БЕРЕСТЕЧКО — водорозділ між Середніми віками і Новою історією
Цього року вiдзначається 350 років з часу битви козацького та польського війська на полях під Берестечком, яка проходила з 18 до 30 червня 1651 року, і безумовно, була критичною межею не тільки в історії України, а й в еволюції всієї Східної Європи. На історію свого народу можна дивитися по-різному: з мишиної нірки, з пагорба і з висоти орлиного польоту. При першому підході видно тільки палацові інтриги, при другому — всі події трактуються тільки як такі, що вели до державності. І тільки з пташиного польоту можна побачити роль свого народу в формуванні цивілізацій. У повній мірі це стосується і драматичних подій середини XVII століття.
Пасіонарний натиск литовців Гедиміна, а відтак його нащадків на Україну, та поява на мапі Европи 1569 року Речі Посполитої — федеративної держави «двох народів», свідчило про необхідність утворення на теренах Східної Європи нової поліетнічної універсальної держави, своєрідного Балто- Слов’янського Світу — Рах Ваltiса, — роль якого колись відігравала Київська Русь.
Проте на «незалежництві» магнатів iз їхнім «Libеrut vеtо», що існувало в Речі Посполитій, це утворення трансформуватися в подібну державу чи, точніше, імперію не могло. А поліетнічний склад суспільства вимагав саме імперії — державної піраміди, рівноправної в основі й з однією вершиною нагорі.
На початку XVII ст. на політичну арену в Речі Посполитій досить активно вступає українське козацтво, яке зросло чисельно й укріпилося структурно. Для вагомого впливу на перебіг політичних дискусій наш третій стан потребував тільки одного — щоб архетип його вождя був реалізований в гідній для цієї ролі кандидатурі. З перших гетьманів, що вступали в діалог із верховною владою, помітно виділяється лише постать Петра Сагайдачного; решта гетьманів аж ніяк не «тягнули» на цю роль.
Але ось напровесні 1648 р., після десяти років «золотого спокою», запорозьке козацтво знову залишає своє «гніздо» і вирушає на «волость». Очолює 6—8-тисячне військо (крім козачого загону, виступили у похід й до 7 тисяч кримських татар) колишній реєстровик Богдан Хмельницький, покривджений у суто приватній справі, позаяк жодних конкретних доказів його опозиційності офіційній владі не знайдено.
Коли звістка про виступ козацтва і їхню перемогу під Жовтими Водами, а головне, що бунт очолює Хмельницький, долинула до Польщі, у короля Владислава IV стався інфаркт: мета всього його життя реформувати Річ Посполиту — зазнала краху; 20 травня він помер. Через 6 днів — нова поразка польського війська. І знову проявився блискучий військовий талант Хмельницького. Взагалі, він прекрасно усвідомлював, що мусить обов’язково вигравати, бо в іншому випадку козаки вчинять згідно своєї традиції: щоб врятуватися, видадуть його полякам — як видавали Наливайка, Остряницю, Гуню... Під Жовтими Водами і Корсунем козаки не просто здобули перемогу над польським військом; відбувся, перш за все, психологічний злам у козацькій колективній свідомості. Козакам наче очі відкрилися: виявляється, вони можуть не просто пошарпати «ляхів», а й перемогти регулярну армію.
Не просто проаналізувати тодішню ситуацію й сьогодні — з віддалі в три з половиною століття. Враження таке, що у суспільстві, немов враз закипіла перегріта вода від невеликого поштовху. Власне, це відбувся фазовий перехід суспільства з одного стану в інший — з виділенням такої кількості енергії, що її виявилося достатньо не тільки для того, щоб сколихнути всю Україну і перетасувати її ієрархічну структуру, а й спровокувати значно вагоміші процеси у Східній Європі: розвал Речі Посполитої і закладення на базі Московського князівства могутньої імперії — реального втілення ідеї Третього Риму. Саме на той час досягли свого критичного значення параметри кількох паралельних процесів, які віддавна визрівали і вимагали негайного розв’язання — ті ж самі, що, власне, розв’язувала і вся Європа (завершувалася виснажлива Тридцятилiтня війна 1618—1648 рр.), хіба що з певним розривом у часі.
Новою творчою групою суспільства в Україні стало козацтво, яке спочатку, здається, виступило тільки за свої станові права, але згодом почало претендувати на роль політичного лідера на південному сході Речі Посполитої, а отже, прагло по-своєму змінити суспільну ієрархію. Це було втягнення нашого козацтва до станових революцій у тогочасній Європі, які згодом взагалі потягнуть за собою перебудову суспільної ієрархії, позбавивши її духовно- аристократичної основи.
Крім станових проблем, українське суспільство неминуче зачіпали еволюційні процеси духовного буття Європи, яскравим прикладом яких, звісно, були релігійні війни, які par excellence відображали народження нового мислення і нового стилю життя — не споглядально-пасивного, а активно-діяльного. Такими, зокрема, були війни гугенотів і католиків з апофеозом різні в темряві Варфоломіївської ночі; війни гуситів на чолі з Яном Жижкою; Тридцятилiтня війна в Західній Європі, що забрала чверть населення Німеччини і майже половину Чехії. Нарешті цей пасіонарний вибух докотився до окраїн Європи, в Англії спалахнула громадянська війна пуритан — «круглоголових» Олівера Кромвеля — зі старовірами, прибічниками короля Карла I. Відтак надходить і черга Речі Посполитої, і зокрема — України. Так український народ втягується у вир Нової Історії.
Наш народ, відчуваючи загрозу своїм традиційно православним духовним цінностям з боку католиків та уніатів, не міг не звернутися до держави, де їхня дідівська віра — панівна. До того ж, ця держава була не Бог-зна де, а ось, одразу за спиною; там навіть був православний (білий!) цар. Причому, цар — це не король, якого пани й знати не хотіли; перед царем усі — рівні. Для тогочасного менталітету це був вельми вагомий аргумент.
Отож, ставши озброєними оборонцями Православ’я, а згодом ще й отримавши благословення від єрусалимського патріарха Паїсія, козаки своїми діями, самі того добре не усвідомлюючи, заклали наріжний камінь величної будови — Єдиної Неподільної Православної держави. Уже після перших перемог під Жовтими Водами та Корсунем Богдан Хмельницький надiслав грамоту царевi Олексію Михайловичу з проханням, щоб той прийняв його з козацтвом під свою руку — як руку «єдиного руського царя», щоб збулося «з давніх літ глаголиме пророцтво».
Зрештою, виступ козацького стану поляризував усе етнічне поле України, незалежно від ступеня релігійного самоусвідомлення. До зброї схопилося чи не все чоловіче населення. І все це відбувалося на тлі пошуків оптимального устрою Речі Посполитої. Блискуча перемога під Пилявцями відкрила шлях на Польщу. Але ані під Львовом, ані під Замостям козаки успіху не мали. Та й узагалі, за весь час своєї військової діяльності Хмельницький не здобув жодного значного укріпленого пункту: козаки і татари вміли воювати тільки у відкритому полі.
Тим часом у Варшаві зібрався Сейм для вибору короля. Через своїх довірених осiб Богдан Хмельницький брав активну участь у політичних інтригах: саме під його тиском один iз претендентів, Карл, зняв свою кандидатуру на користь Яна-Казимира. Одразу після обрання король особистим листом звертається до Хмельницького з пропозицією про перемир’я. Козацько-татарське військо повертається в Україну, і на початку січня у Києві православне духовенство на чолі з митрополитом Косовим і його високим гостем, єрусалимським патріархом Паїсієм, вітає Хмельницького як «руського Мойсея».
Наступного року починається новий раунд боротьби за політичне лідерство. Після відомих перипетій — перемог над польськими регулярними військами під Збаражем і Зборовим — 8 серпня 1649 р., було підписано Угоду — щодо ролі родової знаті і козацького стану в Україні. Загалом, Зборівський договір вперше юридично оформив нову суспільну ієрархію, яка витворилася з первісного хаосу війни 1648 року. Головний результат полягав у тому, що козаки, які шаблею здобули для себе Україну, записувалися в реєстр, тобто визнавалися нобілями.
Проте в цілому наслідки Зборiвської угоди показали, що радикальних змін потребує внутрішній устрій всієї Речі Посполитої. І, до речі, чомусь здається, що Богдан Хмельницький намагався зміцнити монаршу владу: адже тільки король міг би гарантувати здобутки козацького стану. Без реформи політичного устрою федеративна Річ Посполита з її золотою шляхетською «вольностю» не могла досягти соціальної стабільності. Мабуть, це розуміли і в Польщі. Та оскільки ініціатива реформ iшла від «державного зрадника» (через союз Богдана Хмельницького з татарами), то їх абсолютно неможливо було втілити в життя. Тому і козаки, і колишня політична верхівка готувалися до нового раунду своїх руїнницьких змагань.
Закінчення читайте в наступному числі «Дня» на стор. «Історія та «Я»
