Він має піти

Михайло Борисович Ходорковський — майже ідеальна кандидатура на посаду тимчасового президента перехідного періоду або хоча б на місце перехідного прем’єра. Він розуміє необхідність об’єднання ліберального пріоритету прав особистості з лівою соціальною політикою. Він розуміє, що не можна ховати голову в пісок від болючих питань, які порушують націоналісти. Вже це дає йому шанс знайти взаємопорозуміння з найширшим спектром політичних сил і консолідувати їх довкола себе.

Але й Ходорковський інколи не має рації. Фактично він підтримав молодого й енергійного лідера «поміркованої партії» в КСО Ксенію Собчак в її головній вимозі: опозиція повинна заховати подалі гасло щодо усунення від влади Володимира Путіна.

Головна теза «поміркованих» сьогодні — звернені до влади вимоги часткових поступок, поступових реформ, які здатні мобілізувати на масові акції більшу кількість народу. На підтвердження цієї тези наводяться два аргументи, які погано поєднуються один з одним. Перший полягає в тому, що багато невдоволених вважають зміну влади нездійсненною і не хочуть «впрягатися» в безперспективну справу. Другий — багато невдоволених вважають «нештатний» відхід Путіна небезпечним, багатим на хворобливі потрясіння, а тому небажаним.

Ну, припустимо, якась частина громадян займають першу позицію, а якась — другу. Але найвразливіше місце концепції поміркованих інше. Вони виходять з того, що вимоги часткової лібералізації режиму, які не зазіхають на сутність влади, для путінської кліки в принципі прийнятні — принаймні, бар’єр опору режиму буде нижчий. Але чому тоді кремлівські не тільки не спробували зменшити градус незадоволеності хоч би однією дрібною, але все ж реальною ліберальною поступкою, а навпаки, зараз квапливо законопачують щілини, що залишаються, які й спричинили легальний вихід протесту і організовану опозиційну діяльність взагалі? Судячи з усього, правляча клептократія не сподівається надовго утримувати владу в умовах навіть часткової лібералізації режиму. Що ж, тут їм точно видніше.

Кремлівські або чинитимуть опір здійсненню будь-яких ліберальних проектів настільки ж наполегливо, як і вимозі відходу Путіна, або спробують підмінити їх імітаціями, які нічого не змінять. На реальні поступки вони підуть, тільки якщо усвідомлять, що відмова від них швидше призведе до втрати влади і з неприємнішими наслідками. Але яку загрозу для їхньої влади може становити громадський рух, що не ставить їхній статус під сумнів? Отже вимога відходу Путіна не тільки не заважає реалізації чудового проекту судової реформи (дякувати Ксенії Собчак за його розробку!), але й в принципі підвищує шанси ухвалення його нинішньою владою. Втім, шанси ці суто теоретичні.

Протестний рух висував безліч конкретних приватних вимог, об які влада витерла ноги. І тепер вимога відходу Путіна повинна стати центральною — як природний результат демонстративного невиконання владою всіх раніше оголошених.

Кажете, люди не підтримають цю вимогу через її нездійсненність? Але нездійсненне сьогодні стає здійсненним завтра. Це станеться, коли у людей з’явиться воля. А вона проявляється не лише в масовості руху, але й в його завзятості — в здатності домагатися свого протягом тривалого часу, незважаючи на відсутність швидких результатів. Воля виникає не з раціонального підрахунку шансів і вигод. Такими підрахунками займаються професійні політики. А ось десятки тисяч громадян вийшли протестувати проти фальшованих виборів просто через те, що зазнали приниження від зухвалого обману. Щоб підтримувати в собі відчуття власної гідності, вони мають постійно демонструвати, що вони не раби. Що вони не пробачили шахраям і злодіям у владі цинічної крадіжки їхніх голосів. Що нинішня влада нелегітимна, а це означає, має звільнити місце для тих, кого оберуть без підтасувань. Про це треба постійно нагадувати, це необхідно постійно повторювати. Про це пише товариш Ходорковський, колишній генерал КДБ, комуніст Олексій Кондауров. І підсумовує: «Відмова ж зараз від абсолютно справедливої вимоги відставки нелегітимної влади означає фактичну згоду з фальсифікаціями, що мали місце, зраду тисяч принижених співгромадян і втрату і так не дуже високої довіри».

Іде війна нервів і волі. Так, режим має ще чималий ресурс опору. І завтра Путін нікуди не піде. Але чи буде він сидіти в Кремлі післязавтра — питання вже не настільки однозначне. Регулярні багатотисячні мітинги і ходи з вимогою його відходу неминуче підточуватимуть і розхитуватимуть режим персоналіста. Тому що робитимуть його смішним і жалюгідним. Його просто припинять поважати. І поки що захоплені прихильники з «простих», і представники правлячої «еліти». Дивись, і «колективний Путін» може вирішити, що його колективні інтереси не у всьому збігаються з особистими інтересами Володимира Путіна.

«Чим більшою буде кількість голосів і наполегливіше буде артикулюватися невизнання фальшованих грудневих і березневих виборів, тим вірогідніші тріщини в кремлівському фундаменті», — продовжує Кондауров. А Ігор Петров заспокоює поміркованих: «Жодного обвалення не буде, тому що Володимир Путін ніколи не піде, не передавши владу іншій людині в тому порядку, який гарантував би майбутнє йому особисто і певну стабільність країні». Проте розширяться можливості для впливу «груп інтересів», зокрема й з метою демократизації системи. «Влада все-таки буде вимушена почати поступово задовольняти вимоги. Щодо змін у законодавстві. Щодо ЗМІ. Щодо судів. Щодо депутатів ДД. Як піде».

Я в такий хепі-енд не дуже вірю. Вважаю, що «колективний Путін» безнадійно запізниться із «задоволенням вимог». І вже жодні поступки не зможуть перебити і заглушити головну загальну вимогу «Геть!». Та й Володимир Путін може не встигнути передати владу «своїй людині». Тому, спокушаючи поміркованих, я хочу підключити їхні ресурси до реалізації революційного сценарію. Але чим біс не жартує? Говорив же Ленін, коли незадовго до смерті у нього раптом виникла потреба виправдовуватися у скоєному: «Який дурень пішов би на революцію, якби дійсно була реформа?».

Grani.ru