Біографія «гільйотини України»

Вітри історії здувають з постаментів пам’ятники. На початку 90-х повалилися гіпсові Іллічі — «жертви» часів демократії. Осіннім листям полетіла з меморіалів бронза — кольоровий метал на олтар ринкових реформ. Tempora mutantur (часи змінюються)... І ми міняємося з ними.

«Де тут вулиця Чорновола»? — запитала молодиця у столичному тролейбусі. «Ми нею їдемо», — відповіли їй. «Ні, це вулиця Косіора», — встряла якась старенька. «Була Косіора», — зауважили пасажири. А баба своє: «Чому була? Колись вона називалася Кадетське шосе, потім — Героїв Стратосфери, потім...» Озвався кондуктор: «Не сперечайтеся. Тепер Косіор — це Чорновіл». Запала тиша. Дехто усміхнувся, а бабця похитала головою: «За Союзу могли б і посадити». Почуте в тролейбусі пригадалося не випадково: гортаю щойно видану книжку про Всеволода Балицького — багаторічного шефа ГПУ-НКВД радянської України.

Телебачення саме в ці дні транслює футбольні баталії з Японії та Кореї. Росія програла... «Загибель: обставини, наслідки, версії» — ні, це не розпач фанатів команди Олега Романцева, це назва розділу в книжці Юрія Шаповала і Вадима Золотарьова «Всеволод Балицький: особа, час, оточення» (К.: Стилос, 2002). Ех, класний був тренер Валерій Лобановський! Його іменем тепер названо стадіон «Динамо» в Києві. А 13 липня 1937 року, як пишуть співавтори нового наукового видання, «...Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову Київського обкому КП(б)У про зняття зі стадіону «Динамо» імені Балицького та надання йому імені т. Єжова». Цікава все-таки штука — історія.

Назва нового видання надзвичайно точно і ємко передає зміст, а загальний тон визначають винесені в епіграф вислови: «Несправедливість будь- де загрожує справедливості повсюди» (Мартін Лютер Кінг), «Зле і кату, зле і жертві...» (Василь Стус).

Красень-блондин, спортсмен, орденоносець, учасник 500-кілометрового переходу на конях (1929 р.) і авіаперельоту за маршрутом Москва — Тегеран — Москва (1926 р.), за який, до речі, отримав орден Червоного Прапора, — чекіст Балицький. Він же — «гільйотина України», саме так свого часу назвав вірного дзержинця нарком освіти УСРР Микола Скрипник. Останній, як відомо, не витримав постійного цькування й 1933 року заподіяв собі смерть, а «гільйотину» згодом зламали в Москві соратники «в єжових рукавицях» (за офіційною версією, Всеволода Балицького розстріляли в листопаді 1937-го).

Автори біографічної розвідки, спираючись на унікальні документи й матеріали, вперше детально відтворили основні етапи життя високопоставленого чекіста, показали його роль у формуванні більшовицької таємної поліції. Не обминули увагою й деякі сумнівні свідчення, щодо загибелі звинуваченого у «змові» екс-наркома. Приміром, колишній в’язень ГУЛАГу Пантелеймон Василевський згадує, що 1939 року в Комі АРСР поблизу Печори «Балицький змушений був сам собі накинути зашморг на шию перед своїми колишніми жертвами — харківськими чекістами, яких він свого часу посадив і катував». І хоч у печорських таборах не виявлено слідів «харківських чекістів», беззастережно відкидати цю розповідь дослідники не радять.

Досі про керівників, які в Україні за комуністичного режиму визначали напрями і зміст діяльності каральних органів, відомо дуже мало (чого не скажеш про сталінських наркомів союзного виміру — Генріха Ягоду, Миколу Єжова, Лаврентія Берію та інших). Всеволод Балицький обіймав керівні посади в чекістських органах України 18 років (із невеликою перервою). «Він не був тривіальним казнокрадом, — стверджують автори нового видання, — хоча при цьому користувався можливостями свого службового становища. Він не був «чекістським Казановою» (історія ЧК-ГПУ-НКВД знає гірші приклади), хоча не був і пуританином». Не можна стверджувати й того, що В. Балицький — беззастережний фанатик комуністичних ідей, хоча він усе життя стояв на їх сторожі.

Спокійно, без «викривальної» риторики у книжці розказано про людину, яка віддано й професійно служила режимові. Якщо врахувати, що ВЧК- ГПУ-НКВД відігравали не останню роль у політичній боротьбі, у здійсненні великих соціально-економічних перетворень, то піднята дослідниками «цілина» — важливий крок на шляху осягнення специфіки більшовизму. Хай не вичерпно, але в контексті теми Юрій Шаповал і Вадим Золотарьов спробували осмислити механізм функціонування ЧК-ГПУ- НКВД у тогочасній державі. Саме таких досліджень — об’єктивних, поглиблених — поки що бракує для розуміння природи й самої суті комуністичної системи.

Короля, як відомо, грає оточення. Великий плюс цього видання — подані в тексті відомості про соратників Балицького, про їхні кар’єри, нагороди, спосіб життя, а також видрукувані у другій частині книжки стислі біографічні відомості про чекістів. Не видається зайвою інформація про структуру репресивних органів, накази й директиви, котрими керувалися бійці невидимого фронту. Усе це — своєрідне тло великої картини, у центрі якої — колоритна постать «українсько- російського» комісара держбезпеки (у різні роки в анкетах Всеволод Аполлонович записувався то росіянином, то українцем). Рідною ж мовою уродженець Верхньодніпровська на Катеринославщині вважав усе-таки російську.

Не чужими підлеглим колишнього всесильного наркома були свинцеве слово «товариша маузера», заборонені методи ведення слідства, фальсифікація справ... Документально підтверджено, що в розслідуванні низки таких справ безпосередньо брав участь і В. Балицький. Тому й відмова в реабілітації «гільйотини України» залишається незмінною з кінця 50-х років, коли старенька мати комісара в листі до військової прокуратури просила переглянути справу її сина.

Праця українських дослідників — це реалістично виписане, не спаплюжене одноколірністю полотно епохи. Фарби для нього (факти, ілюстративний матеріал) автори добирали не один рік у вітчизняних архівах і за кордоном. Залишається сподіватися, що видання, розраховане на фахівців і всіх, хто цікавиться минувшиною, стане одним із кроків до написання справжньої, повноцінної історії комуністичних спецслужб в Україні.