АФОНСЬКА ЧЕРНЕЧА РЕСПУБЛІКА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА УКРАЇНСЬКИХ ВІРУЮЧИХ

У газеті «День» від 5 червня 1998 року я натрапив на статтю Тараса Ткачука «Український Афон: велич і пустота святого місця» і відтоді зацікавився тематикою українсько-грецьких відносин. А вони були і залишаються в культурному сенсі багатогранними. Афонські монастирі мали і мають дуже великий вплив на православних віруючих України.

Гора Афон міститься на одному із трьох відрогів півострова Халкідика на рівні 2 кілометрів над Егейським морем. Колись, за античних часів, на узгір’ях, що туляться до берега моря, вирувало життя. Там розташовувалося 5 міст. Коли Греція потрапила у залежність від Римської імперії, ці міста занепали, а на горі почали селитися ченці-самітники й анахорети. Візантійський імператор Константин Погонат (668—685 роки правління) віддав Афон (чи, іншими словами, Айон Орос) у виключне володіння цих ченців. Так створювалася Афонська чернеча республіка.

Цікаву легенду про Афон наводить французька журналістка Крістіна Кенон. Вона оповідає, що, коли Діва Марія воскресла, вона зі святим Іоанном Євангелістом вирушила до Кіпру відвідати Лазаря. Через велику негоду в Егейському морі їх викинуло на східне узбережжя гори Афон. Марія стала просити сина дарувати їй владу над Афоном. У відповідь почула вона з неба: «Хай це місце буде твоїм садом, твоїм раєм і притулком для всіх тих, хто шукає спасіння». Через це ченці назвали гору Садом Пречистої, а греки Святою горою (Хагіос Орос).

Грек Афанасій заснував перший укріплений чоловічий монастир десь у 962—963 роках. Тоді на українських землях іще панувало язичництво. Кількість монастирів (лише чоловічих!) поступово сягнула двадцяти, і відтоді вона залишається незмінною. На Айон Орос виникло і до цього часу існує 17 грецьких, 1 сербський, 1 болгарський та 1 руський монастирі. Останній, що цікаво, нині перебуває у віданні РПЦ Московського патріархату. Заснований він був на Афоні під назвою Пантейлемонів 1080 року, коли імператором Візантії був Олексій Комнин, а на Русі вже третій рік була одноосібна монархія Всеволода. Згадаймо нашу уславлену «Повість минулих літ». Дванадцять ченців під керівництвом Антонія, пише Нестор, викопали велику печеру і келії в Києві. Зібрав їх після цього Антоній і сказав: «Це Бог вас, брати, зібрав, і ви тут за благословенням Святої гори, за яким мене постриг її ігумен, а я вас постриг, нехай прийде благословення на вас, перше — від Бога, друге — від Святої гори». Так було засновано Києво- Печерський монастир. Після благословення з Афону. Настоятелі його, а також звичайні ченці вважали за необхідне здійснювати мандрівки на Афон подібно до того, як мусульмани відвідують Мекку. Такі зв’язки було необхідно підтримувати, хоча б з огляду на поширення в руських землях іконопису, перекладу службових книг. За свідченнями митрополита Климентія, в ХIII ст. на Русі грецьку мову знало 400 чоловік.

Викладач Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету Іов Винокур у своїй статті «Літописний Полонний» цитує давньоруський літопис: «...син литовського князя Міндовга Войшелк став княжити в Новгородку... Він убивав щодня по 3—4 чоловіки, був поганином, однак надумав охреститись. Охрестився в Новгородку... Потім пішов він у Полонний (де був монастир) до ігумена Григорія і постригся в ченці, і пробув у монастирі в Григорія три роки. Звідти ж пішов у Святу гору, узявши благословення від Григорія». Літописний Полонний — сучасне місто Полонне в Хмельницькій області. Руїни згаданого монастиря (ХIII ст.) досі не знайдено. А його настоятель ігумен Григорій «був таким чоловіком святим, якого ото не було перед ним (!) і ні по ньому не буде... можна було іти у Святу гору, узявши благословення од Григорія», мовиться в літописі. Цим, як бачимо, Войшелк і скористався.

У XIV—XV століттях «каліки» (із грецької — «взуття»), як пише Михайло Грушевський, масово навідуються з Руських земель до Єрусалима, Константинополя, Афону. У кінці XVI ст. на Афоні був видатний український полеміст Іван Вишенський. Його шлях туди навіть обмірковував сходознавець і поліглот Агатангел Кримський. На його думку, дорога Вишенського йшла через Молдавію, містами Рущук, Пловдив, Константинополь, звідти — морем до Афону. Іван Франко вважав, що полеміст прямував до Святої гори через Карпати, Угорщину, Сербію, Верхню Албанію, міста Охрид, Велес, Солунь. До речі, саме наприкінці XVI століття за підтримки княгині Настасії Юріївни ієромонах Григорій у Троїцькому монастирі (в XIX ст. це була околиця села Двірець Заславської волості Волинської губернії) починає перекладати Євангеліє з грецької руською мовою. 1561 року він став архімандритом Пересопницького монастиря, де й закінчив переклад цього Євангелія. Пізніше науковці назвуть це Євангеліє Пересопницьким.

До кінця середньовіччя монастирі на Афоні багатшають. (У 1460—1830 рр. Свята гора номінально підкорялась Османській імперії. Це підкорення лише сприяло усталенню кількості монастирів). Наприклад, іще до окупації Греції турками Хіландарський монастир на горі Афон володів 360 селами, розкиданими між Фессалонікою та Поморав’ям. У грамоті, надісланій монастирю, ішлося про необхідність повернення селян, котрі втекли на його землі від «великого жупана» чи якихось інших сусідів-землевласників. За час між ХI і XVI століттями кількість ченців на Афоні зменшилася від 6 тисяч чоловік до 1500.

За нових часів відносини з Афоном дещо слабшають. Можливе пояснення цьому — економічний занепад монастирів на Святій горі в XVII — середині XVIII ст. У той час їм допомагали... українські козаки. Деякі з них залишилися на Афоні назавжди. Історик Володимир Ричка пише: «Козацькі гетьмани опікали цілий ряд монастирів на святій Афонській горі, де після ліквідації Запорозької Січі оселилася частина запорожців». Як бачимо, козаки не стали служити чужим інтересам. Греки України (переважно мешканці Одеси) 1814 року заснували в цьому місті загальнонаціональну патріотичну організацію «Філіні Етерія» («Дружнє товариство»). Саме завдяки діяльності цієї організації, 1821 року Греція здобула незалежність від Туреччини. Після такої події діячі російської православної церкви відновлюють відносини з Афоном. Тарас Ткачук писав, що через 180 років скит Манявський (розташований за 50 км на північ від Івано-Франківська) після свого заснування занепав. Цей скит, який називали «українським Афоном», був закритий австрійською владою 1785 року. Лише 1925 року про нього згадали російські православні. Ось що пишеться в статті «Въ Манявскомъ скиту», вміщеній у журналі «Воскрєсноє чтєніє» (№ 43 від 25.10.1925 року): «У день Преображення Господнього відбулися церковні урочистості на місці колишнього стародавнього православного монастиря» великого скиту Манявського... Був він зачинений 140 років тому урядом Австрії. Протягом цього часу тут не здійснювалася служба Божа». Відслужили молебень Спасителю о. Ієромонах Пантейлемон, в. о. настоятеля Львівського православного приходу, військовий священик о. Стефан Рудик напередодні свята. Наступного дня вранці о. Рудик українською мовою читав проповідь. Після літургії відслужено акафіст Спасителю. Далі процесія вирушила до «блаженного каменя», де відслужено молебень і освячено воду поблизу місцевого джерела «Скитець», вода якого, за повір’ями місцевих селян, має цілющі властивості і по яку приходять віруючі з усіх усюд. Опісля процесія повернулася від джерела до руїн монастиря, де відслужено було панахиду по засновниках Манявського скиту та його ченцях. «Руїни монастиря збереглися ще добре. На воротах збереглися святі ікони, а на дзвіниці — напис: «Дзвіниця ця споруджена коштом обителі цієї». На іншій башті, що іще має три поверхи і колись у монастирі була ризницею, збереглись ікони Спасителя та Воздвиження Чесного Хреста Господнього, а також напис: «Обитель цю спорудили ревнивці віри православної ченці гори Афонської». Крім того, є ще чимало напівзруйнованих келій для ченців. Від церкви не залишилося і сліду, бо після закриття монастиря церкву було продано і знесено».

Зацікавлення щодо афонської культурної спадщини нині у світі помічається не лише серед православних віруючих, але й серед світських кіл. У монастирях Афону зберігається понад 10 тисяч рукописів, написаних грецькою, арабською, слов’янськими мовами. До них обмежений доступ. Є відомості, що найдавніший рукопис датується IX століттям. Звичайно, що це книги релігійного змісту. Але хто ж його знає? Зберігаються там і стародавні ікони. 1997 року видано книгу-каталог у Фесалоніках «Скарби гори Афон» грецькою та англійською мовами. Можливо, вона прислужиться дослідникам української та світової історії? Афонська спадщина іще чекає на своїх дослідників в Україні.