Як навчити українську владу жити своєю історією

Візит російського президента Володимира Путіна до Франції і зустріч з новообраним президентом Еммануелем Макроном викликали чималий інтерес і відповідну реакцію не тільки в цих двох країнах, а й в Україні. Формальний привід поїздки Путіна — відкриття у Версалі виставки про Петра I, яка присвячена 300-річчю візиту російського царя до Парижа, що започаткував постійні двосторонні дипломатичні відносини між Росією та Францією. Неформальним же приводом позапланового візиту Путіна, вважають експерти, є перевірка ґрунту у двосторонніх та міжнародних питаннях і налагодження контакту після президентських виборів у Франції. Росіяни терміново забажали виправити ситуацію, адже під час виборів у цій країні фактично відкрито підтримували суперника Макрона — Марін Ле Пен. Остання під час виборчої кампанії навіть приїжджала до Москви.

Ця тема не залишилася поза увагою журналістів. Під час спільної прес-конференції двох президентів вони поставили запитання з цього приводу Путіну. «Якщо пані Ле Пен попросила нас про зустріч, чому ми повинні їй відмовляти? Було б дивно з нашого боку відвернутися від тих політичних діячів у Європі, які хочуть розвивати багатопланову співпрацю з Росією», — відповів Путін. У свою чергу Макрон холодно відреагував: «Не мені коментувати візит мадам Ле Пен у березні. На виборах рішення приймав суверенний народ Франції, який не проголосував на користь кандидата від «Національного фронту».

Взагалі реакція експертів і соцмереж свідчить — Макрон переграв Путіна. Йдеться насамперед про візуальний контакт і поведінку президентів, адже про деталі самих переговорів, які тривали три години, було сказано мало. На загал, окрім двосторонніх відносин, заявили про три теми міжнародного характеру — це боротьба з тероризмом, війна в Україні та сирійське питання. «Ми обговорили боротьбу з тероризмом. Особливо — боротьбу з ІДІЛ. Ми б хотіли об’єднати наші зусилля з Росією», — сказав Макрон. Щодо Сирії він заявив, що «будь-яке використання хімічної зброї одразу ж буде приводом для відповіді». Відновити ж мир в Сирії, на думку президента Франції, допоможе політичне рішення.

Ще під час президентської кампанії Макрона називали «проукраїнським кандидатом». Він справді підтримував Україну і заявляв, що в разі необхідності санкції проти Росії потрібно посилювати. «Ми обговорили втілення в життя мінського процесу. Наше бажання полягає в тому, щоб якомога швидше було проведено переговори в «нормандському форматі», — заявив зараз французький президент після зустрічі. — Я хотів би в рамках «нормандського формату» заслухати доповідь ОБСЄ щодо ситуації на сході України, і хотів би, щоб ми нарешті досягли деескалації конфлікту. Також я підтверджую, що говорив: якщо знадобиться, то потрібно буде посилити санкції, але якщо буде ескалація».

Але найбільший резонанс в Україні викликала заява Путіна про «русскую княжну Анну Ярославну». «З поїздки Петра I у Франції не розпочалася історія російсько-французьких відносин, — сказав Путін. — Вона має набагато глибше коріння. Освічена французька публіка знає «русскую Анну» — королеву Франції. Молодша донька нашого Великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генріха І і зробила суттєвий внесок в розвиток Франції, будучи однією із засновниць двох європейських династій — Бурбонів і Валуа, одна з яких досі править в Іспанії».

Заради справедливості слід зауважити, що проблема навіть не стільки в словах Путіна, який звик красти не тільки нашу територію, а й історію, скільки в розумінні українським суспільством і головне — владою, необхідності боротися за власну історію. «Я завжди говорила і писала: тисячолітня війна Московії з Руссю-Україною — війна за місце в історії... Анна Ярославівна — виразний приклад!.. — написала у себе на сторінці у «Фейсбуці» головний редактор газети «День» Лариса Івшина. — Бібліотеці «Україна Іncognita» вже більше 15 років. За цей час можна було не лише перенавчити своє суспільство, а й здійснити успішну гуманітарну експансію. Путін «живиться» нашими гріхами. До речі, вкравши Крим, він оперативненько вніс поправки в шкільні підручники історії... І росте нове покоління сусідів, у свідомості яких збочена «карта світу» — де нашої країни немає. Це не жарт. Це і є війна за місце в історії».

Суть в тому, що Путін хоч і каже неправду, він веде цю війну, займається історією. Він зустрічається з вчителями історії, встановлює біля Кремля пам’ятник київському князю Володимиру Великому. А хто у нас цим займається? Немає державної політики в гуманітарному напрямку. За всі ці роки влада не спромоглася навіть підхопити того, що робиться в громадянському суспільстві. Наші читачі знають про неоціненний вклад протягом 15 років Бібліотеки «Дня», перші книги були «Україна Іncognita», «Дві Русі», пізніше з’явилася «Сила м’якого знака», які підготували серйозне підґрунтя для тих, хто бажає знати справжню українську історію і розуміти, хто є правонаступницею Київської Русі (точно не Московія). І все це меценатським коштом. Але не тільки бібліотека. Наприклад, з нагоди 1000-річчя правління найвпливовішого державного діяча Київської Русі Ярослава Мудрого «День» оголосив 2015 рік Роком Ярослава Мудрого. У зв’язку з цим протягом року газетою було проведено низку заходів, зокрема участь у студентській науковій конференції «Ярослав Мудрий — найуспішніший великий київський князь» у Харківському національному юридичному університеті, що має ім’я видатного діяча нашої держави.

Вже після реакції соцмереж з’явився коментар з приводу заяв Путіна і Президента України Петра Порошенка. «Російська влада за допомогою антиєвропейських популістських сил всередині Євросоюзу всіляко намагалась завадити возз’єднанню України з Європою. Саме возз’єднання, бо історично ми були її частиною... До речі, з часів давньоукраїнського князя Ярослава Мудрого та його доньки-киянки Анни Ярославни, яку буквально вчора Путін намагався на очах всієї Європи викрасти до російської історії», — сказав Порошенко. Звичайно, добре, що Президент відреагував, але, знову ж таки, із певним запізненням і як часто це буває — у відповідь на дії або заяви Кремля. А головне — знання про українську історію і історичну пам’ять в Україні і світі мають бути на рівні державної політики, а не періодичними заявами чи реакцією. Це звичайне ігнорування чи цілеспрямована політика? Чому не підтримує недержавні ініціативи? Чому наше суспільство не користується тими знаннями, які вже існують?

«ЛОГІКА» ОКУПАНТА В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ

Iгор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Iсторія та «Я» газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса:

— «День», без перебільшення, десятки разів писав про те, як сучасний кремлівський режим «анексує» (по-рейдерськи захоплює, нахабно заявляючи: «А оце моє за правом сильного») наш український простір історії. В першу чергу — історії Давньої Русі-України (це, мабуть, точніше, аніж традиційна «Київська Русь»). Ми підготували й видали ще 2011 року, до агресії РФ, книгу «Сила м’якого знака» — саме на цю тему.

Проте агресивність російсько-імперських зазіхань на «не свою», але таку «принадну» для путінських шовіністів історію Русі анітрохи не зменшується. Учора В.В. Путін публічно, на спільній прес-конференції з президентом Франції Еммануелем Макроном у Версалі, назвав Ярослава Мудрого «нашим любимым князем», а його знамениту доньку Анну, дружину Генріха І, короля Франції — «русской королевой». Розширювати межі так званої «Истории России» по-путінськи можна, звичайно, й далі (он царі московські зводили у ХVІ столітті свій родовід аж до... Юлія Цезаря та Августа).

Але ця химерна маячня (росіяни влучно кажуть «белая горячка») має свою логіку, і то дуже небезпечну. Це «логіка» окупанта, «логіка» агресора, який знає, що захопленню чужих земель зброєю, фізичному захопленню територій інших країни має передувати інтелектуальна «анексія» історії цих земель, цих країн. Бо саме в такий спосіб знахабнілий окупант доводить своє «право» на панування «арійців» (сьогодні, як бачимо, оскаженілих бійців «русского мира») далеко від своїх державних кордонів (а Путін нещодавно в «чорному стилі» Сталіна пожартував: «Кордони Росії ніде не закінчуються»).

Нам, українцям, треба боронити Вітчизну зі зброєю в руках й інтелектуально доводити «силу м’якого знака», аби розвіювати дурман сучасного московського імпер-фашизму. Хай навіть робити це доводиться в суворих умовах тривожного світу, коли сенатор Маккейн стверджує, що «Росія є небезпечнішою за «Ісламську державу».

«У НАС, У ФРАНЦІЇ, КНЯГИНЮ АННУ НАЗИВАЮТЬ АННА КИЇВСЬКА»

Галя АКЕРМАН, директор російського бюро журналу Politique Diplomatic, Париж:

— З одного боку, для Макрона було важливо прийняти Путіна, скажімо, по-королівськи, а з другого — показати, що Франція стосовно пишноти королівського минулого аж нічим не поступається Росії. Адже Путін, приймаючи важливих гостей у Кремлі, намагається приголомшити їх розкішшю Кремля. А тут зустрічно було продемонстровано розкіш Версаля. Таким чином Макрон позиціонує себе на рівних, представляючи не таку велику за територією країну, як Росія.

Слід звернути увагу на мову жестів. Якщо перед зустріччю, перебуваючи на червоній доріжці, обидва лідери усміхалися, то після тривалих переговорів вирази їхніх облич свідчили про те, що розмова була жорсткою, особливо з боку Макрона. Дивлячись на Путіна, можна було сказати, що він випив пляшку оцту. Більш того, все виглядало так, що вся партія була зіграна за правилами Макрона, а не Путіна. Швидше французький президент сказав Путіну те, що, можливо, Олланд і не наважився сказати.

Торкаючись теми України, Макрон сказав досить загальні слова, хоча присутня й певна конкретика. Все-таки його офіційний представник кілька днів тому зазначив, що санкції можуть посилити. Те ж саме було сказано і на саміті G7, пояснюючи це не лише становищем на Донбасі, а й терактом — збитим малайзійським МН-17. Видно, що Макрон, як і багато інших, вважає, що провина за «Боїнг» лежить на Росії.

Думаю, для Франції певною мірою були непоміченими слова Путіна про «русскую княжну Анну». Звичайно, з боку Путіна це було страшною дурістю. Це була відкрита претензія на те, що Київська Русь була батьківщиною сьогоднішньої російської держави. Це те ж саме, що поставити пам’ятник князеві Володимиру в Москві. Це претензії на чужу історію, традиції. Росіянам Київська Русь просто спокою не дає. Позбувшись Київської Русі, вони одразу виявляються якимись варварами, державності яких 600—700 років. Вважаю, досить нерозумно доводити свою історію через династичні шлюби. Це те ж саме, якщо сказати, що половина російських царів була німцями. І що далі? Заява Путіна швидше розрахована на внутрішню аудиторію — на французькій це ніяк не позначиться. У нас, у Франції, княгиню Анну називають Анна Київська.

ГОЛОС IЗ «ФЕЙСБУКУ»

«МИ ПОВИННІ ПОВЕРНУТИ СОБІ ВЛАСНУ ІСТОРІЮ, ВІДНОВИТИ ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ»

Вікторія ПОДГОРНА, політолог:

— Анна Ярославна і українська історія?..

Росія вибудовує вже три століття свій імперський мета-наратив на нашій, а не власній історії. І ми особливо й не втручаємося. Займаємо позицію чи то донора, чи то жертви.

Але це теж війна — за смисли, за існування України як держави, і як би нам не хотілося, але цю «війну за історію» вести необхідно! Перейменовувати вулиці, закривати і блокувати сайти і мережі — це інструменти з порядку «дубин», а от вести складну боротьбу смислів, бачення, мета-наративів ми не хочемо чи не здатні?

Хай би як ми іронізували над прагненням Росії грати в історичні реконструкції, це не просто гра. Історія — це жало імперськості Росії, яке їй надали у XVIII столітті наші ж Прокопович та Яворський. Це фундамент їхніх амбіцій та імперської політики. Без історичної лінії Росія починається лише як «Гранд-Татарія», а це зовсім інша традиція — тюркської номадичної Азії, а не європейських націй, які вийшли, так чи інакше, з Риму. Як писав ще К. Косторіадіс та інші дослідники націй, нації — це уявні спільноти, і всі держави встановлюються спочатку на уявному рівні. Політика — це теж, перш за все, гра символів і смислів. Що відображається на спроможності держав будувати успішні бачення майбутнього, стратегії, політики. І є однією з найважливіших умов створення потужних держав і націй.

Причому ця мова символів, історичних зв’язків та смислів дуже зрозуміла і легко конвертується в міжнародній політиці.

Зверніть увагу, як у Кремлі знайшли привід — візит Петра I у Францію 300 років тому — і прагнуть використати його для розв’язання актуальних проблем у російсько-французьких відносинах. Як підкуповують-улещують французів — везуть колекцію Ермітажу, балет, театр! Демонструють культурний потенціал і тут же брешуть про Анну Ярославну.

А ми? Чому ми не доносимо справжню історію і не просуваємо нашу культуру?! Знову немає ресурсів?! Чи може у нас немає політичної еліти з хоча б елементарною культурою і знанням власної історії! В чому тоді сенс існування таких еліт?! В тому, щоб проводити політику так званого прагматизму?! — прояви постколоніального статусу і мислення, що насправді є нашим слабким місцем, на якому грає імперія, коли стверджує, що нас немає як нації, як держави.

Ми повинні повернути собі власну історію, відновити історичну пам’ять і повстати з попелу минулого. Без такого фундаменту важко будувати майбутнє. Це та важлива і серйозна робота, яку вже багато років проводить газета «День» і Лариса Івшина — відновлюючи історичну пам’ять, відкриваючи справжню історію Україні та глибини її культури. І це те, що повинно стати державною політикою!

«МАКРОН ПІДТВЕРДИВ ВІДДАНІСТЬ МІНСЬКИМ ДОМОВЛЕНОСТЯМ, АЛЕ ЗА УМОВИ МОНІТОРИНГУ ОБСЄ»

Тетяна КАСТУЄВА-ЖАН, керівник центру Росія – ННД у Французькому інституті міжнародних відносин:

— Результати зустрічі досить дивні - кожен почув, що хотів почути і отримав часткове задоволення. Прихильники активізації співпраці з Росією побачили прагнення французького президента співпрацювати в сфері боротьби з тероризмом через створення робочої групи, а прихильники більш жорсткої лінії, звичайно, наголосили на тому, що Макрон підняв питання про права меншин, зокрема ЛГТБ, і жорстко пройшовся по російським медіа під Франції, RT і Sputnik, назвавши їх агентами впливу і каналами пропаганди. Президент Макрон підтвердив прихильність Мінським домовленостями, але за умови моніторингу ОБСЄ. Я думаю, наступні рішення будуть прийняті в залежності від результатів цього моніторингу. Насправді, виконання домовленостей давно заблоковано і погано зрозуміло, як Мінські домовленості можуть бути виконані. Якщо Макрон віддасть себе в цьому звіт, можливо, він буде прагнути до зміни формату і якимось іншим діям. Політика Франції щодо Росії поки продовжить лінію Олланда на одночасне співробітництво з одних питань і жорсткість по інших. Про зняття санкцій поки не може бути й мови. Що стосується формату діалогу громадянського суспільства, я думаю, буде як з Громадською палатою, суспільство представлятимуть ретельно відібрані і лояльні Кремлю люди. Цей майданчик ризикує бути використаним як ще один канал впливу і public diplomaty.