Аристотель про владу

Аристотель (IV ст. до н.е.) — видатний давньогрецький історик і філософ, який значну частину своєї творчості присвятив дослідженню державного устрою, як такого. У великій праці «Політика», він узагальнив досвід державних устроїв 158(!) країн-полісів стародавнього світу. «Закони, звичаї, державні заклади та порядки майже всіх держав — не тільки Греції, але й варварських країн — знаємо ми, переважно, завдяки Аристотелю», — писав Цицерон. Творчий метод Аристотеля характеризується певним рівнем неупередженості, попри те, що сам він був прихильником республіки громадян «середнього класу».

Між іншим, Аристотель був вихователем Олександра Македонського — вихователем, про якого славетний учень сказав: «Своєму батькові (царю Пилипу) я зобов’язаний тим, що живу, тоді як Аристотелю — тим, що живу достойно».

Нижче наводимо кілька міркувань Аристотеля про державний устрій. Вони свідчать, зокрема, що проблеми, пов’язані з управлінням державою, із стосунками в системі «влада—народ» за останні 2500 років змінилися вражаюче мало — скоріше за формою, ніж за змістом. Тому в історії нашої цивілізації не було епохи — антична доба, середньовіччя, нові часи — коли б люди не читали, не вивчали Аристотеля, не шанували цього грека із старовинного міста Стагіри.

«Людина за своєю природою — істота політична (є громадянином держави). А хто, з тих чи інших причин, живе поза державою, той — надлюдина або нелюд. Про таких людей Гомер говорить: «Без роду, без племені, поза законом, без вогнища».

Тиранія встановлюється завдяки тому, що видатні розумні особи усуваються від влади, а різні корисні освітні товариства закриваються. Влада чинить так, аби всі ставилися одне до одного мов чужинці — адже спілкування породжує довір’я. Тиранам до вподоби усяке лукавство, лестощі. А ще необхідно тирану — хоча б для вигляду — з палкою любов’ю ставитися до релігійних культів. Тоді піддані будуть краще думати про нього.

Ознакою олігархічного строю є те, що досягти державних посад можуть тільки ті громадяни, які володіють значним майном. А бідні, хоча й становлять більшість, тут не мають доступу до обіймання посад. Головне — багатство. І хоча декому здається, що всяке багатство мало б обмежуватися необхідністю, насправді відбувається якраз навпаки: усі, хто прагне грошей, намагаються збільшити свій статок до нескінченності».

За умови, коли народові притаманні розум та розсудливість, для держави найкориснішим буде народовладдя, а не влада кількох осіб, навіть порядних або багатих.

З природної суті держави неминуче випливає, що вона матиме найкращий устрій, коли її складатимуть «середні» громадяни. Тому демократії користуються більшою, порівняно з олігархією, безпекою — їхнє існування триваліше і спокійніше саме завдяки наявності в них середнього складника, представленого у державному демократичному житті. Коли середній прошарок відсутній, а злидарі перебільшують усіх своєю чисельністю, держава потрапляє в скруту та крокує до загибелі.

Держава, яка спирається на панування середніх прошарків, стоїть ближче до демократії, ніж до олігархії, і є найбільш стійкою.

Народ, що складається із хороших громадян — розсудливих і поміркованих, повинен мати помітний вплив на управління державою, чинити нагляд за урядом. Тоді зміцниться і влада, оскільки вона завше відчуватиме підтримку з боку народу, й всяке зло в суспільстві викорінюватиметься завдяки спільним діям. А народ, складений з нікчем, цього не гідний.

Народ, усунутий від участі в державному управлінні, переносить це спокійно, навіть з радістю, тільки в одному випадку — коли йому не заважають займатися своїми власними справами. Коли ж народ має підозру, що власті розкрадають державне майно, він починає ремствувати.

Загальновідомо, що в державі, яка бажає встановити правильній устрій, громадяни не повинні турбуватися про предмети першої необхідності. Бо зубожіння громадян завжди породжує бунти та злочини. Тому справжній прихильник народу повинен стежити за тим, аби простолюд не відчував надто великої майнової скрути, оскільки злидні народу небезпечно псують демократичний устрій.

Хто вимагає, щоб панував закон, той хоче, аби панувало божество і розум; а хто вимагає, аби панувала людина, той проявляє певне дикунство. Що зводить навіть найкращих правителів з істинного шляху. А закон — це розум поза пристрастями і бажаннями.

Не дає користі легковажне ставлення до законів — ситуація, коли їх часто скасовують або змінюють. Громадяни, призвичаївшись до такого стану справ, починають без остраху порушувати закони, бачачи, що їх легко міняють. Такий стан справ підштовхує громадян жити не за законами, а за звичаями.

Для всякого державного устрою найголовніше ось що — налагодити за допомогою законів та постанов таку систему управління, при якій урядовці не мали б змоги перетворювати державу на джерело своєї корисливості. Адже людей шляхетних і чесних у будь-якому краї дуже мало, тоді як багатих і злидарів — велика кількість.

Особи, які збираються посісти верховні посади, мають задовольняти трьом вимогам: 1) прихильно ставитися до існуючого державного ладу; 2) володіти достатніми здібностями, аби виконувати службові обов’язки; 3) бути чесними і справедливими, незалежно від форми державного устрою.

Стабільність державного устрою потребує привчання громадян до послуху. Ніщо так не робить закони дієвими і корисливими, як установлені звичаї та послух, коли до них привчити громадян. Тому всяке виховання має бути узгоджене зі законами держави. Між тим, сьогодні сини правителів — розбещені, а сини злидарів — до знемоги працюють. Що невідворотно приводить до перевороту в державі.

Найкраще для всякої держави — її єдність. Саме такої засади дотримується мудрий Сократ. Тут найважливішим є те, що число тих, хто бажає жити в тій чи іншій державі, має обов’язково перевищувати число тих, хто не бажає цього».