Анахарсіс: трагічний шлях мудрості
Певну причетність до давньогрецької цивілізації мали нинішні українські землі Північного Причорномор’я, на яких поселилися грецькі колоністи. «Наша бо земля, — писав український поет і культуролог Євген Маланюк, — протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади… Про це варто замислюватися частіше й глибше. Наша земля, отже, знаходиться в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ…»
У давньогрецьких містах-колоніях Північного Причорномор’я була досить розвинута грамотність. Про це свідчать численні написи й графіті на кам’яних надгробках, олтарях, посуді, свинцевих печатках. Свідчать про це й знахідки стилосів — знарядь для писання. Школи тут подібні були до шкіл у «материнській» Греції. Дітей навчали грамоті, лічбі, початкам літератури та музики. За свідченням античного автора Діона Хрисостома, майже всі громадяни Ольвії знали напам’ять «Іліаду».
Можна також твердити, що в грецьких містах-колоніях Північного Причорномор’я розвивалась і філософія. Тут треба врахувати той фактор, що сюди переселялися переважно вихідці з Іонії, зокрема м.Мілету. А саме в Іонії й виникла перша філософська школа — Мілетська. Зрозуміло, що жителі міст-колоній Північного Причорномор’я підтримували зв’язки зі своїми «материнськими» містами в Іонії, й цілком можливо, що звідти вони й черпали філософські знання. Колоністи, які відвідували метрополію, повертались додому, збагачені новими відомостями, знаннями та ідеями. Вони справляли вплив на духовне життя своїх громадян. Колонії Північного Причорномор’я відвідували й видатні представники давньогрецької культури — Арістей (VI ст. до н.е.), Геродот (V ст. до н.е.) та інші.
Щоправда, виникає запитання, наскільки глибоко давньогрецька культура, в т.ч. й філософська, представлена в містах-колоніях Північного Причорномор’я, могла проникати в середовище «варварських» народів, які жили в цьому регіоні. Принаймні є свідчення, що в околицях деяких міст-держав виникали осередки еллінізованої «варварської» людності. Такими були племена каліпідів поблизу Ольвії, меоти, які мешкали по сусідству з Боспором. Певної еллінізації зазнали також скіфи.
Поширеним явищем у Північному Причорномор’ї стали шлюби між греками та «варварами». Деякі видатні діячі античної культури народилися в результаті таких шлюбів. Наприклад, Демосфен по материнській лінії вважався внуком боспорської скіф’янки.
У світлі вищесказаного зовсім не парадоксальним видається той факт, що біля витоків філософської думки та багатого інтелектуального життя стародавньої Еллади стояла людина, яка походила з території сучасної України. Мається на увазі філософ Анахарсіс, про якого неодноразово згадують давньогрецькі писемні джерела та якого деякі античні греки навіть зараховували до «мудреців» — найбільших інтелектуальних авторитетів Еллади. Зокрема, про те, що Анахарсіс належав до цієї когорти славетних, писали Діон Хризостом, Діоген Лаертський, Плутарх, Ефор та інші античні автори. Згадки й посилання на Анахарсіса зустрічаємо в творах видатних давньогрецьких та давньоримських філософів — Платона, Арістотеля, Цицерона, Сенеки. Про нього згадують навіть християнські автори античного періоду. Все це свідчить про неабиякий авторитет цього мислителя.
За свідченням Діогена Лаертського, Анахарсіс написав вісімсот рядків віршів про скіфські та еллінські звичаї в мирному житті та на війні. Однак, на жаль, жоден із віршів цього філософа не зберігся. У принципі це закономірно. Те саме ми можемо сказати й про інших античних філософів досократового періоду. Проте зберігся ряд свідчень про Анахарсіса, а також близько 50 висловлювань, які приписуються йому. Це, зокрема, міркування про поведінку людей, про людські взаємовідносини, про захист власної гідності, про заздрість, про значення мови, про мореплавство, про гімнастику, про політику й суспільний устрій, про вино та шкідливість пияцтва тощо.
Анахарсіс (Анахарсій) жив у VI ст. до н.е. Походив він із Північного Причорномор’я та вважався скіфом. Діоген Лаертський так писав про нього: «Анахарсіс, скіф, син Гнура і брат Кадуїфа, скіфського царя, по матері же еллін і тому володів двома мовами». За словами цього автора, Анахарсіс прибув до Греції в 48-у Олімпіаду, в архонство Евкрата. Через певний час він повернувся в Скіфію, «але там через велику любов до всього грецького був запідозрений у намірі відступити від батьківських звичаїв і загинув на полюванні від стріли свого брата, вимовивши такі слова: «Розум оберіг мене в Елладі, заздрощі погубили мене на батьківщині». Деякі також вважають, відзначав Діоген Лаертський, що Анахарсіс загинув при здійсненні грецьких обрядів. Більше біографічних свідчень про цього мислителя подає «батько історії» Геродот. Причому ці свідчення говорять про повагу автора як до Анахарсія, так і до скіфського народу, із середовища якого походив мислитель. «…серед племен у припонтійських краях, — писав Геродот, — ми не можемо назвати жодного, хто б уславився своїм розумом, крім скіфської народності та Анахарсія».
Далі видатний історик античності розповідав наступне: «Анахарсій об’їздив колись більшу частину світу. Під час своїх подорожей він набрався багато мудрості, а потім повернувся до своєї країни, до Скіфії. Пропливши кораблем через Геллеспонт, він приплив до Кізіка, і побачив, як кізікенці святкують вуличне свято на честь Матері богів. Анахарсій дав урочисту обітницю Матері богів, якщо він повернеться живий і здоровий на свою батьківщину, принести жертву, так само, як бачив у кізікенців. Коли він прибув у Скіфію, то заглибився в так звану Гілею (ця країна розташована поблизу Ахіллесового шляху та вся вона заросла різноманітними деревами). Отже, туди заглибився Анахарсій і почав справляти свято з усіма обрядами на честь богині, тримаючи в руках тампан і навісивши на себе священні зображення. Коли він справляв ці обряди, його побачив один скіф і повідомив про це царя Савлія. Прибув туди і сам цар, і ледве побачивши Анахарсія, що справляв там обряди, вистрілив у нього з лука і вбив його… Отже, він загинув через те, що хотів завести іноземні звичаї, і через те, що спілкувався з еллінами».
Тут варто відзначити, що Геродот жив незадовго після смерті Анахарсіса, бував у Північному Причорномор’ї, і вже через це ми маємо підстави більше довіряти йому, ніж авторам, що жили пізніше, в т.ч. й Діогену Лаертському.
Із вищенаведених свідчень Геродота та Діогена Лаертського, а також деяких інших повідомлень античних авторів можна зробити кілька висновків щодо біографії цього мислителя. Роки його життя припадають на час становлення давньогрецької філософії. Його сучасниками були Фалес, Солон, інші видатні особистості, які зараховуються греками до «мудреців». Анахарсій не був греком, принаймні чистокровним. Він народився в Скіфії, батько його був скіфом царського роду. Проте, ймовірно, мати його була еллінкою. Такі змішані шлюби мали певне поширення серед скіфської знаті. Саме приналежність Анахарсіса до скіфської знаті, а також змішане скіфсько-еллінське походження дали йому можливість відвідати давньогрецькі землі, де він мав змогу вивчати еллінські звичаї та спілкуватися з багатьма відомими на той час еллінськими інтелектуалами. Однак, як буде доведено нижче, Анахарсіс сприймав далеко не все, що було притаманне високорозвинутій давньогрецькій цивілізації. Не раз він критично висловлювався щодо порядків, які панували серед греків. І все ж він, певно, таки набрався еллінського духу. Це мало для нього трагічне закінчення. Повернувшись у свою рідну Скіфію, він не знайшов розуміння. А за те, що дотримувався грецьких звичаїв, був убитий. Такою непростою була доля цього мислителя.
Як говорилося вище, Анахарсія досить високо цінували в стародавній Греції. Показовою в цьому плані є згадка про нього Платона в добре відомому його трактаті «Держава». У десятій книзі свого твору Платон протиставляє поезію, загалом художню творчість філософії. При цьому намагається показати, що ні поезія, ні художня творчість не потрібні людям, оскільки лише збурюють почуття і не дають їм ніякої практичної користі. Зате філософія, на думку Платона, мусить мати практичний характер. І саме в контексті таких міркувань звучить наступне запитання: «Ну а стосовно різних там винаходів, корисних для мистецтв, чи інших видів людської діяльності, то чи багато їх на рахунку Гомера, де б він виявляв свою вправність на ділі, так як переказують про Фалеса з Мілета та про скіфа Анахарсіса?»
Тобто Платон цінував Анахарсіса за те, що той був практичним філософом. Про практичність Анахарсіса говорить і Діоген Лаертський. У нього читаємо: «Винайшов він (мається на увазі Анахарсіс. — Авт. ), як запевняють деякі, якір та гончарне колесо». Звісно, тут є перебільшення. Ці речі були винайдені задовго до народження Анахарсіса. Однак подібні свідчення дають підстави говорити про те, що Анахарсій не задовольнявся лише теоретичними розмірковуваннями, а прагнув зробити так, щоб його знання були корисними для людей.
Практичне спрямування філософії Анахарсіса було одним із факторів, який привів його до спілкування з відомим афінським законодавцем Солоном. Ось як про це розповідає Плутарх:
«Кажуть, Анахарсіс прийшов до Солонового будинку в Афінах, постукав і сказав, що він іноземець, прийшов укласти з ним союз дружби та гостинності. Солон відповів, що краще заводити дружбу у себе вдома. «Так ось, — відповідав Анахарсіс, — ти сам же вдома, тож і уклади з нами союз дружби та гостинності». Солон був у захваті від його винахідливості; він прийняв його з радістю і деякий час тримав його в себе, коли вже він сам був громадським діячем і складав закони. Дізнавшись про це, Анахарсіс став сміятися над його роботою: він мріє утримати громадян від злочинів та користолюбства писаними законами, які нічим не відрізняються від павутини: як павутина, так і закони, коли попадаються слабкі та бідні, їх утримують, а сильні й багаті вирвуться. На це Солон, кажуть, заперечив, що й договорів люди дотримуються, коли порушувати їх невигідно ні одній, ні іншій стороні; закони ж він так підлаштовує до інтересів громадян, що покаже всім, наскільки краще чинити чесно, ніж порушувати закони. Однак результат виявився скоріше той, який передбачав Анахарсіс, ніж той, на який сподівався Солон».
У цьому епізоді маємо зіткнення представників двох культур, кожен із яких репрезентує свою «філософію права». Солон — фактично предтеча західноєвропейського підходу до права. Він вважає, що можна створити закони, які б відповідали інтересам громадян держави, тобто укласти своєрідний «суспільний договір». А це, в свою чергу, є основою правової держави.
Анахарсіс вважає такий підхід ілюзорним. У даному випадку він демонструє ментальність скіфа-степовика, який живе не за обумовленими правилами, а за законом сили. На його думку, встановлені закони існують лише для слабких та бідних. Сильний та багатий має можливості проігнорувати закони. Такий своєрідний «анархізм» Анахарсіса був притаманний не лише йому, а й його нащадкам, що проживали на українських землях.
Анахарсіс досить критично ставився до демократичної системи правління, яка складалася в ряді давньогрецьких полісів, зокрема в Афінах. Так, Плутарх, розповідаючи про відносини між Анахарсісом та Солоном, наводить такий епізод: «Анахарсіс, відвідавши Народні збори, висловив здивування, що в еллінів говорять розумні, а справи вирішують дурні». Очевидно, він дотримувався думки, що державні справи повинні вирішувати кращі люди, які далеко не завжди можуть бути обрані демократичним шляхом.
Анахарсіс, судячи з усього, помітно відрізнявся від сучасних йому давньогрецьких філософів-досократиків. Якщо ті цікавилися передусім проблемами першооснови всіх речей, то Анахарсіса турбували етичні й суспільні питання. При цьому він ідеалом поведінки вважав природність і простоту. Показовою в цьому плані є наведена Діодором Сицілійським розмова, яка ніби відбулася між царем Крезом та Анахарсісом: «У цей час в освічених людей була в моді коротка мова. Крез, показавши їм (мудрецям) благополуччя свого царства, кількість підкорених народів, спитав Анахарсіса, як старшого з мудреців, яку із живих істот він вважає найхоробрішою. Анахарсіс відповів, що найдикіших тварин, бо лише вони мужньо вмирають за свою свободу. Крез, думаючи, що він помилився і що на друге запитання дасть бажану йому відповідь, знову спитав, яку із живих істот він вважає найсправедливішою. Той знову відповів, що найдикіших тварин, тому що тільки вони живуть згідно з природою, а не за законами; природа є творінням божества, а закон — установлення людини, і справедливіше користуватися тим, що відкрито богом, а не людиною. Тоді цар, бажаючи висміяти Анахарсіса, спитав, чи не звірі — наймудріші істоти? Мудрець, згодившись із цим, пояснив, що віддати перевагу істоті природи перед істотою закону є основна ознака мудрості. Тоді цар із насмішкою сказав, що його відповіді основані на скіфському звіроподібному вихованні».
Не дивно, що Анахарсіс був байдужим до багатства. Цицерон із цього природу говорив ось що: «От скіф Анахарсіс міг вважати гроші за ніщо, а наші філософи не можуть зробити цього?». Відомий його лист у наступних словах: «Анахарсіс Атону бажає (здоров’я). Мені одягом служить скіфський плащ, взуттям — шкіра підошви, ложем — земля, приправою — голод, харчуюсь я молоком, сиром і м’ясом. Тому приходь до мене, як до спокійного. А ті блага, якими ти насолоджуєшся, віддай або своїм співгромадянам, або безсмертним богам».
Хоч як це дивно, але прослідковуються цікаві паралелі між поглядами Анахарсіса й представниками української філософської думки. Скіф-філософ, як говорилося вище, висловлював своє скептичне ставлення до благ цивілізації. Він вважав, що людина повинна жити природним життям, не спокушаючись на різного роду принади. Це багато в чому нагадувало погляди українського філософа ХVIII ст. Г.С.Сковороди. Чи закономірність це, чи випадковість — то вже може бути предметом цікавої дискусії.
