Лілія Шевцова: На полустанку

Розгубленість керує світом. Західні коментатори жахаються: союзи, домовленості, сама дипломатія — все втрачає сенс. Світового порядку Генрі Кіссінджера, побиваються вони, заснованого на принципах легітимності, балансу сил та зрозумілих правилах, більше не існує. Виник світ польсько-британського соціолога Зигмунта Баумана: світ «плинного модернізму» з його розмитістю стандартів і відсутністю кордонів між миром та війною, між легальним і нелегальним, суверенітетом та залежністю, правдою і брехнею.

Але ж як можна жити у «плинному» світі? Тим паче якщо Захід іде в рознос. Як інакше трактувати трагікомедію з Трампом, коли кожні кілька днів з’являється новий привід для приниження президента США? Складається враження, що Трамп сам робить все для того, щоб його не зіштовхнули з вірного шляху до імпічменту. Якась неприборкана пристрасть до руйнування власного президентства. А подивіться, як британський прем’єр Тереза ​​Мей вистрілила собі в ногу, призначивши вибори з надією на перемогу, щоб їх оглушливо програти. Як же можна сприймати Захід серйозно, якщо могутній дует англосаксів втратив рівновагу. А Брюссель? Європейський союз давно став схожий, як казав Збігнєв Бжезінський, на будинок для людей похилого віку, в якому незрозуміло хто і як керує.

Якщо західні гуру дивляться на світ із побоюванням, то зрозуміло, що російським коментаторам західні страхи дають привід для втіхи. Російський політичний мейнстрім кинувся міркувати, як Росія може заповнити «порожнечу», що виникла на світовій сцені. «Ми показали свій кулак, і Захід почав розсипатися», — радіють кремлівські експерти. Навіть російські ліберали знітилися й визнають, що дійсно Захід втратив вектор розвитку, а світ перетворюється на хаос. Начебто важко сперечатися: ліберальна демократія дійсно спотикається. Щобільше, маємо параліч лідерства. Саме так сприймають західні справи самі тамтешні спостерігачі. Варто лише пройтися сторінками шанованих видань від The Washington Post та The  New York Times до The Guardian, всюди один рефрен: «Жах! Жах! Все руйнується!».

Нещодавно опублікована The Washington Post розповідь про спроби президента Обами відреагувати на втручання Кремля в американські вибори лише підтверджує шоковий стан Білого дому. Високопоставлені представники адміністрації Барака Обами визнають, що вони опинилися в безпорадному стані («нібито нас придушили») й остерігалися одного: тільки б не роздратувати Путіна й не викликати щось ще гірше. Прочитавши таке, російський лідер та його команда просто зобов’язані відчути задоволення своїми діями. Кілька місяців вагань Обами, який безрезультатно намагався знайти відповідь на кремлівські пустощі, свідчать і про те, що Америка дійсно не знає, як реагувати на російський виклик. Чи це не привід для того, щоб знайти новий привід принизити глобального «гегемона»!

Однак не будемо поспішати з реквіємом. Адже кремлівська еліта вже багато разів відкорковувала шампанське, але незабаром виявлялося, що даремно. Ідею «русского мира» довелося зняти з порядку денного. Україна майнула до Європи, не звертаючи уваги на грізний рик Москви. Трамп, що викликав у Кремлі стільки надій, виявився проблемою. Французи не підтримали прокремлівську парочку Марін Ле Пен із Франсуа Фійоном. Підгодовані Кремлем «троянські коні» в особі Угорщини, Греції, Австрії та лобістів у деяких західних столицях так і не змогли підірвати єдність Європи з питання антиросійських санкцій. Націонал-популісти , що обожнюють Путіна, які, здавалося, були готові взяти владу в Європі, провалилися на європейських виборах. Спроби Путіна подружитися з Еммануелем Макроном скінчилися тим, що нахабний француз принизив російського лідера, не отримавши, до речі, здачі!

Це далеко не повний список неприємностей. «Безхребетний Брюссель» знову продовжив санкції проти Росії. Кілька місяців кремлівського стояння з простягнутою рукою дружби у бік Трампа теж нічим хорошим не скінчилися. Вашингтон схвалив новий список санкцій щодо Росії. А Білому дому так і не вдалося заблокувати санкційний пакет Конгресу, який обмежить поле маневру Трампа, якщо він раптом захоче своїм указом зняти з Росії санкції. Відтак, нехай західні панове і в розгубленості, але в одному вони на разі проявляють волю — підносять Кремлю огидні для нього сюрпризи.

Можна, звичайно, робити вигляд: «А нам байдуже! Ми повертаємося на Схід і будемо центром Великий Євразії», — заспокоює Сергій Караганов. Однак перспектива ділити роль центру незрозуміло чого з Китаєм виглядає сумнівно й не надихає, та й не видно радості на колективному кремлівському чолі. Мабуть, незважаючи на оптимістичні мантри експертів, що підтримують владу, в Кремлі все ж є розуміння того, що світ навколо зовсім не сприятливий для Росії; зовсім навпаки. Щоправда, незрозумілою є рівень адекватності і лідера, і правлячої команди. Якщо Путін з гордістю показував режисерові Стоуну атаку американських вертольотів «Апач» в Афганістані, вважаючи, що це «наші б’ють противника в Сирії», це означає, що в Кремлі спостерігається розрив із реальністю.

Тим часом у західному світі відбувається рух, який часом важко формалізувати у точних термінах. Багато в чому через схильність до розпачу з боку західних спостерігачів, котрі заявляють про апокаліпсис. Так, запрацювала американська система противаг, яка почала стримувати «несистемність» Трампа, зокрема і його бажання подружитися з Путіним. Своєю поразкою британський прем’єр Тереза ​​Мей зобов’язана активізації молодого проєвропейськи мислячого покоління британців, яке тепер не хоче терпіти при владі еліту, що віджила своє. В обох випадках суспільство, зіткнувшись із прагненням лідерів до посилення особистої влади, заявило: «Ні! В жодному разі!». Цікаво, що в американському випадку своє «ні!» продемонстрував і керівник силової структури — директор ФБР Джеймс Комі відмовився підпорядковувати своє відомство примхам президента.

Загроза націонал-популізму розбурхала французів і німців, змусивши їх консолідуватися на захист ліберальних принципів. Зміцнення ліберальної тенденції полягало в перемозі Макрона й підвищенні рейтингу Ангели Меркель.

Іронія в тому, що Росія сама доклала руку до появи нової реальності через неспроможність московських політиків прораховувати наслідки своїх кроків. «Російський фактор» відверто проявив себе в двох країнах, в США та Німеччині, але зовсім не так, як хотіли б у Кремлі. У США «російський фактор» почав підривати легітимність президентства Трампа й консолідувати на антикремлівській основі американську еліту. Америка, знайшовши «ворога», можливо, вдасться до реального, а не риторичного, як зараз, стримування Росії. І непотрібно сподіватися на план державного секретаря Рекса Тіллерсона з нормалізації відносин із Москвою. Сам Тіллерсон пов’язує цей план із готовністю Москви відмовитися від спроб паскудити американцям, де тільки можливо. Яка наївність! Та як Кремль відкине системний принцип самодержавства — підтримка великодержавного статусу через нав’язування Америці діалогу за допомогою шантажу!?

У Німеччині незграбна російська пропаганда іq ведмежа зовнішня політика Москви призвели до зниження позитивного ставлення до Росії серед населення, яке зовсім недавно було налаштовано до нас виключно доброзичливо. Далі — більше: німецька Соціал-демократична партія відмовилися від традиційного орієнтиру на партнерство з Росією. Новий лідер соціал-демократів Мартін Шульц закликає «всіма силами протистояти спробам Путіна внести розкол в Європейський союз». І це після десятиліть проросійської політики Берліна! Саме Кремль називають чинником, який допомагає кристалізувати в Німеччині нові настрої, від протилежного: «Ми не хочемо так, як у росіян!».

Американський журналіст Фарід Закарія зі своїм улесливим фільмом про «Наймогутнішу людину у світі» та американський режисер Олівер Стоун зі своїм зізнанням цій людини у симпатіях не відображають пануючого в західному суспільстві ставлення і до російського лідера, і, що сумно, до Росії. Це ставлення стає недоброзичливим. Мало того, підозрілим і навіть ворожим. Число американців, які розглядають Росію як загрозу, за останній рік зросло з 42% до 54% ​​(серед прихильників Демократичної партії — з 37% до 67%). Близько 64% ​​німців перестали вважати Росію на чолі з Путіним надійним і передбачуваним партнером, близько 80% не довіряють президентові Росії.

Ще недавно у Кремля та його пропагандистів були підстави запевняти в успіху своєї політики «кулака». Народ російський вірив цим запевненням; недарма російське суспільство вважає зовнішню політику одним з рідкісних успіхів Путіна. Але тепер представляти зовнішню політику як успішну можна тільки за повного заперечення фактів. Зовнішня політика Кремля дедалі більше виглядає як низка принизливих поразок. Створивши навколо Росії вороже оточення, Кремль тим самим підірвав основу виживання російського самодержавства, яку з таким завзяттям будували російські лідери, починаючи з Петра Першого, а потім Леніна зі Сталіним. Йдеться про можливість використовувати західні ресурси для відтворення системи, при цьому захищаючи Росію від західного впливу.

На разі ж окреслилася ще одна тенденція. У західному суспільстві формується запит на повернення до принципів. Суспільство очікує від лідерів чесності, дотримання права й моральної чистоти. Воно вимагає відмовитися від залаштункових угод і спроб будь-яким шляхом продавити особисті й корпоративні інтереси. Зрозуміло, що цей поворот ускладнить проведення колишнього курсу Заходу на потурання щодо Кремля. Колишня кремлівська тактика загравання із Заходом — через улещування лідерів, готових до московських обіймів, себе вичерпала. Трамп показав, якою може бути ціна проросійських жестів для західного лідера. Ця ціна породжує в західному світі аксіому: від Росії потрібно дистанціюватися, якщо не хочеш підірвати свої політичні шанси. Спілкування з Москвою стає репутаційно невигідним.

Все це відбувається якраз у той час, коли Кремль прагне повернутися до вищої ліги світових гравців. Зрозуміло чому: Росія може підтверджувати свій державницькій статус тільки через діалог із сильними. Держава не може перебувати в ізоляції. Держава не може бути на периферії! Але як повернутися до участі в «концерті націй», якщо підозріливість до Росії починає визначати західну політичну ментальність і, швидше за все, стане основою зовнішньої політики ліберальних демократій? З чим і привітаємо Кремль — такого стратегічного провалу не було й за часів СРСР (якщо виходити з того, що зовсім нещодавно Захід орієнтувався на включення Росії до своєї орбіти).

Відлік нового розділу розпочався. Західний експрес, що загальмував, скоро розпочне рух. А ми ... Ми так і залишимося на напівзруйнованому полустанку, гукаючи услід цивілізації, що втікає від нас: «Поверніться, або будемо бити скло!». Однак погрози, так само як і обіцянки любові, вже навряд чи кого налякають і в будь-якому разі змусять знову повірити у щирість кремлівських намірів. Занадто багато невиправного сталося останніми роками.

Джерело: Радио Свобода