Люди як люди?

Назустріч п'ятій річниці "кримської весни". Але спочатку - необхідна передмова. Вже втомився пояснювати. Це МІЙ текст, який вперше був опублікований навесні 2015 року на нині заблокованому сайті "Русская Фабула" і там же проілюстрований кадром із серіалу "Майстер і Маргарита" - обличчя Воланда у виконанні Олега Басилашвілі. Текст, підкреслюю, було підписано моїм прізвищем: Широпаєв. Проте неуважні читачі через ілюстрацію вирішили, що автором є Басилашвілі, і так текст поширили по Мережі. Непорозуміння продовжує тривати ось уже скоро чотири роки! Постійно (ось нещодавно знову) з'являються републікації, шишки за які сиплються на шановного мною Олега Валеріановича...

Я ось думаю: а що було б, якби Воланд прибув у Москву зараз. Тобто не в Москву Сталіна, а в Москву Путіна? І час за сюжетом слушний - якраз весна, йде до травня.

Як ви пам'ятаєте, під час тріумфального виступу своєї свити на московських підмостках «професор» робить такий філософське відступ, пильно розглядаючи глядачів:

«Ну що ж, вони - люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було... Людство любить гроші, з чого б ті не були зроблені, чи зі шкіри, чи з паперу, чи з бронзи або із золота. Ну, легковажні... ну, що ж... і милосердя іноді стукається в їхні серця... звичайні люди... загалом, нагадують колишніх... квартирне питання лише зіпсувало їх...»

Коли деякі нинішні аналітики уподібнюють нашу епоху тридцятим рокам, вони не зовсім мають рацію. Ті люди, люди 30-х, дійсно «нагадували колишніх», дореволюційних. Манерами, побутом, уявленнями. Булгаков це добре показує. З нинішніми росіянами людей 30-х по-справжньому ріднить лише одне: любов до грошей. Як же так, заперечить хтось. А ставлення до влади, холуйське славослів'я, поголовна підтримка політики вождя? Хіба все це не схоже на нинішню 86-відсоткову підтримку Путіна?

Відповім: схоже, але тільки ЗОВНІШНЬО. У нас ситуація із загальною якістю населення незмірно гірше, ніж у 30-ті роки. Гірше!

Коли ми бачимо кадри кінохроніки, на яких монолітні колони марширують під гаслами «Слава великому Сталіну!», «Смерть троцькістським собакам!», ми повинні бачити, що стоїть за цим. А за цим стоїть громадянська війна, за цим роки геноцидного терору і соціальної дискримінації. За цим стоїть усепроникаючий, як Інтернет, страх. Ось що треба розуміти.

Але коли сучасна російська більшість підтримала «кримнаш», підтримала «новоросію», у неї за плечима був не досвід Соловків, не досвід розкуркулення, масових розстрілів і Біломорканалу. Нинішній обиватель не знає, що це таке - кроки НКВД вночі, за твоїми дверима. Його не били по статевих органах на допитах. Ні, у нинішньої більшості за плечима досвід зовсім іншого життя: досвід життя при демократії 90-х, нехай і дуже недосконалій, так, але демократії. Наша більшість, яка так возлюбила Путіна, вже не знала страху і залізної завіси. Нинішню більшість ніхто не залякував і не примушував. Коли радянський народ у 1939-му, стоячи на мітингах по заводах і фабриках, одностайно гавкав після нападу на Фінляндію: «Хай живе мирна політика Радянського союзу! Хай живе великий Сталін! Ми повністю схвалюємо заходи, вжиті Радянським урядом!» - я розумію, що це відбувалося в країні ГУЛАГу. Спробуй-но не підтримай. Якщо не висловиш схвалення - загинеш лютою смертю.

Але тим, хто в березні минулого року аплодував у Кремлі з приводу «повернення» Криму - їм удари чоботом по нирках і ГУЛАГ явно не загрожували. Як і іншим 86 відсоткам. Ну, гаразд, не підеш ти на мітинг на підтримку «Кримнаш» - ну, виженуть з роботи, це найбільше (але не розстріляють і на Колиму не зашлють). І, до речі, не всіх же ганяють на ці мітинги. Переважна більшість сидить собі вдома і сповідує «Кримнаш» абсолютно добровільно, наодинці з собою і телевізором, у сімейному колі, за покликом серця, без жодного тиску і без жодного стимулюючого страху. Вони, ці люди, не пройшли через м'ясорубку терору. Вони мають досвід досить вільного пострадянського життя, у них закордонні паспорти і вихід в Інтернет, але при тому вони вже готові нести вулицями гасла: «Слава великому Путіну!» і «Смерть п'ятій колоні!». У них, в принципі, в 90-ті був шанс стати нормальними людьми, увійти в коло нормальних народів. Але ні, вони з доброї волі вибрали сталінізм-2 і марення про нову імперську велич - ось у чому корінна відмінність наших сучасників від людей 30-х років. Знаючи ВСЕ про сталінський терор, наші сучасники, за даними «Левада-центру», його виправдовують, очевидно, сподіваючись, що новий терор особисто їх не торкнеться. Тобто вони, сволота, згодні на репресії, якщо будуть «гребти» ІНШИХ. Якщо ІНШИМ будуть ламати долі; якщо ІНШИХ будуть гнобити, катувати і вбивати. Ось яке у нас чудове населення сьогодні.

Совок зробив жахливу справу: схоже, за час своєї історії він винищив майже всіх, хто міг би сприйняти свободу. Останній сплеск опору - Новочеркаський бунт при Хрущові. Коли потім з’явився вився шанс на свободу, скористатися ним було вже нікому. Воля до свободи залишилася в Україні, в Прибалтиці, в Грузії. Але не у нас, не у росіян. У нас якість населення зведено нижче плінтуса. Воно не йде в жодне  порівняння зі сталінськими часами. Бо тоді система все-таки долала опір, з нею все-таки боролися. Були селянські повстання, потім були власовці. Був величезний пласт людей, які ненавидять Сталіна і совок взагалі. Недарма системі потрібен ГУЛАГ. Зараз він не потрібен. ЦЕЙ народ любить вождя і без ГУЛАГу. Страшна справа - рабство з-під палиці. Але ще страшніше - рабство без палиці. Страшний совок у фуфайці. Але страшніше совок на іномарці, в імпортному шматті, який відпочиває в Європі і до того ж ненавидить Захід. Пам'ятається, при совку влада зобов'язувала господарів приватних будинків вивішувати у свята червоний прапор. Не вивісили - будуть неприємності. Зараз ніхто нікого не примушує чіпляти «колорадську» стрічку на свій особистий автомобіль - але чіпляють усі, самі чіпляють, не помічаючи, як двозначно і навіть комічно цей цілорічний «символ перемоги» виглядає на «мерседесі» або «фольксвагені».

Цей нинішній добровільний неосталінізм, добровільна відмова від можливості бути вільним - набагато страшніше атмосфери 30-х років. Він знаменує повну деградацію, можливо, вже необоротну. Це виродження як наслідок найпотужнішої антиселекції, негативного калібрування. У великій російській мові є слово «люди» і слово «ублюдки». Як бачите, вони начебто співзвучні, схожі один на одного (може навіть здатися, що корінь у них один). Однак значення цих слів зовсім різне. І корні різні - «люд» і «блуд» відповідно. Між цими двома словами при всій їхній деякій співзвуччі - дистанція величезного розміру. Така ж, як між росіянами 30-х років і нами, нинішніми росіянами. Там, у 30-х, були все-таки люди.

Початок перебудови був ознаменований появою знакового фільму «Покаяння» Тенгіза Абуладзе. Власне, перебудована критика сталінізму почалася з нього. Головний сенс цього фільму не був сприйнятий, він здався тоді занадто радикальним і навіть нігілістичним. Син викопує з могили труп батька-тирана і викидає його з гори кудись у світ - на вітер, на вічну ганьбу. О, як тоді, в пору виходу фільму на екрани, багато таврували цю яскраву сцену, як обурювалися нею! Фільм став свого роду «перевіркою на вошивість», перевіркою готовності суспільства до змін, до переродження. Він ніс у собі послання, яке не було почуто: нас може врятувати тільки радикальне зречення від скверни. Подібне до того, що зробила Східна Європа. Але цього не відбулося. Покаяння - а саме в цьому полягало послання фільму - не відбулося. Фільм, повторюю, не був почутий, і саме це слово - покаяння - стало здебільшого викликати роздратування й озлоблення, і чим далі, тим сильніше. Заклики до покаяння стали сприйматися як образа національної і особистої гідності: «Кому, НАМ каятися?! Перед ким?? Так ми всіх їх врятували від фашизму!!». Сьогодні тема покаяння, що звучала в роки перебудови, остаточно перекреслена великою темою «вставання з колін». Її вінець - «Кримнаш». Закінчений історичний цикл: від фільму «Покаяння» до фільму «Шлях на батьківщину». Ми повернулися-таки «на батьківщину». Хтось, згадуючи картину Абуладзе, сказав, що смердючий труп тирана тепер підібраний і поставлений на старий п'єдестал. Не зовсім так. Цей напіврозкладений труп наші сучасники притягли до себе додому і посадили за родинний стіл. У його товаристві п'ють чай. З ним улесливо розмовляють, із ним радяться. І якщо у трупа раптом відвалюється голова, її з вибаченнями приладнують на місце.

Так Ви говорите, мессіре, люди як люди? Ні, на жаль, нас це вже не стосується. Це не про нас. Ми не «люди як люди», а якийсь продукт системи розлюднення. Покаяння могло пробудити в нас людське, але ми, потупцювавши трохи на історичному роздоріжжі, відкинули цей шанс. У людей 30-х такого шансу не було, і єдине, що нас ріднить із ними, єдине, що ми від них успадкували - їхній негатив: готовність стукати, трамвайне хамство і слабкість до халяви. Попри те, що Москва зараз сяє модними бутіками, на кшталт міланських та інших, нинішня публіка, думаю, так само кинулася б у «магазин» Гелли на сцені театру Вар'єте. І підступні купюри, що дощем злітали зі стелі, хапала б тільки так, за милу душу. Путін збагнув, як можна купити цю «милу душу». Він намагається Вас наслідувати, мессіре. «Наш Крим» - це той же «магазин» Гелли на сцені сучасності. Хіт сезону «русской весны». Цікаво, хто в ролі Гелли? Ймовірно, блядські російські ЗМІ з трупними плямами на руках. Народ ось уже рік активно і чарівно приміряє на себе Крим, примовляючи: «Шикарно! Якісно! Патріотично! А як оперативно провернули! Оком не встигли моргнути!». На що сподівається Путін? На те, що ілюзія, морок стане вічною реальністю? Навіть Ви, мессіре, на це не зазіхали. Морок розвіється, залишивши тільки сором і масовий вереск. Вам-то що, мессіре, Ви встали і пішли. А Путіну податися нікуди: він не вільний художник, на відміну від Вас, він директор-господар цього, блін, «Вар'єте». Він приречений метатися по будівлі, що валиться, серед розчарованої, озлобленої, розлюченої публіки, яка втрачає людські ознаки. Ось такий театр. «Сеанс закінчено! Маестро! Уріжте марш!!!».

Весна 2015 р

Олексій Широпаєв