Деякі уроки про революцію, що не відбулася від Андрія Ілларіонова

Пік т.з. української єврокризи («єврореволюції», яку неодноразово оголошували, але яка так і не відбулася) пройдено. На зміну короткому періоду політичної активізації, емоційного підйому, громадській самоорганізації йде черговий період реакції, помсти, контрреволюції. Єврокриза застала протиборчі сторони, що готувалися до сутички лише 2015 р., багато в чому зненацька. Серйозна репетиція майбутнього політичного зіткнення відбулася раніше, змусивши його учасників поспіхом застосовувати й старі технології й нові, не до кінця відшліфовані, напрацювання, продемонструвавши рівень готовності одних і ступінь непідготовленості інших. Тепер сторони намагатимуться засвоїти від події уроки й готуватимуться до нових політичних (і не лише) битв. Деякі уроки єврореволюції, що не відбулася, від зацікавленого російського спостерігача можна сформулювати вже зараз.

 Перше спостереження, що безпосередньо впадає в очі, — це ментальна дистанція України від Росії. У політичній сфері, в розвитку громадянського суспільства, в культурі міжлюдського спілкування. Бандити, кримінальні злочинці, насильники зустрічаються, на жаль, в кожній країні, але міра поширеності політичної й суспільної поведінки, що базується на поняттях агресивно-кримінального кодексу, розрізняється в Україні й Росії принципово. Рівень політичних і громадянських свобод, відчуття людської гідності, визнання прав опонента, толерантність, прагнення до інтеграції у світову спільноту в двох найбільших слов’янських державах відрізняються радикально. Сумарний індекс політичних і громадянських свобод (за даними Фрідом Хауз) в Україні сьогодні вдвічі вищий, ніж у Росії (57 і 26 відповідно).

 Друге спостереження: єврокриза показала, наскільки далеко розійшлися наші країни за останні два з лишком десятиліття. Ще на початку 1990-х років спроба розмови про «штучність» розділення тодішньої України та Росії не виглядала абсолютно безглуздою. Сьогодні політична, інституційна, світоглядна різниця між двома суспільствами не береться під сумнів. Хоча душовий дохід у сьогоднішній Україні приблизно вдвічі нижчий, ніж у Росії, але в якісному відношенні навіть сьогоднішня, бідніша, Україна перебуває вже в абсолютно іншому ментально-політичному світі. У середині 1990-х років скільки-небудь помітної різниці у величинах сумарного індексу політичних і громадянських свобод між Росією й Україною не було. 2003 р. відставання Росії від України за цим показником становило лише 10 пунктів (42 і 52 відповідно). Сьогодні російське відставання зросло до більш ніж дворазового (26 порівняно з 57).

 За останнє десятиліття помітно зросла культурно-політична консолідація українського суспільства. Під час помаранчевої революції 2004 р. Україна була розділена практично навпіл — Захід і Центр проти Сходу й Півдня. Розрив між В.Ющенком і В.Януковичем у першому турі президентських виборів 2004 р. був дуже незначний — 39,9% проти 39,3% голосів. Через дев’ять років, у серпні 2013 р., опитування громадської думки показало значну перевагу прибічників європейської інтеграції порівняно з прибічниками євразійської — 45% проти 36%. Що ж до ставлення до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, то в цьому питанні розрив у думках українців виявився ще більшим — 49% проти 31%. Поза сумнівом, що нинішня єврокриза — незалежно від короткострокової позиції влади — ще значніше збільшить цей розрив і ще більше консолідує українське суспільство в його прагненні до інтеграції саме з Європою, а не з Євроазією.

 За кілька останніх місяців і тижнів сталося істотне уточнення самого предмету розбіжностей між політичними таборами як в українському суспільстві, так і за його межами. Спочатку питання про інтеграцію України або з Євросоюзом або з Митним союзом мало переважно економічний характер. Саме так його публічно інтерпретували В.Путін і російські емісари , яких він регулярно відправляв до України. Саме економічними причинами мотивували своє рішення про припинення переговорів з ЄС М.Азаров і В.Янукович. Проте питанню асоціації України з ЄС Путін поступово надав характеру перш за все не економічної, а геополітичної орієнтації Києва. З часом з’ясувалося, що якщо Янукович сприймає європейську інтеграцію України як предмет для дрібного торгу й короткострокових маневрів, що забезпечують особисто йому обрання на другий президентський термін, то Путін і, як виявилося, більшість українців сприймають географічний напрямок інтеграції своєї країни як воістину екзистенціальне питання.

 У появи такого сприйняття виявилося кілька найважливіших наслідків. По-перше, сталося різке підвищення ціни прийняття рішення, яку тепер готові сплатити сторони протистояння — аж до фізичної протидії на вулицях Києва й готовності до жертвопринесення (Ю.Тимошенко, І.Богословська). По-друге, протистояння, що мало до певного часу майже виключно внутрішньоукраїнський характер, набуло й абсолютно виразного зовнішньополітичного виміру. Путін, який свого часу був мало не найпопулярнішим політиком в Україні, перетворився тепер в очах більшості українців на уособлення безперечного імперського зла. Разом з ним цю роль неминуче набула й уся офіційна Росія. По-третє, сталися вражаючі за швидкістю дискредитація й маргіналізація Януковича. Інвестиції, протягом низки років небезталанно витрачені ним на формування іміджу, здавалося б, цілком самостійного політика, виявилися викинутими на звалище. За кілька днів в очах мільйонів людей він перетворився на маріонетку, що слухняно виконує вказівки з Москви, жодному слову якої довіряти не можна. Нарешті, неминучим наслідком української кризи стало значне погіршення відносин між Європою та Росією. Брюссельські бюрократи, які протягом тривалого часу старанно уникали якихось кроків, що ведуть до загострення відносин з Путіним, виявилися глибоко ображені блискавичними похоронами українського проекту, в який вони настільки встигли вкластися за останні чотири роки. Пробачити це Путіну їм буде нелегко.

 Незважаючи на явну перевагу в суспільній підтримці українські прибічники євроінтеграції цей раунд боротьби програли. Хоча на їхньому боці в більшості своїй громадяни країни, а також демонстранти на вулицях Києва й інших міст, ключові політичні ресурси — уряд, Верховна Рада, силові підрозділи — повністю залишилися в руках їхніх противників. Заявлені, але поки не прийняті відставки кількох фігур у виконавчій владі, вихід кількох депутатів з фракції Партії регіонів в Раді не могли змінити й не змінили принципово розклад наявних політичних сил. Ремонт нанесених режиму незначних пошкоджень і відновлення його колишнього політичного ресурсу — питання найближчого часу. Особливо якщо цей процес супроводжуватиметься, чого ніяк не можна виключити, кампанією із систематичного розгрому опозиції. Наприклад, за путінськими рецептами. Хоча, суворо кажучи, й без допомоги Путіна Януковичу вдавалося добиватися в справі знищення вільного суспільства вражаючих результатів. За три роки з часу його обрання президентом індекс політичних свобод в Україні втратив 16 пунктів (з 73 по 57). Для досягнення аналогічного результату — зниження на 16 пунктів, щоправда на нижчому рівні, — Путіну знадобилося 10 років (з 42 в 2003 р. до 26 в 2013 р.)

 Досвід української єврокризи являє особливу цінність для російської громадськості з погляду отримання величезної кількості документальних матеріалів про методи, які використовує авторитарний режим проти опозиції, громадянського суспільства, для утримання власної влади. М’який (поки що порівняно «м’який») авторитарний режим Януковича надав унікальну можливість детально ознайомитися з масштабним використанням спецслужбами таких інструментів, як т.з. «тітушки»; загони військовослужбовців внутрішніх військ, переодягнутих у цивільний одяг; провокації з нападами на поліцію, зі спробами руйнування пам’ятників і захоплювання будівель. У світлі отриманої інформації додаткове світло проливається на систематичне використання цих та інших улюблених інструментів спецслужб у Москві, Мінську, інших місцях.

 Враховуючи принципову різницю між м’яким авторитарним режимом Януковича й жорстким авторитарним режимом Путіна, слід мати на увазі, що арсенал використовуваних засобів придушення опозиції та громадянського суспільства в нинішній Росії набагато ширший і витіюватіший, ніж у сучасній Україні. Деяке уявлення про більш ніж двадцятирічний досвід використання правлячими режимами різних форм насильства проти громадян (від спецназівських снайперів, вбивств політичних опонентів і громадських активістів до масового використання важкої військової техніки) дають чисельні приклади на території колишнього СРСР і нинішньої Росії (Тбілісі 1989 р., Вільнюс 1991 р., Приміський район 1992 р., Москва 1993 р., Північний Кавказ 1994—2013 рр., Грузія 2002—2012 рр.).

  Регулярне нагадування про арсенал вживаних авторитарними режимами методів придушення політичної опозиції й громадянського суспільства, свіжі приклади якого нам дає українська єврокриза, необхідне не для залякування громадян, а для точнішого розуміння ними природи жорсткого авторитарного режиму, що протистоїть суспільству, для вироблення методів протидії йому, покликаних бути одночасно й найбільш ефективними й найменш ризикованими.

Оригінал тексту.