15 років тому
Щойно ми відзначили 15 років життя-буття у власній державі. Це вельми значний відрізок часу й подробиці радянського життя вже добре- таки стерлися з пам’яті, а значна частина дорослих людей не знає іншого світу, крім того, що зараз вирує навколо. А ще через 15 років усі події «до 1991 року» вже перейдуть до розряду «історичних» (хоча як спогадами старших поколінь, так й історією молоді люди однаково не цікавляться).
Оглянемося на півтора десятка років назад і придивимося — хоча б поверхово — до тодішнього релігійного життя України й порівняємо його з сучасною ситуацією. Почнемо з того незаперечного факту, що релігійне життя України (до речі, так же само, як бізнесове) виграло чи не найбільше від «тектонічних» суспільно-політичних зсувів останніх 15 років. Про це яскраво свідчить кількість різних релігій, церков, конфесій, парафій, монастирів, семінарів та ін. в Україні радянській, з одного боку, та в тій Україні, яка щойно відсвяткувала свій День Незалежності. Зараз у це важко й повірити, але в післявоєнні часи в Україні визнавалися законними всього лиш десять релігійних течій. Усі вони однаково потерпали від брутальних утисків влади — попри те, що Конституція УРСР гарантувала всім громадянам свободу совісті. Сьогодні ж державні органи реєструють в Україні понад 100 релігійних течій різних напрямків.
Те ж саме стосується загальної кількості релігійних громад та храмів. Повоєнна політика радянської влади була чітко спрямована на «сповідування» суспільством атеїзму і на повне знищення «опіуму для народу». Про це свідчать масштабні тодішні винищення об’єктів церковної мережі. Так 1960 року було закрито Києво-Печерську лавру (майже всі інші монастирі закрито раніше). Тоді ж в Україні було знято з реєстрації понад 1100 громад. Чи не найбільше потерпали греко-католики — їх насильно приєднали до православ’я; конфіскували на користь РПЦ усі їхні храми, а сповідання «унії» трактувалось як політичний злочин і каралося ув’язненнями, позбавленням громадянських прав, висилкою та ін.
Переміни на краще розпочалися в часи відлиги, особливо після зустрічі Михайла Горбачова з Папою Іваном Павлом II. Але головну роль тут відіграли віруючі українці заходу України — не чикаючи дозволу, вони почали повертати свою історичну власність і відновлювати церковне життя. Наприкінці 1989 року на заході України було вже 200 парафій УАПЦ та 600 УГКЦ (сьогодні їх майже 3500). Як греко-католики, так й українці-православні стали прапороносцями віри й українськості. І на час оголошення незалежності 1991 року в Україні, головним чином на заході, були зареєстровані майже 13 тисяч громад і організацій різних релігій і конфесій. РПЦ в Україні тоді нараховувала десь 1000 громад (на той час на території СРСР усього було 3000 громад РПЦ). Активно почали розвивати свої інфраструктури римо-католики (450 громад), євангельські християни-баптисти (1200 громад) та інші церкви. Усього в Україні на час проголошення незалежності було зареєстровано 12962 громад.
Разом із виходом церков із «підпілля» починає стрімко зростати повага суспільства до релігії, церков, а також — до священнослужителів. Якщо в післявоєннi роки люди майже не цікавилися церквою, а «попи» були героями анекдотів, то з початку 90-х років і до сьогодні церква є найбільш шанованою інституцією українських громадян, рівень довіри до якої сягає іноді 70%. На жаль, наступні роки показали, що ця шана зовсім не завжди була й є заслуженою. А скептики вважають, що високий рівень довіри до духовенства жорстко пов’язаний з укоріненою недовірою українця до всіх державних осіб та інституцій.
Через 15 років релігійної свободи в Україні офіційно зафіксовано 32186 громад й організацій. Найбільшою складовою релігійного життя в Україні залишається православ’я — воно налічує 15863 релігійнi організації, що становить 51,5% від їхньої загальної кількості в країні. Особливо відзначимо, що сьогодні православна спільнота України за чисельністю та структурою перевищує Руську православну церкву на території Росії — там зафіксовано тільки 12665 громад (без України, Білорусі, Молдови, церков Прибалтійських країн, церков у Західній Європі).
Якщо повернутися до подій доленосного 1991 року, то треба віддати належне інтуїції першого президента України Леоніда Кравчука — він, попри своє комуністичне минуле, блискавично усвідомив можливості національного православ’я в становленні держави, а також ту небезпеку, якою може стати православ’я, підпорядковане Москві. І чимало зробив (ми можемо тільки здогадуватися) заради того, аби разом із державною незалежністю отримати також незалежність духовну. На жаль, не все вийшло, як хотілось! Попри навіть ту обставину, що президент Єльцин (на відміну від пана Путіна), вочевидь, недооцінював політичні можливості Московської церкви. Той прикрий факт, що Україна й досі прив’язана до Москви «православной веревочкою», є, безумовно, заслугою Синоду РПЦ, його велико-мудрих владик, а головне — його імперської історичної традиції (не згадуючи вже про підтримку органів безпеки). То й «сталося так, як сталося». Крім політичних випробувань, на український народ звалилися ще випробування церковні — розколи, ганебні поділи християн на канонічних та неканонічних, традиційних і нетрадиційних; московська неповага до інших церков, фізична боротьба за храми, відчуження частини духовенства від свого народу та ін. А хіба цьому вчить Віра послідовників Христа?
Окремою проблемою є також побожність українців, побожність, яка викликає підозру в нещирості, в тому, що вона є лише модою, бажанням хизуватися своєю вірою. Адже, попри чи не загальне «воцерковлення», характер людських стосунків змінився на краще непомітно мало; мимоволі думаєш, що для багатьох українців, особливо на сході, церква замінила партійні збори, демонстрації з плакатами, обожнювання вождів. Що буде з нами, з церквою, з Україною ще через 15 років? Чи займе наше православ’я достойне місце як у нашому суспільстві, так і серед Вселенських церков? Не втрачаймо надії, панове.
