Брехня, тортури й інформаційна війна ХVIII століття

...Листопад 1708 року. Для України настав «момент істини». Військово-політичний союз гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ змусив Петра І, одержимого ідеєю перетворення архаїчного Московського царства на потужну євразійську імперію абсолютистського кшталту (на крові, багнетах, захопленні чужих земель, але із зовні «європейським» фасадом!), діяти жорстоко, стрімко і нещадно. Адже всі плани опинилися під загрозою краху; а головна небезпека крилася в потенційно можливій підтримці збройного виступу Мазепи українським народом.

Терор царя та його виконавців не мав меж. Було спалено й знищено гетьманську столицю Батурин, разом із усіма жителями, — без жодного жалю військо «пресветлейшего» і «державнейшего Великого Государя» вбивало там усіх без винятку людей —  немовлят, жінок і старих. Кати Меншикова не помилували нікого. Проте Петро І чудово розумів, що кривавий фізичний терор карателів є недостатнім для підкорення України (це чудово розуміли і його спадкоємці впродовж наступних століть, аж до часів, впритул близьким нам!). Потрібно «доповнити» цей терор інформаційним терором, масовою пропагандистською кампанією, покликаною «переконати» зовсім заляканих українців (головним «аргументом» при цьому були, звісно, вогні тортур, шибениці, четвертування та колесування «зрадників»), що Мазепа — ворог, Іуда, клятвопорушник, а тих козаків, селян або городян, хто насмілиться його підтримати, чекає люта смерть. У царя була своя логіка: адже в історії брехня завжди торувала шлях насильству.

Ось чому в усіх українських містах, селах і містечках 9—11 листопада 1708 року згідно з суворим наказом царя («всему малороссийскому народу прочитать повелеваем») було оголошено грамоту Петра І до українців у зв’язку зі «зрадою» гетьмана Мазепи та вступом армії Карла ХІІ на територію України. Цей документ вартий уваги й сьогодні (між іншим, у ХІХ столітті цей твір Петра було надруковано в офіційному «Полном собрании законов Российской империи с 1647 года» — ось таким був статус «грамоти»!). Насамперед вартий уваги через рідкісний симбіоз брехні, лицемірства, велемовної імперської патетики, підкріпленої, ще раз підкреслимо, кривавим насильством, і цей великодержавний пропагандистський «кентавр» пречудово себе почуває й сьогодні! Далі відтворюватимемо характерні пасажі грамоти мовою оригіналу.

Насамперед, звісно, цареві необхідно було «оживити» й «накачати» образ ворога. Цей образ є двоєдиним. По-перше, це шведський король, який, мовляв, прагне «сию землю (Україну. — І.С.) тяжкими податьми, налогами и пленением людей даже до конечного разорения привесть, дабы по том сию малороссийскую землю, по истощении оной, отдать под иго польское и в порабощение Лещинскому (тодішньому польському королю. — І.С.), которому он, Карл, то обещал в учиненном с ним Союзе — а изменника Мазепу в Украине самовластным князем над вами учинить, в чем он от него, изменника богоотступного, бывшего гетмана Мазепы, был обнадежен». Карл ХІІ, окрім усього іншого, ще й ненавидить «под игом его стенящие православные церквы», «и он, король шведской, наших пленников великороссийского и малороссийского народа, из которых большая часть неправедно задержана, у себя мучительски держит и гладом томит и помирать допускает», «но что злее того, взятых наших в полон великороссийского народа ратных людей генералы его, короля, на третий день после взятия, тиранским образом ругательно посечь и поколоть повелели, а иным нашим людям, взяв оных он, король шведской, им пальцы у рук обрубить и тако их отпустить повелел». До речі це звинувачення потім було спростовано європейськими дипломатами й військовими; проте в інформаційній війні усі засоби є добрими (втім, описані звірства більш характерні для катів самого Петра, отже, з хворої голови на здорову?)

А по-друге, звісно, це «ирод» Мазепа, «который, забыв страх Божий и присягу свою при крестном целовании нам, великому государю, учиненную, и превысокую к себе нашу милость (цю «милість» царя, а саме: знищення рештків української самостійності, тисячі людей, заживо закопаних у землю, спалених, повішених, колесованих, невдовзі страшно відчує весь наш народ. — І.С.), без всякой данной к тому причины изменил и перешел к королю шведскому». На адресу «проклятого изменника» Мазепи цар буквально не добирає слів!

Проте головний адресат «грамоти» — власне, весь український народ. Петро пише: «Повелеваем, напоминаем и престерегаем мы, великий государь, наше царское величество, всех своих верных подданных малороссийского народа, дабы «прелестных писем» неприятельских, тако ж и богоотступного изменника Мазепы, не слышали (реально тих, в кого знаходили листи або відозви Карла ХІІ, нещадно страчували. — І.С.). Бо сей же коварственный неприятель наш хочет в тех же своих прельстительных письмах внушить народу малороссийскому, будто б онаго прежние права и вольности от нас, великого государя, ущерблены, и города их от воевод и войск наших завладенны, напоминая им, дабы мыслили о своих прежних и старых вольностях» (ось де заритий собака! — І.С.), «и то может каждой разумной из малороссийского народа признать, что то самая явная лож, и только ради возмущение есть неприятельские плевелы», «ибо как с начала отец наш, блаженной памяти великий государь Алексей Михайлович, самодержец всероссийский, по принятии высокодержавную свою царскую руку малороссийского народа, по постановленным актам, оному привилеи и вольности позволил и утвердил — тако оные и доныне от нас, великого государя, им без всякого нарушения и ущерба свято содержаны бывают».

Більше того, цар стверджує, що «можем непостыдно рещи, что никоторый народ под солнцем такими свободами и привилеями и легкостью похвалиться не может, как по нашей царского величества милости малороссийский народ, ибо ни единого гроша в казну нашу, во всем малороссийском краю, с них брать мы не повелеваем (?! — І.С.), но милостиво их призираем (тобто піклуємось про них, ось як! — І.С.), с своими войски и иждивении, малороссийский край, святыя православныя церкви и монастыри, и города, и жилища их от бусурманского и еретического наступления оберегаем» («бусурман» та «єретик» — це, очевидно, лютеранин Карл ХІІ). А далі — цікавий пропагандистський кульбіт: «А что неприятель напоминает народу малороссийскому думать о прежних и старых своих вольностях — так то все старым жителям сего народа, чаю самим, а младым от отцов их известно, какие они несносные обиды, как во светских делах и житии своем, так и наипаче в отправлении православной веры имели, и коль тяжко утесняемы под польским игом были, и какими ругательствами сей народ от них мучен, и как церкви святыя в костелы римские и униатские превращены были» (щось справді до болю знайоме, чи не так?). Петро присягається: «Что же принадлежит о той фальшивой укоризне неприятельской, будто по указу нашому малороссийского народа домы и пожитки попалены и разорены — и то все подлоги неприятельские, к возмущению народа малороссийского, от него вымышленные. Ибо мы войскам своим великороссийским под смертной казнью запретили малороссийскому народу никакого разорения отнюдь не чинить» (за спогадами сучасників, навіть іронічна посмішка «пересічного» українця, який слухав офіційне оголошення цієї грамоти і мав належно оцінити цинізм цих рядків,  могла коштувати такій людині життя!). І далі: «За то уже некоторые самовольные преступники и смертью казнены; а ежели что от жилищ их или хлеба пожечь принуждены были, по крайней нужде, дабы неприятелю к пропитанию то не досталось, и дабы он тем, принужден был, не имея жилищ и пищи, погибать — и то все мы, великий государь, тем кто такой убыток претерпел, обещаем, по изгнании неприятельском из земель наших, милостию своею наградить».

Петро І навіть радить таким постраждалим «чтоб тем претерпенным своим убыткам писали они и подавали росписи. И тако б видя верные наши подданые малороссийского народа сии лжи неприятельские, а нашу к себе государскую милость и оборону отчизны своей, от всех прелестей неприятельских уши затыкали и не внимали. Також ежели какие прелестные универсалы или подсылки от бывшего гетьмана, богоотступного изменника Мазепы где явятся — и тех бы отнюдь, яко изменничьих, не слушали, и по них не исполняли, но приносили б их к нам, великому государю, и трудились бы оному неприятелю, и сообщнику его, изменнику Мазепе, хотящему церкви святыя и весь сей малороссийский край благочестия лишить и поработить, всякую шкоду приключать, и людей их побивать... А жители б сами особами своими с женами и с детьми и с пожитками скрывались, и неприятелю отнюдь никаких живностей и хлеба и никакого харча не оставляли, а особливо ни по каким универсалам короля шведського и вора изменника Мазепы на продажу и так не привозили, под опасением за то смертные казни; но чинили б над ними, неприятелями, всякой военный промысл, дабы его при храбрых войсках наших великороссийских и малороссийских, с помощью Божиею, как поскорее победить».

Очевидно, достатньо вже цитувати цей документ «його величності». Зрозуміло: на війні як на війні, під вогнем перебувають не лише тлінні тіла солдатів, а й душі людей. Для перемоги треба залякати слабких, тих, хто вагається, очорнити ворогів, виставивши їх потворами, нелюдами, зрадниками, і велемовно прикрасити свою «государеву милість». Додамо лише, що брутальній силі зброї може протистояти лише той, хто переміг у душі підступну силу брехні, розпізнавши її. Це дуже важливо, оскільки методи й типологія імперської пропаганди «Русского мира» не змінились аж так докорінно від часів Петра й до наших днів.