. Вони абсолютно прозоро та цинічно радять своїм керівникам подарувати Україну Росії. Слова про економічну та політичну підтримку звучать гарно, але не можуть виправдати меседжів про те, що з Путіним треба домовлятися у «прихований спосіб», говорити про майбутнє України та її позаблоковий статус. Чим це відрізнятиметься від Мюнхенської змови? Чи бачать ці радники різницю між своїми рекомандаціями та тим, що робили їх лідери у переговорах із Гітлером у Мюнхені?

Ще рік тому багато говорилося про те, щоб Німеччина не пішла на подібну змову та не повторила помилок минулого. І в команді Меркель дуже чутливо ставились до подібних звинувачень та робили все можливе, щоб їх спростувати. Але зараз, коли нібито незалежні люди вже не критикують, а радять подібне, з’являється ризик можливості втілення такого сценарію. Проте він є неприпустимим та неправильним. Він свідчитиме, що всі «експерти» щонайменш не знають недавньої історії. Я вважаю, що із них теж треба знімати «порчу».

Скільки Захід може обманювати себе щодо Росії? Америка вклала в її розвиток близько $20 млрд. в 90-х рр. Але прихід до влади в РФ колишнього працівника КДБ обернувся згортанням всіх демократичних свобод та норм. Проте Буш-молодший в антитерористичному угарі дружив із Путіним, Росії надавали ледве не членство в НАТО, створювалась рада «Росія-НАТО», сам президент РФ їздив до американського лідера на ранчо. Коли до влади прийшов Обама, він разом із Гілларі Клінтон провів «перезавантаження» відносин з Росією. Захід хвилями «обманюватись радий» — він надавав їй максимальне сприяння та підтримку йшов на будь-які поступки та вкладав у неї гроші. А РФ весь цей час говорила про те, що Захід є і буде ворогом, та з цієї точки зору вибудовувала свою політику. В результаті, західний світ отримав колапс та руйнування порядку на міжнародній арені, повне нівелювання крихких цінностей і правил у міжнародних відносинах.

Виходить, терплячості міжнародної спільноти вистачило лише на один рік. Це є неприпустимим і я сподіваюсь, що голоси експертів SWP або МКГ, які пропонують зафіксувати та заохотити Росію та інших акторів до нових порушень на світовій арені, все-таки будуть у меншості. Міжнародна спільнота та експерти мають зрозуміти, що не час, не місце і не з цими людьми у Кремлі треба говорити про створення нової системи та архітектури безпеки у міжнародних відносинах. Зараз не час говорити про ОБСЄ 2.0 — час говорити про Нюрнберг 2.0. І поки не відбудеться покарання нинішніх російських керманичів, ніякої поваги до міжнародних цінностей, стандартів та правил не буде.

Дмитро КРИВЦУН, «День»