Українські дороговкази на роздоріжжях цивілізації

В статті Богдана Гаврилишина «Українські дороговкази на роздоріжжях цивілізації» в журналі «Сучасність» від 2007 року викладені основні проблеми нашої країни та вказується – що треба робити. Рецепти є актуальними до сьогоднішнього дня, зокрема, коли наприклад йдеться про необхідність створення справжніх ідеологічних партій або формування справжньої політичної еліти. На жаль, в Україні так і не навчилися слухати розумних. І це є одна з головних вад... 24 жовтня о 5-й ранку Богдан Дмитрович пішов з життя. Однак він залишив величезний інтелектуальній спадок, яким обов’язково потрібно скористатися.    

Сьогоднішній світ, на мою думку, хворий у всіх головних своїх складових: демографія, технологія, екологія, інституції, економіка, геополітика. Світу треба лікувати себе, але це тільки половина проблем, які стоять перед нами. Для того, щоб не просто вижити, а здобути гідне життя у цьому світі, Україні потрібно напружити всі свої сили. Але насамперед треба добре зрозуміти, що наразі потрібно українському суспільству, щоб воно змогло ефективно функціонувати і розвиватися у всіх сферах своєї життєдіяльності.

Римський клуб: пошук шляхів до кращого майбутнього

Одними із перших, хто чесно й неупереджено, під науковим оглядом став аналізувати хвороби сучасного світу, були ті європейські й американські інтелектуали, котрі 1968 року зустрілися у Римі й утворили Римський клуб. Ці люди справді переймалися тим, як житиме людство за умов, коли воно, вживаючи ресурси (повітря, землю, воду, копалини тощо), надто швидко та нераціонально вживає їх і засмічує природу. Крім того, населення світу зростає дуже швидко, себто зростає демографічний тиск на біосферу, яка є досить тоненькою оболонкою земної кулі. Через швидкий розвиток технології, вплив кожної людини на біосферу збільшується геометрично. Що робити за цих умов? І далі не звертати увагу на стихійний розвиток цивілізації? Чи все ж таки спробувати якось вплинути на майбутнє?

Римський клуб був створений з ініціативи кількох визначних людей. Перший – то італійський громадський діяч та знаний промисловець, за фахом економіст Аврельо Печчеї, який одночасно був і великий гуманіст. Він написав декілька надзвичайно цікавих книжок. Другий – це був шотландець доктор Александер Кінґ. І третій був швейцарець Гуґо Тіманн, який був директором технічних лабораторій Батель, які розміщені в різних країнах. Це були енергійні люди, які вміли об‘єднувати навколо себе інтелектуалів різних поглядів (адже члени Римського клубу далеко не завжди мають однакові погляди на ті чи інші питання) та достукуватися до урядовців різних країн. Не дивно, що до них долучилася дуже швидко ціла група інтелектуалів, занепокоєних перспективами цивілізації. Одразу було вирішено, що число членів клубу не безмежне – воно не мусить перевищувати 100 осіб (може, бути часом і менше). Це вчені, громадські діячі, бізнесмени з різних країн; й одночасно – це люди з різних континентів, представники різних національностей, вихідці з різних цивілізацій, можна сказати. Таке чисельне обмеження було зроблено, крім усього іншого, щоб члени клубу мали змогу знати один одного особисто, щоб не виникла якась величезна бюрократична структура.

Клуб працює за кількома напрямами. Це обговорення і стимулювання досліджень глобальних проблем, сприяння формуванню світової громадської думки щодо цих проблем, діалог з керівниками держав. Клуб не фінансує дослідницькі проекти, але сприяє знаходженню коштів на них; знані науковці готують спеціальні доповіді, які подають на розгляд Римському клубові; ці доповіді потім публікуються, і нерідко стають світовими інтелектуальними бестселерами. Так сталося, скажімо, з першою з-поміж доповідей Римському клубові “Межі зростання”, підготовленої під керівництвом Деніса Медоуза, яка вийшла на дуже багатьох мовах загальним тиражем 32 млн. примірників.

Це дослідження мало на увазі вивчити, як пов‘язані демографічні чинники та економічний прогрес і що чекатиме на людство у 2050 році у разі, якщо чисельність людства зростатиме такими ж темпами, як і тоді, коли писалася доповідь “Межі зростання”, на початку 1970-х, якщо економіка розвиватиметься так, як вона тоді розвивалася, якщо ми будемо вживати природні ресурси в такий же спосіб, якщо й далі засмічуватимемо наше довколишнє середовище і т.д. Це не був прогноз: це була так звана симуляція, моделювання, змалювання певного сценарію розвитку на основі методології, розробленої професором Масачусетського Технологічного Інституту Джеєм Форестером й опублікованої ним у книзі “Індустріальна динаміка”. Результатом цієї симуляції було те, що у разі продовження чинних на момент підготовки доповіді процесів, у 2050 році  сталася б тотальна катастрофа, тотальний колапс теперішньої цивілізації.

Це дослідження було дуже негативно сприйняте бізнесом у всьому світі. Воно й зрозуміло. Але ігнорувати “Межі зростання” вже не можна було.

Римський клуб переймався вивченням найрізноманітніших глобальних проблем людства, як-от: гонитва озброєнь і загроза ядерної війни, занечищення довкілля, виснаження природних ресурсів, зростання народонаселення та соціальної нерівності в різних країнах і регіонах, наслідки науково-технічної революції тощо. Крім „Меж зростання”, назву такі доповіді: „Людство біля поворотного пункту” (1974 рік, М. Месарович і Е. Пестель), „Перегляд міжнародного порядку” (1975 рік, Я. Тинберген), „Поза межами віку марнотратства” (1976 рік, Д. Гарбор та ін.), „Мета для людства” (1977 рік, Е. Ласло та ін.), „Енергія: зворотний рахунок” (1978 рік, Т. Монбріаль), „Не існує меж освіти” (1979 рік, Дж. Боткін, Е. Ельманджра, М. Маліца), моя власна доповідь „Дороговкази в майбутнє”, опублікована в 1980 році, „Мікроелектроніка і суспільство” (1982 рік, Г. Фрідріхс, А. Шафф), „Перша глобальна революція (1991, А.Кінґ, Б.Шнайдер) „Фактор 4: подвоєний добробут – зекономлені вдвічі ресурси” (1997 рік, Е. Вайцзекер, Е.Ловінс, Л.Ловінс), „Межі соціальної єдності: конфлікт і розуміння в плюралістичному суспільстві” (1997 рік, П. Бергер), „Як ми будемо працювати” (1998 рік, О.Джаріні, П.Лідтке), „Гуманізм перемагає” (2000 рік, Р. Мон), „Інформаційне суспільство і демографічна революція” (2001 рік, С. Капиця), “Межі приватизації” (2004, Е.Вайцзекер), “Межі зростання: 30 років потому” (2005, Д.Медоуз та ін.).

Я назвав далеко не всі доповіді, і не маю тут можливості розповісти про всі ті цікаві проблеми, яким вони присвячені. Скажімо, Ернст Ульріх фон Вайцзекер, який брав участь у підготовці двох доповідей Римському клубові, у першій із них доводить: уже з існуючим знанням, - і технологічним, і управлінським, - ми могли б продукувати все те, що продукується тепер, на тому самому рівні якості, з тими самими функціями, але використовуючи тільки 1/4 тих ресурсів, які зараз використовуються, включно з 1/4 енергоносіїв. А це означало б кардинальне зменшення енерго- і матеріалоємності продуктів промисловості та сільського господарства, значне зменшення шкідливих викидів в атмосферу, зрештою, можливість здешевлення багатьох речей, які стали б приступні сотням мільйонів людей, отже, крок у подоланні бідності. Але в економіці взагалі і на конкретних підприємствах зокрема існує велика інерція. Якщо радикально змінювати технологічний процес, якщо переходити на нові види продукції, то потрібні будуть величезні інвестиції, треба буде ризикувати своїм завойованим місцем на ринку. Підприємства у багатьох країнах, особливо в США, але тепер уже не тільки в США, перебувають під сильним тиском потреби давати прибуток за короткий строк. А для серйозних змін треба на 5 чи 10 років ставити на меті не прибуток, а зовсім інші цілі. У сучасному ж світі треба вже не щороку, а щокварталу демонструвати прибуток, особливо в Америці, публікувати фінансові звіти підприємств. І тому, що головна мета підприємства є те, як збільшити вартість акцій акціонерів, то тиск на управління, на директорат тих підприємств величезний. Вони мусять показувати весь час добрі фінансові результати. Зате менеджери їхні отримують величезні бонуси. А в інакшому разі їх міняють…

Дещо про стан сучасного світу

А тим часом, попри зусилля інтелектуалів та тих не надто численних політиків, які до них дослухаються, загальна ситуація у світі погіршується. Скажімо, Деніс Медоуз у своїй новій книзі показав, що теперішній стан нашої біосфери є багато гірший, ніж виходило з симуляції, зробленої перед 1972 роком. Над світом висять катастрофи: через зміну клімату (парниковий ефект), забруднення і надмірне використання питної води, знищення лісів, інших природних ресурсів. Все це через брак політичної рішучості для реалізації політики сталого розвитку. Найбагатші країни (наприклад, США) думають тільки про короткострокові економічні інтереси. Великі бідні країни, які швидко розвиваються, вважають, що мають право наздоганяти багаті, вживати більше енергії, інших ресурсів, чим погіршують екологічне перевантаження в світі.

Не краща ситуація з демографією. В більшості бідних країн населення зростає дуже швидко. Це веде до масового безробіття і до неможливості цих країн створити відповідну інфраструктуру для забезпечення основних потреб населення, таких як житло, школи, лікарні, транспорт, комунікаційні зв‘язки. В більшості багатих країн народжується замало дітей, населення старіє. Це – певна втрата динамізму, великі фінансові навантаження через пенсії і охорону здоров‘я для літніх людей, брак робочої сили в багатьох сферах економіки.

Розв‘язання проблеми здається простим: масова еміграція з бідних до багатих країн. Трудність полягає в тому, що йдеться про людей різних рас, релігій, мов, культур. Не завжди є бажання чи можливість емігрантів асимілюватись в нових країнах, в багатих країнах немає досить вмілості інтегрувати таку різноманітність емігрантів і часто творяться так звані „гетто”, себто ізоляції від корінного суспільства (наприклад, турки в Німеччині, араби у Франції). Такі емігранти працюють в суспільстві, але живуть окремо від корінного населення.

Сьогодні розвиток науки і різних технологій, особливо в природничих сферах, стрімко зростає. У більшості нових технологій є два елементи: позитивний/корисний і негативний/шкідливий. Приклад: ядерна енергія – джерело електроенергії, але і ядерна зброя. Хімія створює базу для нових матеріалів і продуктів, але часто загрожує довкіллю. Проблема в тому, що технологічні можливості розвиваються швидше, ніж індивідуальне і колективне знання, мудрість і порядність для того, щоб використовувати тільки позитивні елементи нового знання і не вживати його для шкідливих, руйнуючих цілей. Занадто часто у використанні нових технологій домінують фінансові, а не моральні чи етичні, критерії.

Ще одна проблема полягає в тому, що традиційні інституції, які дбали про виховання нових поколінь і збереження морального здоров‘я суспільства: сім‘я, школа, церква, в більшості країн втратили велику частину свого впливу. Джерелами знання, цінностей і поведінки, стали Інтернет, телебачення (фільми і реклами). Великий вплив в багатьох суспільствах мають засоби масової інформації, мафіозні та інші кримінальні структури.

Сьогодні великі міжнародні компанії можуть закривати величезні заводи, викидати на безробіття десятки тисяч людей, а урядам нелегко цьому запобігати. Немає і сильних наддержавних органів, які б контролювали ці процеси. Держава-нація в стала завеликою, бо є сильні локальні регіональні бажання більше впливати на власну долю. З іншого боку держави стали замалими, щоб адекватно реагувати на проблеми, джерело яких часто є поза їх кордонами. Єдина спроба дотепер створити наддержавну політичну структуру, зберігаючи мовні, культурні і, у великій мірі, політичні і економічні автономії своїх держав членів – це Європейський Союз, розвиток якого є повільним, скомплікованим, але надійним процесом.

Глобалізація обіцяла все для всіх, а особливо те, що всі країни і люди в них стануть багатшими. На ділі багаті країни стали ще багатшими, а багато бідних країн – біднішими в порівнянні до багатих. Всередині цих країн багаті стали багатшими, а бідні пропорційно біднішими. Якщо, наприклад, в США на протязі одного року на початку цього десятиліття число мільярдерів подвоїлось з 200 до 400, то число бідних, себто тих, що живуть нижче офіційного мінімального прожиткового рівня, так і залишилось 48 мільйонів людей.

Після розпаду Радянського Союзу залишилась одна надпотуга – США, сила якої базується на трьох елементах: мілітарна потужність, найбільша економіка світу і дещо ілюзорна, але щира віра великої більшості американців, що їхня країна – це найкраща демократія, економічна система і соціальний лад. Тому вони вважають, що знають не тільки те, що є добре для США, але й для цілого світу, і що мають моральне право „просвітити світ” і зорганізувати його на свою модель. Їхнє мотто – це демократія і ринкова система так, як вони її розуміють і так, як є корисно для їхньої крани.

Світ став однополюсним. Є одна правда і один шлях до „ідеального” суспіьства. Немає справжньої конкуренції ідей, політичних філософій чи економічних доктрин. Немає справжньої геополітичної противаги. Результат – односторонні рішення США, категоризація країн на добрих і злих, мілітарні інтервенції в Іраку, Афганістані, провокування справжнього конфлікту між цивілізаціями, поширення тероризму.

У „Дороговказах в майбутнє” у 1980 році я писав, що прийде за якийсь час послаблення американської системи взагалі, так само як послаблення цієї держави економічно, оскільки їхня політична система не зовсім мудра. Той факт, що президент має величезні повноваження і конституційні, і інституційні, і навіть психологічні, створює небезпеку для країни. Бо надто багато тоді залежить від одного політичного персонажу, від його оточення, його радників. Бачимо, що США тепер не вибрали, скажу делікатно, надто доброго президента. Він, на думку не тільки мою, а й багатьох простих американців і науковців по всьому світу, спричинив більше зла для своєї країни, ніж всі його попередники, беручи їх разом. І більше зла для світу, ніж всі його попередники. Себто країна завдяки своїй політичній системі до певної міри грає в рулетку зі своєю долею. Вибирають доброго президента – країна працює і це добре для світу. Скажімо, Гаррі Трумен робив після Другої світової війни не тільки для Америки, а й для світу чимало корисного – План Маршала і так далі. Але вибирають когось, хто не має досить знань і мудрості, і наслідки стають дуже небезпечними.

Є, одначе, розв‘язка цієї проблеми і вона вже на обрії. Через феноменальний економічний прогрес Китаю і покорення криз в азійських країнах твориться  другий „конфуціанський” полюс.  За найближчі десятиліття Європейський Союз направить свої інституційні недоліки, матиме спільну закордонну політику і, навіть, певну мілітарну організацію, окрему від НАТО, і стане третім полюсом. Інші країни встають на ноги і забажають мати свій вплив на вирішення долі світу. Це в першій мірі Індія, яка швидко прогресує, і це теж майбутній полюс.  Багато країн Південної Америки виходять з-під американського впливу – Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Чилі.

США не стануть другорядною країною, але будуть дещо послабленими і стратять на користь нових полюсів багато впливу на світ. Виникне легітимність різних політичних філософій і економічних доктрин і, навіть, суспільних цінностей. Світ стане збалансованішим, і почнуть змінюватися самі США.

Україна: реформа влади й вирощування еліти

Усі ці проблеми відбиваються й на Україні. Тут демографічна ситуація є надзвичайно важка, в основному через ще поганий стан економіки. Народжується замало дітей, багато людей виїжджає на заробітки закордон, при чому велика кількість високо кваліфікованих людей емігрує не тільки через фінансову привабливість, але й можливість працювати в своїх професіях з відповідним устаткуванням. В результаті є сильне зменшення населення, його старіння, розпад сімей, втрата наукового, професійного потенціалу.

Важка й екологічна ситуація. Це частково через спадщину радянських часів, період економічного спаду, неадекватність бюджету, а також через брак волі і сили правління держави реалізовувати політику сталого розвитку. Не допомагають і підприємства, які також більше турбуються про власні короткострокові інтереси, ніж про спадщину для майбутніх поколінь.

А ще в Україні, особливо в 1990-х роках, під сильним тиском і „добрими порадами” Заходу про те, як нам краще економічно трансформуватись, феномен поляризації між багатими і бідними став болючо-очевидним.

Усі ці проблеми потребують розв‘язку. Та починати треба з серйозної реформи влади, щоб наблизитися до ідеалу поєднання політичної свободи, економічної ефективності, соціальної справедливості і симбіотичного співжиття з природою. 

Я вважаю, що Україні було б куди краще, якби президент мав досить обмежену відповідальність. Тоді менше було б ризиків. Ми мали вже трьох президентів. Не хочу їх особливо критикувати, але от питання: чи використовували вони свої справді великі повноваження (а Віктор Ющенко їх теж мав перший рік) справді для добра народу? Ви можете вважати мене єретиком, але я ніколи не був згоден з домінуючою серед українських інтелектуалів думкою, що потрібно сильного президента і сильної центральної влади, а тому сильної унітарної структури, щоб зберегти Україну як цілісність, як певну одиницю. Бо у нас справді є регіональні різниці, є відмінні одне від одного Захід, Центр, Південь, Схід. Там є економічні різноманітності, мовні, культурні. Тому я думаю, що ми повинні мати досить наближену до федеративної структуру держави і досить багато децентралізації владних повноважень. Бо чим більше люди у містах чи в областях можуть будувати свою долю, тим вони почуваються в цій країні більш комфортабельно.

От у деяких східних областях є багато російськомовного населення чи росіян з походження. Їх культурно може тягнути до Росії. Але якби в Україні була справді зразкова демократія і вони були справді уповноважені вирішувати свою долю, не знаю, чи вони хотіли б від’єднуватися і долучатися до Російської держави, в якій на місці не можуть багато рішати, де майже все вирішує Кремль. Я можу послатися на приклад Швейцарії. 70% населення там – німецькомовні, хоча й мають свій швейцарський діалект. Понад 18% - франкомовних. І є ще група італомовних. Але жодна з цих груп ніколи не починала дискусію про це, чому б це не долучитися до сусідніх країн – відповідно Німеччини чи Австрії, Франції, Італії. Скажімо, у Женеві вживають французьку літературну мову, там навіть немає якогось діалекту. Та сама кухня, ті самі звичаї, французьке телебачення і книга, але їм зовсім не потрібен Париж, щоб через нього вирішувати якісь речі. Вони майже все вирішують самі: які школи будувати чи як аеропорт збільшувати.

Якби ми створили з самого початку таку державу, в якій жителі Донбасу чи Криму почувалися комфортабельно, я думаю, що їхня повага до Києва була би більша, ніж традиційна (для старших генерацій, принаймні) повага до Москви. Ця повага виростала на тому, що 85% підприємств УРСР були під управлінням Москви. Це природно. Але це не повинно визначати наше майбутнє. Слід змінювати систему цінностей, які сповідують люди, а її не змінити іншим чином, як дати їм реальну можливість самим вирішувати власні проблеми.

Що ж стосується президентських повноважень, то я думаю, все ж вони в Україні мусять наближатися не до німецьких чи швейцарських, а до французьких, де президент має уповноваження щодо керівництва закордонною й оборонною політикою. А ще треба продумати запобіжники від того, щоб на найближче оточення глави держави, на його секретаріат та радників, хтось би міг впливати фінансово.

Інше питання –якій бути українській багатопартійності. Росія, як бачимо, знову тягне до однопартійності. Наслідки у перспективі будуть різко негативними. У США двопартійна система, і дехто в Україні теж до неї тягне. Я думаю, що двох партій замало, це гальмує прогрес країни, що ми й бачимо зараз. У Європі в більшості країн – багатопартійність. Я думаю, найкраще було б, якби в Україні існувало зо п‘ять впливових політичних партій, щоб були справді ліві, справді праві. Вони можуть бути каталізатором того, щоб дещо передумати, дещо змінити. І справжні центристи, кілька партій. Тоді б могли виникати природні й стабільні коаліції, а не щось фантастичне, коли в одній коаліції комуністи та речники великого капіталу. Це скрай неполітичного опортунізму.

Насправді у нас немає правдивих партій, у яких є чітка ідеологія, програми, що можуть перевтілитись у чіткі дії урядів. У нас же всі вміють лише роздавати обіцянки: на стільки-от підвищимо пенсії, на стільки-от – допомогу на кожну дитину… А де планування розвитку країни, де стратегічний погляд на речі?

З цього випливає, що у нас немає і справжньої політичної еліти. Є окремі політики, котрі можуть претендувати на місце в ній, є чимало тих, кого не можна й підпускати до відповідальної діяльності, є й ті, кому треба ще вчитися і вчитися, щоб із них були люди. Бо ж до того часу, поки не виросте справжня політична патріотична еліта зі знанням мов, з розумінням, як вплітати в нашу національну тканину ниточки найкращого досвіду країн з різних континентів, швидкого прогресу в Україні не буде. Саме тоді Україна зможе інтегруватись в європейські структури як повноцінна і впевнена в собі держава. Виховання такої еліти я бачу як ключове завдання сьогоднішнього дня, як відповідь на ті виклики, які дає сучасна доба.

Гаврилишин, Богдан. Українські дороговкази на роздоріжжях цивілізації [Текст] / Б. Гаврилишин // Сучасність. - 2007. - № 10. - С. 58-64