Про історичну єдність в тюрмі народів
Володимир Путін давно і старанно працює над власним образом. Йому здається, що замало бути президентом найбільшої за площею держави. Він хоче виглядати лідером всього пострадянського простору, а також збирачем земель «найбільшого розділеного народу», тобто росіян. Путін любить розмірковувати про державну неспроможність сусідніх країн, рахувати чужі гроші та ВВП, переймається проблемами національної ідентичності народів за межами Росії. Іноземний президент роздає непрохані поради, як нам треба жити.
12 липня на офіційному сайті президента РФ була опублікована стаття за підписом В. Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Не вдаючись у подробиці, цей текст можна охарактеризувати як набір банальностей, перемішаний зі старими тезами антиукраїнської пропаганди. Щоправда, досі ретрансляцію цих тез здійснювали особи з нижчим рівнем соціальної та політичної відповідальності.
Незрозуміло, з якою метою статтю В. Путіна опублікували також українською мовою. Якщо з російського оригіналу стало зрозуміло, що путінські радники погано знають факти з історії України, то український варіант продемонстрував також відсутність там грамотних перекладачів. Перший і єдиний текст українською на офіційному сайті президента РФ засвідчив тільки одне — українофобія об’єктивно заважає бути хорошим фахівцем з україністики.
Оскільки російський президент так цікавиться національним питанням, я вирішив підтримати тему і висловити свої міркування про становище автохтонних народів у самій Російській Федерації. Тим більше, що від спікерів з сусідньої держави нам часто доводиться чути порівняння «благополучного» Татарстану у складі РФ зі «знедоленою» самостійною Україною.
Я щиро поважаю татарський народ і бажаю йому кращої долі. Не стану наслідувати Путіна, стверджуючи «історичну єдність українців і татар». Втім, між Україною і Татарстаном справді є чимало спільного. Татари, як і українці, мають давню і славну історію, в якій ми бачимо видатних правителів, воїнів та митців. Тривалий час українці і татари жили разом в одній імперії, що придушувала їх прагнення до незалежності. Як і кожна імперія, Росія вдавалася до методу батога і пряника. Одних українців і татар знищували, ув’язнювали, виганяли на чужину. Інших — спокушали високими чинами, славою та багатством. Звісно, імперські блага надавалися в обмін на лояльність та відмову від власного національного «Я».
На початку ХХ століття українці і татари практично одночасно створили свої республіки. Це була не випадковість, не чиясь примха, а реалізація народного прагнення жити вільно у власній державі. Україні тоді пощастило більше, ніж Татарстану. Наші історичні шляхи розділила географія. Як і Україна, Татарстан мав всі підстави бути союзною, а не автономною республікою: за площею території, кількістю населення та рівнем його соціального і політичного розвитку. Однак сталінська національна політика ставила ще одну принципову вимогу до союзної республіки — мати спільний кордон із зовнішнім світом. Україна мала такий кордон, Татарстан — ні. Відтак Київ після розпаду СРСР зміг стати столицею незалежної держави, а Казань (попри велике бажання!) не змогла.
У своїй статті Путін згадав про стіну, що в останні роки з’явилася між Україною та Росією. Стіну ту він збудував власними руками, коли розв’язав збройну агресію проти моєї країни. На жаль, стіна Путіна розділила також Україну з татарами та іншими автохтонними народами Російської Федерації. У 2014 році на українську землю ступили різні громадяни Росії, серед яких і татари, буряти, чеченці, осетини. Вони прийшли до нас не як гості, а як загарбники.
Ми пам’ятаємо, коли все тільки починалося, «місії» до Криму президента Татарстану пана Мінніханова. Так само пам’ятаємо і нещодавні вояжі до окупованих територій на сході України пана Хабірова, глави Башкортостану. Ми бачили мотострілків з Ханкали під нашим Джанкоєм, а танкістів з Улан-Уде під нашим Дебальцевим. Ми уважно стежимо за процесами, що відбуваються в окупованому Криму, тому знаємо, що саме татарстанці незаконно заволоділи суднобудівним заводом у Керчі. Це завод, на якому у 1992 році збудовано флагман українського флоту — фрегат «Гетьман Сагайдачний».
Попри все це, українці не тримають зла на народи Росії. Ми усвідомлюємо, що татари та інші є заручниками і знаряддям імперської політики Москви. Так само, як колись українці були заручниками і знаряддям під час інтервенцій СРСР до Угорщини (1956), Чехословаччини (1968), Афганістану (1979-1989).
Зрештою, агресія Путіна проти України повертається народам РФ бумерангом. Утримання окупованих територій лягло важким тягарем на республіканські бюджети. Минулого року главою адміністрації Елісти, столиці Калмикії, призначили одного з ватажків терористичного угруповання «ДНР». Він не має жодного уявлення про цю республіку, про калмицький народ та його проблеми. Призначення викликало чималий резонанс. Всі ми пам’ятаємо слова калмицького активіста Санала Молоткова під час акції протесту, виголошені ним українською мовою: «Ви зневажали українську мову, ви знищували українську мову на Донбасі. Ви приїхали в Елісту на Калмикію, щоб знищувати калмицьку мову? Ви поважаєте калмицьку мову?».
Згадаємо про проблеми Республіки Калмикія. У 2021 році її громадяни провели національний з’їзд в Елісті, на якому звинуватили Кремль у прихованому етноциді. Серед іншого вони поскаржилися, що Калмикія залишається регіоном з найнижчою забезпеченістю населення водою в усій Росії. Звісно, Путін зробив вигляд, що не почув калмиків, адже він сам використовує тему дефіциту питної води в окупованому Криму для міжнародного тиску на Україну. Згадки про водний колапс в Калмикії для окупанта вкрай незручні, а тому неприпустимі.
Українці більше не є знаряддям чужої імперії, тепер вони самі відповідають за свої вчинки і визначають власну долю. На щастя, для України вже позаду злочини тоталітарного режиму, які Путін намагається виправдати, називаючи «спільними для нас трагедіями». А от сьогодення народів Російської Федерації — трагічне, як і півстоліття до того.
Президент РФ стверджує: нібито через штучний розрив росіян та українців, російський народ сукупно може зменшитися на сотні тисяч, а то й на мільйони. Але що відбувається в самій країні Путіна? Російські переписи демонструють невпинне зменшення частки українців у населенні федерації. Ще жорсткіше деукраїнізація проводиться в окупованому Криму.
Якось під час прямої лінії російський президент провів аналогію між українцями і росіянами з одного боку та ерзею і мокшею, корінними народами РФ, з іншого. Він зазначив, що хоч ерзянська мова відрізняється від мокшанської більше, ніж українська від російської, однак ерзя і мокша «дорожать своєю єдністю» і вважають себе єдиним народом — мордвою. На жаль, Путін забув додати, що за офіційною російською статистикою чисельність ерзі та мокші за останні 30 років скоротилася з мільйона до півмільйона осіб. Становище мокшанської та ерзянської мов, які є державними в Республіці Мордовія, просто катастрофічне, навіть у порівнянні з радянськими часами.
Ситуація із татарською мовою в Росії також викликає занепокоєння. Лише за період між переписами 2002 та 2010 років кількість татаромовних скоротилася на мільйон осіб. Занепад мов народів РФ не є ані природним процесом, ані «спільною для нас трагедією». Це результат русифікації — цілеспрямованої політики Москви, яка має на меті знищення етнічного різноманіття і демонтаж федералізму в Росії.
У 2018 році Державна дума внесла зміни до федерального закону «Про освіту», згідно з якими державні мови національних республік РФ перестали бути обов’язковими для вивчення у загальноосвітніх навчальних закладах. Для того, аби вивчати в школі ерзянську мову, про яку згадував Путін, батьки учня мусять писати заяву на ім’я директора. Однак замість задоволення свого права на освіту рідною мовою учні та батьки часто наражаються на адміністративний тиск, публічне приниження та насильство. Громадяни роками безуспішно домагаються від влади відкриття ерзянської гімназії в столиці Мордовії Саранську.
Кількамільйонний татарський народ не має жодного татарського університету. У своєму зверненні до парламенту Татарстану в 2018 році президент Рустам Мінніханов запевняв, що татари нарешті одержать власний вищий навчальний заклад. Але Москва непохитна у своєму прагненні стримати становлення татар як нації. Казані не лише не дозволили за свої ж гроші збудувати татарський університет. Використання татарської у шкільній освіті штучно обмежується. Реалії змушують вчителів татарської звільнятися з роботи, або почати викладати інші дисципліни. За власним зізнанням у березні 2019 року міністра освіти Татарстану Рафіса Бурганова, 1200 вчителів татарської мови вже проходять професійну перепідготовку за іншими дисциплінами.
Федеральна влада втручається навіть у глибоко особисті справи культур автохтонних народів. Всупереч позиції мовознавців Татарстану і Карелії, латиниця була прямо заборонена Москвою як графічна основа державних мов республік РФ.
Не лише Володимир Путін, але й представники автохтонних народів РФ чудово розуміють, що зникнення мови — це прямий шлях до зникнення народу. Саме тому витіснення національних мов зі шкільної освіти та інших публічних сфер зустрічає відчайдушний спротив у республіках. Незважаючи на поліційний терор, люди виходять на масові мітинги, влаштовують ходи, одиночні пікети, кампанії зі збору підписів. 10 вересня 2019 року заслужений удмуртський вчений Альберт Разін вчинив акт самоспалення перед парламентом Удмуртської Республіки. Перед тим, як підпалити себе, він тримав плакат з цитатою аварського поета Расула Гамзатова: «І якщо завтра моя мова зникне, то я готовий сьогодні померти».
Нещодавно Верховна Рада ухвалила закон «Про корінні народи України». У той час як окупаційна влада Криму забороняє діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, Україна закріплює за корінними народами право на формування власних представницьких органів. Київ не призначає кримським татарам їх представників, не каже кого їм слід обирати, яких релігійних переконань дотримуватися чи якою абеткою користуватися. Я пишаюсь цим законом і сумую водночас. Пишаюсь, що ми це зробили. Сумую — бо зробили лише тепер.
P.S. Висловлюю подяку Центру дослідження безпекового середовища «Прометей» за цінні консультації під час підготовки матеріалу.
