Багаті, але чесні

Українець не може бути багатим, він має бути бідним, гнаним і голодним — цей стереотип живий донині. Тож і вітчизняну історію ми нерідко (навіть мимоволі) поціновуємо саме під цим ракурсом: хворий, знедолений — наш; а багач — це поляк, єврей, німець чи росіянин. Українці мають бути бідними, але чесними!

Тим часом значно складніше бути багатим, але чесним. І такі люди в історії України не поодинокі. Ба більше, йдеться про цілі їхні сім’ї, роди, династії. Зі своїми злетами та трагедіями, зумовленими як приватними обставинами, так і суспільно-історичними обставинами, які не надто голубили українську націю.

РОДИНА

Сумчанин Олексій Алчевський (1835—1901) розпочав свій бізнес 1860 року відкриттям у Харкові бакалійної крамниці. Згодом він заснував у Харкові Торговий, Земельний, Іпотечний банки, очолював Біржовий комітет та власний Торговий дім. У Донбасі Алчевський заснував Олексіївське гірничопромислове товариство, Донецько-Юріївське металургійне товариство та Донецько-Юріївський металургійний завод (нині — Алчевський металургійний комбінат), а також заснував місто Алчевськ. Він був одним із лідерів Харківської громади, постійно (а не час від часу, як деякі його сучасники) фінансував недільні та сільські школи, Харківську школу глухонімих, Благодійне товариство, сирітські притулки й богадільні.

•  Дружина Олексія Алчевського Христина (1841—1920) у молоді роки свої статті для журналу Герцена «Колокол» підписувала псевдонімом «Українка». 1862 року вона заснувала у Харкові безплатну недільну жіночу школу для дорослих і утримувала її понад півстоліття. Ще одну школу вона збудувала у родинному маєтку в селі Олексіївка і сама викладала в ній. В обох школах навчання велося українською мовою. Алчевська керувала підготовкою і виданням посібників під назвами «Що читати народові» та «Книга дорослих». Міжнародна ліга освіти обрала її своїм віце-президентом. У своїй садибі в Харкові подружжя Алчевських установило пам’ятник Тарасові Шевченку.

•  Дочка Алчевських Христина (1882—1931) закінчила вище навчання у Парижі, згодом викладала французьку мову у жіночій гімназії у Харкові. Вона написала драму «Луїза Мішель», перекладала українською мовою твори Беранже, Вольтера, Гюго, Жуль Верна, Толстого і писала власні вірші (аж дев’ять збірок).

•  Син Алчевських Григорій (1866 — 1920) навчався у Харківському університеті та Московській консерваторії. Він став композитором та педагогом, створив симфонію «Альоша Попович» і шість романсів на вірші Шевченка, Франка, Лесі Українки та своєї сестри Христини, аранжував українські народні пісні, написав кілька підручників із вокальної техніки.

•  Ще один син Алчевських — Іван (1876—1917) — теж навчався у Харківському університеті, проте став оперним співаком. Він був солістом Маріїнського театру в Петербурзі, Паризької опери та Великого театру в Москві. Під час гастролей в Одесі, Катеринославі, Харкові, Баку, в містах Західної Європи та Сполучених Штатів Америки Іван Алчевський виконував твори Миколи Лисенка і Якова Степового, народні пісні. 1909 року він став співзасновником і керівником музично-драматичного товариства «Кобзар» у Москві.

•  За обширами діяльності, за талантами, виявленими в різних царинах, Алчевські, мабуть, є одним із унікальних феноменів тієї доби. Але чи була ця родина нетиповою за своєю відданістю українській справі? І чи так просто було людям від народження заможним, грошовитим, шляхетним стати на позиції свідомого українства? Та сталося так, що заможна родина, яка жила в народному середовищі, яка спілкувалася з бідними українцями, а до того родина, яка проживала в одній з історичних столиць України Харкові, де тоді було дуже сильне українське середовище, зацікавилася національними проблемами. Тим більше Христя Алчевська-старша займалася освітою простолюду. Адже ясно, коли людина мусить читати саме те, що їй ближче до світосприйняття, вона переходить до української мови як засобу розв’язання загальноосвітніх проблем.

ХАРКІВ — МІСТО ПИТОМО УКРАЇНСЬКЕ

Харків... Немає нічого дивного в тому, що родина Алчевських реалізувалася як національно свідома українська сім’я саме тут. Згадаймо, що перший гурток українських літераторів-романтиків у першій половині ХІХ столітті діяв саме в цьому місті. Харківський університет упродовж другої половини ХІХ століття мав більш українське обличчя, ніж Київський університет. Адже Харківський університет було засновано з волі шляхти Слобожанської губернії, а не височайшим указом згори. У Харкові працювала велика кількість діячів української культури, зокрема ті, хто став предтечею українського модернізму. Згадаймо хоча б Якова Щоголева, який видав своє «Ворскло» саме тут. В Харкові формувалися українські політичні рухи — і громади, і соціал-демократична група Стешенка, і Революційна українська партія, яка заманіфестувала 1900 року ідею української незалежності.

•  І ще факти. Коли йдеться про початок ХХ століття, то міська дума Харкова мала більш українську настанову, ніж міська дума Києва. За українські списки під час виборів до Установчих зборів 1917 року тут голосувала більша кількість людей, аніж у Києві, не набагато, але більша. Тож те, що Харків став столицею Радянської України (радянської, але України) — то була не примха більшовиків, які окупували це прикордонне щодо Росії місто, а вимушений крок з їхнього боку. За тим усім стояла велика традиція, яку формувала, поміж інших, і родина Алчевських. Родина, прямо кажучи, є достатньо унікальною. Бо, справді, в одній родині мати великого підприємця, відому освітню діячку, дуже цікаву письменницю-модерністку, яка брала активну участь у діяльності РУПівського середовища і виступала однією з близьких соратниць Миколи Міхновського, крім цього, композитора та блискучого співака-тенора, який виступав на всіх провідних тодішніх сценах світу, було визначальним... І водночас всі члени цієї родини мали виразне українське обличчя, а особливо молодша генерація. Ця сім’я зробила великий внесок у розвиток українського Харкова й українського Донбасу.

ДОНЬКА

Різниця світоглядів двох генерацій сім’ї Алчевських була фактом. Згадана вже Христя-молодша була постаттю без перебільшення унікальною, мабуть, не лишень своєю творчістю, бо тут вона, коли йдеться про українську жіночу поезію свого часу, дещо перебувала в затінку Лесі Українки. Це та доба, коли відбувався перехід від народництва до модернізму. І цей перехід яскраво відбився в текстах поетки. З одного боку, маємо у Христі Алчевської тексти, де легко бачити людину, яка близько спілкувалася з одним із фундаторів українського націоналізму Міхновським:

Гомоніли люде: 

«Та що з того буде?!»

Гомоніли люде:

«Ми вже омертвіли!..»

Гомоніли люде:

«По степах широких

Вже не встати, — спати

Нашій Україні!..»

А Вкраїни доля

З їх усіх сміється —

В небесах високих

Горличкою в’ється...

З іншого боку, Христя Алчевська має тексти, співзвучні «Думам і мріям» Лесі Українки чи першим збіркам Олександра Олеся:

Акації білі... Таємні розмови,

повні весняної мрії й любови;

Шемрання тихе в садку...

Щось тихо шепоче, шаліє і хоче

Вії шовкові твої покорити

Зоряній нічці і сну.

Солодкі зітхання,

і подих кохання,

І темнії віти тобі говорити

Будуть про любку палку.

Не слухай речей їх!

Не слухай любови!

Осінь замінить палкії розмови,

Горе украде весну!..

Бачимо властиво модерністську образність, вишукане заплутане римування. Все це показує справді, можливо, не першого ряду, але цікаву і оригінальну поетку, незаслужено зараз забуту.

•  Проте не варто забувати, що була й величезна перекладацька праця Христини Алчевської, яка не лишень втілювала українською мовою цілу низку французьких авторів, беручи участь у перекладацьких проектах доби «розстріляного Відродження». Водночас Христя Алчевська бездоганно перекладала на французьку низку творів української й російської літератури. А ще варто брати до уваги те, що Христя Алчевська мала погляди, які сьогодні можна було б назвати, очевидно, майже радикально-націоналістичними, і мала у своїх поглядах органічне поєднання націоналізму та європейськості.

•  Її щастя, мабуть, що вона пережила «розстріляне Відродження» не набагато, померши в досить молодому віці.

УРОКИ ДЛЯ СЬОГОДЕННЯ

Для багатьох сучасних харків’ян, які звикли вважати, що вони майже Росія, а якщо Україна, то якась зовсім інакша, де не може бути української мови, де може бути тільки «высокая русская культура», приклад Алчевських показує зовсім іншу парадигму розвитку того ж таки Харкова. Адже «парадигма Алчевських» — це така настанова на розвиток Харкова, Донбасу, Слобожанщини, взагалі, всього сходу України, яка показує, що українці тут можуть бути багатими, можуть бути європейцями, вони можуть бути по-справжньому елітою не лишень художньо-мистецькою, творчою, інтелектуальною, а й бізнесовою, громадською, політичною.

•  Такі українці сходу, якщо вони митці, можуть бути глибоко заангажованими в українську традицію. Водночас вони можуть бути й абсолютними модерністами (чи постмодерністами, коли йдеться про сьогодення), показуючи найвищі зразки європейських стилів в усьому своєму житті і показуючи найвищі зразки успішності в бізнесі, в громадській, музичній чи літературній діяльності.

•  Відтак, родина Алчевських, очевидно, навіть зараз залишається взірцем, дуже актуальним для сьогоднішнього Харкова і не лише для Харкова. Знана письменниця Оксана Забужко, оповідаючи про те, як вона викладала історію української культури в одному з американських університетів, відзначила цікаву студентську реакцію: як ви змогли перейти через усі ті історичні трагедії, як ви змогли вижити не лише фізично, а й зберегти та розвинути культуру, захистити національну гідність? А змогли ж. І зокрема тому, що були в Україні такі родини, як Алчевські.