Безкорисність політика
Наука стверджує, що зовнішній вигляд, будова й фізіологія двоногої тварини під назвою Homo sapiens мало змінилися протягом останнього мільйона років — з часів палеоліту. Тим часом, люди твердо переконані в тому, що наша психічна, інтелектуальна, душевна організація перебуває в постійному прогресі, змінах (на краще, зрозуміло), і що в духовному плані різні покоління людей розділяє безодня. Безодня, яку невпинно поглиблює час. Погодьтеся, що це не зовсім логічно, особливо якщо вірити Аристотелю та його послідовникам у тому, що саме форма визначає зміст, а не навпаки.
Знайомлячись з тим або іншим, віддаленим від нас, історичним періодом, можна зустріти там чимало людей, з такими думками та вчинками, наче вони належать до духовної еліти ХХI століття. А серед нас, нинішніх людей, не тільки розгулюють корінні неандертальці (чомусь у сучасних костюмах), а й вершать наші долі. Тому сподіваємося, що прихильний читач зрозуміє причину, через яку ми звернулися сьогодні до видатної особистості пізньої античності (трохи більше, ніж 2000 років тому). Йтиметься про Цицерона.
Марк Туллій Цицерон жив у першому столітті до н. е. і досягнув досконалості в багатьох заняттях — як оратор, адвокат, письменник та політичний діяч Давнього Риму. Він був переконаним республіканцем і докладав усі свої сили та здібності для порятунку сенатської республіки, яка переживала останні часи (хоча про це тоді ще ніхто не знав). За свої заслуги він першим серед римлян отримав титул «Батька вітчизни».
Ось як пише про Цицерона в «Порівняльних життєписах» грецький письменник і історик Плутарх. Завершивши освіту в Греції, молодий Цицерон повернувся до Риму, мріючи «про велику славу», бо був за вдачею надзвичайно честолюбним. Коли він почав виступати захисником у суді, то досяг першості не поступово, але одразу, здобувши гучну популярність і затьмаривши всіх, хто тоді виступав на форумі. Як ніхто інший, Цицерон показав і довів римлянам, що справедливе є нездоланним, якщо воно висловлене вірними й точними словами. Незабаром він дозволив собі кепкувати з інших ораторів на форумі, особливо з тих, які голосно кричать, і говорив, що «вони через свою неміч не можуть обійтися без крику, як кульгаві без коня».
З не меншим запалом узявся Цицерон за державні справи і для початку поставив за правило не тільки пам’ятати імена римських громадян, а й знав також, де хто живе, де має землю, якими оточений друзями й сусідами. За що його вельми шанував плебс.
Плутарх із задоволенням зупиняється на такій рисі Цицерона-політика, як його абсолютна безкорисливість: «При тому, що його статки були досить скромними, він не брав ані плати, ані подарунків за свої виступи в суді (як адвокат), викликаючи цим загальне захоплення». Коли Цицерон був еділом (керівником) Сицилії, то тими подарунками, які несли і надсилали йому сицилійці, він скористався не для себе, а вжив отримані кошти для зниження цін на продовольство в державі. Не взяв Цицерон нічого також у царя Кападокії в бутність свою намісником.
Дарів він ніколи не приймав навіть від царів і, будучи намісником провінції, звільнив її жителів від спустошливого обов’язку влаштовувати традиційні розкішні бенкети на честь намісника. Зовсім навпаки — найосвіченіші серед провінціалів отримали запрошення до його столу, і він щодня пригощав гостей хоча й без розкоші, але цілком гідно. «Навіть у дуже важкі для нього часи, перед тим, як він вирушив у вигнання, Цицерон не прийняв допомоги від своїх друзів, рішуче відхиливши їхню щедрість та настійні прохання».
Але, можливо, запитає читач, усі державні мужі Риму чинили в ті часи так само, як Цицерон? Виявляється, що зовсім ні. Плутарх пише: «У ті часи користолюбство процвітало; воєначальники й намісники не просто обкрадали провінції, а грабували їх відкрито. Брати чуже тоді не вважалося негожим і кожен, хто дотримувався хоч якоїсь міри в розкраданні, тим самим навіть здобував любов жителів». Саме на цьому тлі Цицерон яскраво продемонстрував своє презирство до наживи, а також людинолюбство й чесність».
Плутарх із захопленням описує ще одну рису Цицерона — його невтомну працьовитість, якою він відрізнявся з юності й до самої смерті: «Жодна людина не бачила Цицерона байдикуючим: із першими променями сонця він уже приймав відвідувачів або займався якоюсь іншою справою». Вирізнявся Цицерон і великодушністю, постійною доброзичливістю до оточуючих. Розповідають, що навіть у гніві він ніколи не сварився, не накладав на винних принизливих і ганебних покарань. Одного разу, виявивши велике розкрадання, він негайно повернув містам відібране в них майно; однак і розкрадачів нічим, крім штрафів і відшкодування збитків, не покарав.
Плутарх не тільки хвалить свого героя. Головним об’єктом його критики стала пристрасть Цицерона до похвал і невгамовне прагнення слави, які були притаманні йому до кінця життя і нерідко руйнували його кращі задуми. Але попри своє надмірне честолюбство, він не знав, як це дуже рідко буває, що таке заздрість, та із захопленням відгукувався про багатьох своїх попередників і сучасників — ораторів і політиків. «Серед його сучасників не було нікого, хто б славився красномовством або ученістю і чию славу Цицерон не примножив би своєю доброзичливою думкою у промові, книзі або ж у листі». Але до бездарності він був безпощадним — сарказм Цицерона погубив не одну кар’єру.
Помер Цицерон трагічно, ставши жертвою політичної боротьби, інтриг і зради. У смутні часи, коли все вирішувало не мудре влучне слово, а сила й зброя, він намагався втекти за межі Італії, але в невеликому приморському маєтку його наздогнали вбивці. «Підперши, як завжди, підборіддя лівою рукою, він пильним поглядом дивився на катів, а потім сам витягнув шию назустріч мечу… Його вороги, охоплені гнівом й лютою злобою, забули про все людське й довели, що немає звіра лютішого, ніж людина, якщо до ї ї пристрастей приєднується влада».
