Олександр П’ятигорський: «Цінність філософії в тому, що вона нікому не потрібна»

У квітні 2007 року до Москви приїжджав філософ, індолог, лінгвіст, культуролог, буддолог Олександр Мойсейович П’ятигорський. Протягом двох тижнів він читав студентам Російської економічної школи свій знаменитий курс лекцій «Вступ до буддійської філософію» (за підтримки Фонду «Династия»). Якраз перед від’їздом з Москви Олександр Мойсейович знайшов у своєму жорсткому графіку час на інтерв’ю для «Элементов». З Олександром П’ятигорським розмовляли Ольга Орлова та Михайло Волович.

О.О.: Є таке спостереження, що в країнах із буддистською свідомістю не дуже добре або взагалі не розвиваються природничі науки. З іншого боку, скажімо, всі знають про величезний внесок індійців у розвиток математики ...

Так, вони вигадали нуль і поняття позиції, позиційного обчислення.

О.О.: І досі там, де йдеться про математику і про роботу з нулем, з комп’ютерами, індійці дуже сильні. Але немає, наприклад, якихось природничонаукових шкіл, пов’язаних з Індією. Чому?

Це зрозуміло. Той факт, що стародавні індійці вигадали три науки, три теоретичні науки, які навіть нам сьогодні важко осмислювати як чисто теоретичні — математику, психологію та лінгвістику,  цей факт злитий з несхильністю стародавніх індійців — на відміну від їхнього сучасника (ну, там, різниця у півстоліття-століття) Аристотеля — займатися горами, мухами, зміями, клітинами та влаштуванням серця. Ця несхильність відображає напрямок свідомості. З цієї самої причини їх абсолютно не цікавила історія. Ну, дурниця якась, коли це було — дві тисячі років тому, або дві тисячі днів тому, або дві тисячі хвилин! Адже важливо — що, а не де, коли, в кому.

О.О.: Але з іншого боку, вони живуть у світі ...

Не живуть. Жили. Будьмо все-таки історичними. Ми ж народилися у цій одній юдео-еллінсько-християнській культурі. Так сталося, що якісь речі виявилися важко сумісними. Людина не може займатися усім. Щобільше, будь-яка сильно спеціалізована культура і будь-яка сильно спеціалізована особистість, навіть якщо він геній, припустимо, у виробництві шкіри, кільок або ядерної енергії, приречена на виродження. Тому що будь-яка спеціалізація прирікає на виродження — як особистість, так і культуру. Ну, блискуче, так? Розумієте, вигадали кращі у світі кільки, кращу в світі цю вошиву водневу бомбу, так, або щось там ще? Кращу в світі генетику? Ну скільки можна? Може, чимось іншим зайнятися?

О.О.: А що все-таки являє собою наукове пізнання природного світу очима буддиста?

Ви знаєте, про це мені дуже важко говорити ... Я просто пам’ятаю — це добре відомий науці випадок, — як одного чудового ламу перевезли до Оксфорда. На жаль, він був приречений і дуже рано помер через вологий, низинний клімат. Цей клімат вони не переносять. Так ось. Він почав вивчати англійську мову. Він жодної мови, окрім тибетської, і певною мірою через родичів монгольської, і в якоюсь мірою через монастирську школу санскриту, і певною мірою китайської (до речі, освічена людина вже виходить, так?), не знав.

І цей ось такий лама у брудному теплому халаті, він прочитав сотні книг англійською. Зокрема, «Походження видів». Потім він розмовляв ні з ким іншим, як із великим дарвіністом Томасом Хакслі. І його перша реакція була: еволюційна теорія нецікава, якось у них все це дуже погано виходить. Дарвін, звичайно, говорить, був геній, але крайня інтелектуальна нерозвиненість. Як вам подобається таке? І там його познайомили з одним англійським математиком, одним з англійських геніїв-самородків. Він каже: «Ось у цієї людини з головою все гаразд». Ось вам відповідь на питання про ставлення буддистів до природничих наук.

М. В.: Математика йому була ближче?

Звичайно! Він бачив у цьому розвиток, а без цього немає евклідової арифметики — розвиток якихось початкових онтологій, як-от: пряма, простір, число. Або знову ж таки, як приклад, доля цього нещасного генія Рамануджана, який помер у тридцять три роки. Він приїхав до Кембриджа й займався там математикою. Йому вже жити не давали і англійці, і німці: «А як так? А якщо буде так, як так?». А він тільки лежав, бідний, вже хворий і відповідав на питання. Тобто математика була для нього в якомусь сенсі рідна дисципліна. А ось коли йому почали підсовувати дуже модні тоді книги з історії, не конкретної, а нібито філософії історії — як англійський переклад Шпенглера або чудового англійського історика Тойнбі, він сказав: «Ну, джентльмени, це ж нісенітниця повна, це взагалі нерозвиненими людьми писалося». А це були перші ерудити Європи.

О.О.: Що таке розвиненість у буддистському уявленні?

Розумієте, розвиненість — це насамперед спроба знайти свій власний варіант вирішення проблеми або відповіді на питання. А по-друге, це здатність негайно від свого варіанту відмовитися й вигадати новий — тобто свобода.

О.О.: А ось сучасному науковцю із природничих наук відразу відмовитися досить важко ...

Мої друзі — фізики, математики та генетики — зараз вважають, що цілком можливо. Тільки треба дуже захотіти, а не йти ось за цією світовою комунальною, колективною інерцією.

О.О.: У своїх міркуваннях про свободу ви неодноразово підкреслювали, що самим поняттям свободи європейці почали оперувати десь з XVII століття ...

Ну, приблизно ...

О.О.: І приблизно у цей же час починається новий період для природничих наук. І виникає питання: ось у нас є науковець-натураліст, він начебто заздалегідь не вільний, оскільки його міркування визначені купою заданих речей. А чи правильно, що на протилежному кінці стоїть філософ, у якого немає цих заданих речей, і він може розпочинати процес пізнання з тієї точки, з якої хоче?      

Тільки якщо він так хоче. А може, будь ласка, розпочинати з кафедрального філософа. Але зауважте, щоб тут не було помилки. Університетів традиційних в Європі, стародавніх, де б вивчали філософію, взагалі не було! Філософії не було ніколи серед предметів. Візьміть найдавніші університети ...

О.О.: А античні філософські школи?

Ні-чо-го! Тільки набагато пізніше! Я вам нагадаю, візьміть найстаріші університети Європи, ну, скажімо, Болонську школу права в Італії. Або шведські університети в Упсалі, у Сконе. Потім — англійські Оксфорд або Кембридж. Ніякої філософії! Теологія, право, біблістика, давньоєврейська. Латинь не вивчалася, нею говорили, вона була реальною мовою. І потім додалася медицина.

О.О.: За винятком медицини ви перерахували в основному гуманітарні дисципліни. Тобто вже тоді філософія не входила до їхнього кола. Про що це говорить?

Про те, що філософія тоді не була навіть дисципліною. Вперше філософія стала частиною університетських програм, з’явилися кафедри філософії, професора філософії — це набагато пізніше, це в Новий час. Та й тоді, скажімо, в Англії була природна філософія, професором якої був Ньютон, — математика, фізика. А ось те, що ми називаємо філософією, входило до моральної філософії. І була боротьба за кафедру в Единбурзі — це набагато пізніше, в XVIII столітті — на неї претендували Девід Юм та Адам Сміт. (Професуру отримав Адам Сміт. Юм дуже образився, звичайно. Прикро, чи не так?) Академічна філософія — це вже з кінця XVIII-го, це з другої половини, після Канта, Фіхте. А Гегель вже був регулярний завкафедри, з’явилися програми. Але не забувайте, що він же був і міністром освіти.

О.О.: А чи розумно, на ваш погляд, що в Англії розділені Академії природничих і гуманітарних наук: на Academy of science та Academy of arts? І до так звануої Академії мистецтв включені і соціологія, і філологія, і філософія?

Слухайте, це історія! А ми не знаємо, можливо, все котиться зовсім в іншому напрямку. Це ж смішно, якщо я буду міркувати, правильно це чи неправильно. Це історично склалося — а ми наших претензій до історії пред’являти не можемо. Тут треба дуже чітко розмежовувати й ставити межу між тим, що вже зроблено свідомо не тобою — зроблено добре або погано, або жахливо, це не важливо — і тим, що ти хочеш зробити сам. І тому говорити, наприклад, чи розумно влаштовано в Англії, де я все-таки як один день викладав тридцять один рік, в одному і тому самому місці ... Я вже давно про це не думав. Підписував екзаменаційні листи й усе. (Але це огидне заняття в будь-якій країні.) Тож я не хочу критикувати систему вищої освіти — це абсолютно безнадійна справа.

О.О.: Так само як і російську?

А немає жодної принципової різниці, спробуйте до цього звикнути. Не виділяйте Росію, заради Бога, ні в хорошому, ні в поганому сенсі. Країна як країна взагалі.

О.О. Під час обговорення наукових проблем як сутнісного, так і організаційного штибу постійно починається мова про те, що гуманітарні науки — а серед них, насамперед, філософію — треба виключити з переліку повноцінних наук.

По-перше, філософія не є гуманітарною наукою. Вона взагалі не є наукою.

О.О.: А як ви уявляєте собі співвідношення всередині наук, ну, грубо кажучи, пантеон наук? Якщо його взагалі можна побудувати ...

Ви знаєте, в пантеоні наук не може бути жодної вертикальної ієрархії. Я думаю, що пантеон наук краще сприймати як якийсь простір або об’єм, заповнений тим, що ми, за відсутністю кращого слова, називаємо культура. І там філософія, а не гуманітарні науки — це різні речі — філософія посідає якесь місце. Або маленьке, або велике. Або жодного. Теж чудово можна вижити. Ніхто ще не вмер від того, що філософія не є потрібною. Філософія не є  обов’язковість.

О.О.: У всьому?

У будь-якій культурі. Якщо філософія є обов’язковою, то вона в біса не годиться. Сьогодні обов’язкова, завтра ні, сьогодні одному потрібна, завтра ні. І її цінність у тому: вона взагалі в принципі ні-ко-му не потрібна.

О. О.: Тоді на протилежному кінці, відповідно, знаходиться фізика ... М. В.: ... яка потрібна всім ...

Мої найближчі друзі — розумні фізики — кажуть, що це величезна помилка: якщо хтось так і вважає з фізиків, то він дурень. Взагалі, розумний фізик розуміє, що фізика потрібна тільки з певного повороту свідомості, який перебільшує значення і сенс того, що робить фізика. Тож у цьому сенсі філософії набагато легше: заздалегідь, свідомо непотрібна, і тепер іди, гуляй.

М. В.: Фізики зараз дуже сподіваються на те, що їм вдасться створити таку собі «остаточну теорію». Наскільки вона дійсно може бути остаточною?

Ну, ми ж з вами розуміємо, як не фізики, а нормальні, прості люди (ви, сподіваюся, нормальна, проста людина?), що це абсолютна нісенітниця і повне невігластво. Невігластво людини в її думанні про своє власне думання. Жодною мірою думання не може бути остаточним. Тобто з мого погляду, просто, це дурощі. Це такі самі дурощі, як створити якесь там справедливе, остаточне, глобальне суспільство — за яке, до речі, ми вже заплатили. Це показує нам, що ми не на вершині інтелектуальних можливостей, а десь там, набагато ближче до початку.

М. В.: Наскільки близьким може бути спосіб мислення у філософа й у науковця?

Філософ думає так, як він хоче, передусім . І вони з науковцями можуть зустрітися десь у своїх роздумах, але тільки в тому разі, якщо в науковця з’являться ті самі інтенції, ті самі бажання, що й у філософа. Втім, у великих науковців вони незмінно з’являлися.

М. В.: Що для філософа критерій правильності? Як він розуміє, що він на вірному шляху?

Я можу сказати для себе, а не для філософа. Я не маю справ ні з людиною взагалі (теж брехня — немає жодної людини), ні з філософом взагалі ... Для мене є один (тобто перший) критерій правильності, який було сформульовано зовсім не мною, а одним із небагатьох після Ейнштейна великих фізиків минулого XX століття — Річардом Фейнманом. Він говорив: перше, найголовніше — щоб було цікаво. А далі — потрібно, не потрібно, там, Нобелівська ця смердюча або не Нобелівська ... Щоб було цікаво.

О. О.: Ви теж так відчуваєте?

Абсолютно!

М. В.: Чи може бути цікаво, проте абсолютно неправильно?

Так . Тоді давай думай знову. Однак це те, що рухає вашу думку, це те, що змушує вас змінювати погляди, й те, що може привести вас до тих несподіваних рішень, до яких сама, здавалося б, найбільш логічна, декартівськи, арістотеліанськи правильна робота може не привести. Тобто потрібно і те й інше; без цього іншого — пошуків цікавого та несподіваного — не обійтися. (Я зараз говорю тільки про філософію, а не про науку і не про науковця.) Ось це для мене найголовніше.

М. В.: Чи може бути філософом неосвічена людина? Вона буде відкривати для себе купу цікавих речей ...

О. О.: ... і заново їх створювати, домислювати ...

М. В.: ... не важливо, наскільки правильно.

Я вам на це відповім словами Честертона: це цілком можливо, але надзвичайно малоймовірно. Можливо!

М. В.: У своїх лекціях ви неодноразово зауважували, що не може займатися філософією буддизму людина, в якої немає своєї філософії.

Та взагалі жодною філософією не може займатися.

М. В.: І при цьому ви читали лекції студентам-економістам — людям, які заздалегідь нічого про це не знають?

Що означає — заздалегідь? А ось подумай, забажай мати свою власну філософію! Подумай! Філософія,як і жодне інше цікаве мислення, з нуля починатися не може. Адже ви займаєтеся чужою філософією, буддизм не ви вигадали! Вітгенштейна також не ви вигадали.

О. О.: Але людина може не знати ні про те, ні про інше.

Вибачте, це особиста справа леді або джентльмена.

М. В: А до речі, леді може бути сильним філософом? Чи були прецеденти?

Я певен, що це абсолютно можливо, але на разі ... ну, надзвичайно малоймовірно.

М. В .: Чому? Ну, мої друзі-генетики скажуть: це тут якась інша конфігурація генів. Але це ж відмовка, ми ж знаємо. Генетик скаже, що у них там немає якогось гена, або є інший ген, який заважає ... Але це нецікаво. Розумієте, жінці набагато важче (це я кажу, а не генетик) займатися абсолютно непотрібними речами, ніж чоловікові. Погодьтеся.

О. О.: Я знаю багатьох чоловіків, які теж насилу займаються непотрібними речами ...

Як любив повторювати мій покійний друг Мераб Костянтинович Мамардашвілі, та взагалі, коли людина починає філософствувати, це річ вкрай рідкісна — і серед чоловіків, і серед ягуарів, і серед жінок.

О. О.: Це правда. І, мабуть, жінки переважно просто не можуть собі цього щастя дозволити.

А ось, вибачте, мені не подобається слово «дозволити».

О. О.: А воно всім не подобається! І жінкам, які не можуть через це філософствувати, теж не подобається!

Цього жодна нормальна людина не може собі дозволити. Для цього треба бути ... ненормальним! Але це ж не тільки філософствування. Був такий чудовий англійський актор Дірк Богард (не плутайте тільки з Хамфрі Богартом, голлівудським). Так ось, він говорив у розпачі (він був веселий чоловік, але він іноді впадав відчай): зараз необхідно нове кіно, але вигадати його майже неможливо. Причому із цього зовсім не випливає, що не було чудового старого кіна.

Розумієте, свобода мислення в гонитві за якимось неіснуючим кращим зневажає середнє і ставиться з великим сумнівом до просто хорошого. Саме тому ця клята свобода філософського мислення виявляється об’єктивно не так позитивною, як негативною. І негативною зокрема соціально. Ось смішний приклад: нещодавно до мене звернулися телефоном наймиліші молоді люди з Москви. Ось, мовляв, ми переконані комуністи, прочитали вашу політичну філософію, і зрозуміли, що ви — наша людина. (Сміється.) Можете собі уявити? І ви думаєте, я образився?

О. О.: Що ви відчули?

Веселощі. А ще одна дама нещодавно мені сказала: «Про вас вже одні кажуть, що ви крайній лівак, інші — що ви анархіст». Але ж будь-яке вільне філософствування об’єктивно є руйнівним. Воно ж вільне: хочу — думаю так, а хочу — інакше. Ось, я пам’ятаю, мене якось запитали: «Чи вважаєте ви, що люди повинні бути щасливі?». Я кажу: «Звідки у вас голова таким сміттям набита? Чому, власне, вони повинні бути щасливі?».

М. В.: Їм хочеться бути щасливими.

Так, але чому повинні? Або, як хтось кинув, «людина створена для щастя, як птах для польоту!» — Але ж це такі безвідповідальні фрази!

О. О.: Є багато інших, осмисленіших фраз, і питання в тому, що люди хочуть почути.

Іноді мені здається, що певна зовнішня задача філософа — знищити будь-які такого штибу загальні фрази.

М. В.: Але ж мова складається із фраз.

Ось-ось. А філософ має рефлексувати над мовою — своєю, насамперед, і твоєю, якщо ти з ним розмовляєш.

М. В.: І тут філософія стикається з лінгвістикою?

І з соціологією. Але тут потрібна якась міра. Взагалі, в чому тут річ, ніхто ж не вмирає, так? Люди живуть, чудово собі, не думають ....

М. В.: Але те, що людина повинна думати — це ж теж така сумнівна фраза. Чому повинна?

А я кажу: я хочу, щоб було так. Я не брешу, я не кажу «повинна». А я хочу. Ми всі недооцінюємо, що 99% того, що ми робимо, говоримо й думаємо, має за свою основу «хочу — не хочу». Розводимо таку брехня, що страшно читати й слухати. Зазвичай вона починається ідіотськими фразами «всі знають, що ...», «очевидно, що ...» Нічого не очевидно!

М. В.: Ви вважаєте себе лінгвістом?

В жодному разі! Бездарність лінгвістична повна! А все чомусь вважають, що я знаю мови ... Дуже погано. Я просто моторошно люблю читати розумну лінгвістику. І захоплюватися, як я захоплювався молодим (на жаль, він і помер молодим) Старостіним.

М. В.: Чи можна сказати, що російська лінгвістика стоїть якось осторонь від світової?

Звісно, ні! В жодному разі! То як вона може бути осторонь, коли було московське гніздо великих лінгвістів, яких, звичайно, зараз жодна російська людина нормальна не знає — російські нормальні люди взагалі нічого не знають ...

М. В.: І жодний нормальний західний лінгвіст ...

... про них не знає? Та що ви! Їх звеличують! Візьміть такого генія, як Сергій Старостін, котрий зовсім нещодавно відійшов у засвіти, який прийняв естафету від Климова, а Климов — від покійного Яковлєва. Це були великі лінгвісти! А коли я вперше з’явився в салоні свого коледжу, до мене підійшов великий англійський лінгвіст сер Гарольд Бейлі (Harold Walter Bailey) і сказав: «А ви знали Яковлєва?». Я кажу: «Та Господь з вами, Яковлєв взагалі давно помер, п’ятнадцять років чекаючи, що його розстріляють або, принаймні, посадять». «А Поліванова?». Я кажу: «Та взагалі забудьте!». А він: «Як, ви навіть Абаєва не знали?». Я кажу: «Ну, пам’ятаю Василя Івановича». І до мене, знаєте, яке там було шанобливе ставлення, як до росіянина? «Ви, звичайно, чудово знаєте церковнослов’янську й осетинську?». Та ні, де ж пак! Слухайте, немає лінгвіста сьогодні на Заході, який б не знав великих російських лінгвістів. Або він не лінгвіст. Хто не знає Якобсона? А хто з них не знає такого чудового лінгвіста, як Олександр Олександрович Реформатський? Це ми тут не знаємо нічого...

М. В .: А кого ви можете відзначити з сучасних російських лінгвістів? Ви знаєте, ось на це я хочу вам відповісти, хочу, щоб російські люди це знали. Після відходу в минуле великих — лінгвіст милістю Божою, за генами, за своєю природою — це Андрій Анатолійович Залізняк. Ну він, ви розумієте, просто геній, ось і все. Ось у нього навчатися я вважав би за вище благо. Я його дуже люблю. Кращого лінгвіста — я маю на увазі саме конкретну, не прикладну, лінгвістику — я не знаю. Людину, яка заново відкрила російську мову, яка переписала все, що ми знали про російську мову ... А, до речі, русистика в Росії була чудова, кращі лінгвісти займалися російською мовою.

М. В.: А семіотика, якою ви займалися, напевно, більше як філософ…

 Взагалі-то я нею займався не «більше як філософ», а тільки як філософ.

М. В.: ... вона філософія чи ні?

На жаль, ні. Філософією вона могла б бути тільки в тому разі, якщо б хтось доклав зусиль сформулювати й розвинути деякі первинні, онтологічні пропозиції, пропозиції семіотики, що не було зроблено — ні її засновником Чарльзом Сандерсом Пірсом (Charles Sanders Peirce) у XIX столітті, ні Морісом (Charles W. Morris), ні лінгвістами ... Їх це мало цікавило. І взагалі, головна біда в тому, що семіотика не займалася своєю власною теорією. Вона проголосила себе і залишається досі — тому я і втратив будь-який інтерес до неї — способом, інструментом, додатку до чогось. До чого? Як філософія — до всього. А такими речами я не займаюся. Це мене й змусило дуже рано від неї відійти.

М. В.: Ви вжили слово «теорія» як якусь вимогу, як якийсь критерій філософії?

Філософствування будь-чого. А що ви робите, коли філософствуєте? Ви насправді теоретизуєте, створюєте акт рефлексії, який немовби вже виступає як вихідна точка теоретизування. Ось тут була межа, після якої мені не хотілося більше займатися семіотикою.

М. В.: Чи можна сказати, що у вас є своя теорія?

Можна.

М. В.: А що таке теорія? Я не можу зараз для вас, з місця в кар’єр, вигадати нове визначення теорії.

М. В.: Я питаю про теорію у філософії і теорію в науці. Це одне й те саме чи ні?

Ні. У філософії нічого, крім теорії, немає. А в науці є багато іншого.

О. О.: Що є в повноцінної науці?

Є теорія, є правила виведення з основних положень цієї теорії, є прогнозис, є експеримент.

О. О.: У філософії можливий експеримент?

Тільки зі своїм власним мисленням.

О. О.: Олександре Мойсейовичу, скажіть, які ви перед собою ставите завдання?

Винести якісь моменти свого думання. Адже я теж нормальна людина. Щоправда, єдине, від чого Господь або доля мене врятувати, так це манії друкування. Друкувати я боюся завжди.

О. О .: Але ж ви стверджували, що філософ — це той, хто заявляє свої думки. Він не може сидіти й мовчати про свою свободу.

Можу, але не хочу. Звичайно можу. Якщо ви мене закриєте з десятком словників, з десятком книжок, ну і декількома пляшками хорошої — тільки хорошої, будь ласка, — горілки і якою-небудь жалюгідною закускою, можу ось так посидіти, але це вже ... вже не природно. А природно, звичайно, говорити.

О. О.: Тобто ви людина усної традиції?

Але не до такої міри, як Мераб Мамардашвілі, він був абсолютно усний. Ні, я люблю іноді й писати. Але страшенно не люблю це друкувати — ось тут починаються муки й зникає задоволення.

О. О.: Що ви хочете написати?

Я взагалі завжди найбільше хотів писати про буддійську філософію. Ось, дякувати Богові, книжка, здається, має вийти. Звичайно, я друкував у своєму житті низку речей, з яких три чверті з великим задоволенням викинув би на смітник. Але якщо ви говорите про завдання ... Адже людина хоче, щоб й інші поділяли її бажання. А без цього неможливо розділити чиюсь думку.

О. О.: Людині потрібні однодумці? Слабкому, як я, звичайно, приємно. Але водночас розумієш небезпеку їх появи.

М. В.: А вони є?

Раптом звідкись з’являються. Але з ними треба працювати. Однодумність апріорна — це дешевина. Розумієте, з цієї дешевини виростають фотографії, портрети, догматизм і всяка нісенітниця. Тоді й припиняється мислення. Це дуже небезпечна річ. Але все одно однодумці є — але тільки ось тут теж потрібна твоя активність. А інакше ти їх і не знайдеш. Ось, наприклад, приїхав десять днів тому до міста Перм, і раптом прямо відразу вискочили два повних однодумця.

О. О.: Це вдача?

Величезна! Ось Мераб жив такими успіхами, які раптом так вискакують. Або ось ми вчора їхали із водієм, таксистом. Який відрекомендувався Ванею. І раптом я побачив перед собою типового — жоден інший російський письменник не вмів таких зображати — лесковського персонажа. Ваня наче народився, вже пройшовши якісь кола, і раптом виявився найрозумнішою людиною. Тобто типовим російським ексцентриком. Ви уявляєте собі, що це таке? І ми почули мову, якою вже російські професори давно не розмовляють. Тобто яку! Нормальну російську мову! Я без неї не можу жити. Ось тут я звірію і перетворююся на лютого російського шовініста. Ну, ви можете собі уявити, що в одній школі, де я виступав, з класу десь осіб у двадцять, жоден не читав «Записок з підпілля» Достоєвського. Ви вірите в це?

М. В.: Так.

О. О.: Звичайно.

А я був у повному жаху. Я питаю: а хто читав Достоєвського? Три відмінника, виявляється — є ж така порода, відмінники ... Дві дівчинки чарівні, ну типові відмінниці, ми таких за косички смикали в дитинстві. Огидно було з ними. Це ми повертаємося до питання, чи повинен бути філософ освіченим. Даруйте, але все-таки без ось цього, якій це філософ? Але хіба можна назвати себе російською людиною, якщо ти, вибачте, не читав «Ідіота»?

О. О.: Хіба обов’язково філософу називати себе росіянином, щоб філософствувати?

Ні, я зараз говорю про російську. Адже я філософствую російською мовою тут — в Англії, зрозуміло, англійською. Але в питаннях мови я російський патріот на межі шовінізму. Я починаю ненавидіти людей з потворною вульгарною російською мовою. Це жахливо. Людям не соромно говорити такою мовою.

О. О.: Це їхня свобода.

Це їхня свобода ?! Тоді, товариші, розбирайтеся самі! А ви думаєте, краще з англійським у студентів в Англії? Я вже давно перестав влаштовувати скандали на тему, що я страшенно люблю англійську, але хорошу!

М. В.: Можливо, ви любите просто стару мову? Стару російську і стару англійську. А зараз мова змінилася.

Ні, це ми змінюємо мову.

О. О.: Ми самі змінюємося, і ми міняємо мову.

Так це ж ви змінюєте мову, а не вона сама змінюється. Тому раптом виявляється, що і в Англії, і в Росії краща мову у дітей якихось дивних напівосвічених механіків, підполковників артилерії радянського періоду, тобто явно, що і в Англії, і в Росії виродження йде не знизу, а зверху. Будь-яке виродження і будь-яке відродження йде не знизу, як кажуть, від коренів, вигаданих дебілами, — воно може йти тільки зверху. Якщо є еліта з елітною російською мовою — вона ж зверху, так? А якщо, розумієте, професор РДГУ починає розмову: «Ну, все-таки мы должны исходить из анализа наличных ситуаций». То при його рівні мислення у нього взагалі жодної реальної ситуації не буде!?

О. О.: А ви знаєте, іноді хочеться виправдати тих, хто говорить поганою російською мовою. Наприклад, якщо послухати старі програми «Радіо Свобода» 1950-х, 1960-х, які вели емігранти з чудовою російською мовою — Георгій Адамович, Володимир Вейдле, Гайто Газданов ...

Як я їх любив!

О. О.: Так, звичайно, це блискуча мова, але слухати такі радіопередачі зараз неможливо. Це темп мови людей, які сидять у кареті минулого ...... і в яких дуже багато часу. Але справжня культура, справжня філософія і справжня наука — неможливі без дозвілля. Якщо ти поспішаєш, постійно біжиш до телефону, кажеш, коли тебе лихоманить, літаєш на цих мерзенних літаках, замість того, щоб, як мій улюблений Петро Андрійович Вяземський, трястися через усю Європу в кареті ...

О. О.: В буквальному сенсі в кареті минулого? Так.

У цьому вся й річ.

М. В.: Ви скоро знову будете в Росії — на Днях науки в Санкт-Петербурзі, які проводить фонд «Династия»? Про що ви збираєтеся там говорити?

 Ось коли я поїду до Ленінграда ... тьху, до Санкт-Петербурга ... Я хотів там розповісти про деякі проблеми філософії, як я їх розумію ... Але мені сказали: «Ні, розкажіть краще про себе. Про ваш шлях ...». Який в біса шлях! Шлях із вибоїнами, що не ремонтувався останні чотири з половиною тисячі років.

Джерело: elementy.ru