Через пустелю

Важко заперечити, що сучасне українське суспільство розв’язує величезну кількість проблем практично в усіх сферах життя. Причому головною є, очевидно, проблема вибору (політичного, духовного, економічного); бо спостерігається прецікава ситуація: здавалося б, вибір давно вже зроблено, офіційно проголошено, намічені заходи задля його здійснення, але... На практиці суспільство далеко не завжди рухається саме в тому напрямі, який нібито обрано, більше того, можна бачити і протилежні процеси («крок вперед, два кроки назад»). І, можливо, доречним було б передбачити, що основною перешкодою нашого поступу є не так обмеженість економічних ресурсів, брак іноземних або внутрішніх інвестицій, недемократичність політичної системи тощо, як духовна дезорієнтація суспільства. Значна частина нашого соціуму навіть не ставить перед собою оце «прокляте» питання: куди йдемо, тому що не може не думати передовсім про хліб насущний...

Але не нами ще дві тисячі років тому було сказано: «Не хлібом єдиним житиме людина». І ще давні філософи розуміли: хто не бажає думати про «вічні», нібито абстрактні проблеми, той все одно щоразу буде стикатися з ними, тільки в найгірший можливий спосіб — наосліп... Це добре знав і геніальний син нашого народу Іван Франко, коли майже рівно 100 років тому, в січні 1905-го, почав працювати над одним з найвидатніших своїх творінь — філософсько-драматичною поемою «Мойсей». Шлях єврейського народу через пустелю нагадав Франку історичний шлях народу рідного (і в минулому, і — пророче передбачення — в майбутньому!). Спитаймо чесно себе: хіба ми й зараз подолали пустелю бездуховності та бездержавності? Воістину, «Мойсей» актуальний!

Ось що розповідає дочка Івана Яковича, Ганна Франко-Ключко, про остаточне оформлення творчого задуму поета. У 1904 році, згадує вона, Франко та Михайло Грушевський відвідали Італію, побачили уславлені пам’ятки історії та культури Рима, Флоренції, Неаполя... «Надзвичайне враження на тата, — веде далі Ганна Франко, — зробила там відома статуя Мойсея. Він довго вдивлявся в ту горду постать, в це розумне суворе обличчя, високе, натхненне чоло під кучерями волосся, що, немов два роги, стриміло вгору — це був провідник народу, поневоленого єгипетськими володарями. Він вивів єврейський народ з неволі і 40 літ блукав з ним по пустині, учив і картав, і довів його до границі обітованої землі; народ в цю землю ввійшов, та не ввійшов в неї його вождь. Ця історія величного мужа впилася татові в душу, і вона інспірувала його до написання величного твору «Мойсей». Тато з поїздки привіз альбоми з малюнками визначних малярів і інші пам’ятки, а також образ з статуї Мойсея. Цей образ він зараз же повісив у себе в спальні під ліжком».

Поему Франко писав з січня по липень 1905 року; тоді ж вона вийшла у Львові окремим накладом автора. Сам Іван Якович коротко пояснив зміст твору так: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні... Смерть Мойсея на вершині гори в обличчі бога мотивована тим, що його відіпхнув його власний народ, зневірений його 40-літнім проводом і сумним станом обіцяного краю, який треба було здобувати тяжкими зусиллями...» Головним же, що хвилювало митця, було не відтворювання біблійного сюжету (хоч у цілому Франко дотримувався його винятково точно), а піднесення духу рідного народу, роз’єднаного, «замученого», «розбитого», «мов паралітик той на роздорожжу», народу, що «людським презирством, ніби струпом, вкритий» (виняткової сили образ!).

Піднесення духу для Франка — це передовсім осягнення правди, хоч би якою суворою вона була. І він умів чітко й афористично викладати цю правду. Ось що писав митець ще у 1890 році (стаття «Як нам в біді рятуватися»): «Громада, зложена з тисяч й тисяч людей темних, неосвічених та прибитих недолею, є так само темна й немічна, як і кожний з тих людей одинцем». Безумовно, наявне зіставлення тієї прадавньої біблійної громади, що відштовхнула свого вождя й пророка, який кликав їх у якусь туманну та небезпечну «землю обітовану» свободи й справедливості (натомість всі вони добре пам’ятали, яке ситне м’ясо вони їли в Єгипті, хоч і були там рабами; отже, спокій для них – найдорожче: «Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М’ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка»), — та громади сучасної Франку України. Франко — не лише великий поет, а й глибокий політичний мислитель — чудово розумів, що на шляху до «обітованої землі» свободи треба розв’язати трагічну дилему: свободу можливо здобути, коли зросте нове, не рабське покоління (причому здобувати її доводиться не з «уявними», «підібраними» людьми, а з тими, котрі реально існують), але в той же час, коли відлік іде вже на покоління, люди починають гинути від духовної задухи й «поклонятися чужим богам» (насправді — ідолам).

Важкий життєвий досвід навчив Івана Яковича ставитися з цілком обгрунтованою недовірою до будь-яких ідолів. Ось що писав він Агатангелу Кримському (тоді ще зовсім молодому): «Залишіть на якийсь час політику, поки докладніше не пізнаєте людей і обставин, поки не розчовпаєте того, що твориться поза кулісами, на котрих намальовані всякі «народні святощі». Пишу Вам се як чоловік, котрий на своїм віку багато наробив дурниць і помилок, власне через те, що, не спитавши броду, кидався в воду і тільки пізніше переконувався, що се не вода, а проста калюжа». Але недарма відомий письменник Осип Маковей стверджував: «Політика забудеться, а твори Франка лишаться». Що побачить в образі Мойсея наше сучасне суспільство, як сприйме воно поему?

Проблема полягає в тому, що соціум зараз перебуває в такому стані, котрий в деяких дуже суттєвих аспектах нагадує трагічні колізії поеми Франка. Значна частина суспільства не потребує пророків «Мойсеєвого» типу (або принаймні щиро переконана, що не потребує); наявний жорсткий тиск стандартної, масової культури спричиняє до того, що несвобода занадто часто не сприймається як така. У центрі величного франкового твору стоїть вічна колізія, драматична й тепер не меншою мірою, ніж 100 років тому: що вибрати — свободу або ситне життя («молоко й мед», як сказано в Біблії). Показово, що більшість Мойсеєвої громади уявляє собі «землю обітовану», цей винятково складний і безмежний образ, саме як казковий взірець добробуту. А ось як сам Господь (є всі підстави стверджувати, що Франкові були близькі ці слова) каже Мойсею про неситу жадобу багатства: «Хто здобуде всі скарби землі І над все їх полюбить, Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духу загубить». І далі, знов до Мойсея (цікаво, як сприймаються ці слова у нашому суспільстві, яке нібито відроджує релігійні духовні цінності!): «Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною. Ось де ваш обітований край, Безграничний, блистячий, І до нього ти людям моїм Був проводир незрячий».

«Маловір» — ось той вирок, що його Бог виносить Мойсею, вождю, який 40 років водив свій народ по пустелі, щоб вимерло «покоління рабів», і на одну лише мить посмів піддати сумніву волю Божу... Ось за це маловірство й не увійде Мойсей у обітовану землю свободи й духу. Творець цього образу в поемі, Іван Якович Франко, знав, що і йому (лиш нащадкам!) не дано увійти у грядуще царство свободи українського народу, — але повною мірою мав ту якість, котрої нам, скептикам, так бракує, — віру. Водночас це була дивовижно твереза людина, яка вміла ясно бачити вади своїх співвітчизників. Ось його мужні слова зі статті «Дещо про себе самого». «Так мало серед них («русинів», тобто українців. — І.С. ) найшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян!), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок. Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять, або вважають, що роблять, патентовані патріоти».

Є у Франка в «Мойсеї» і геніальна поетична формула, що варта тисяч політичних:
Що значить безгрунтовій юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не те ж, що з землі вирвать дуб
І пустити на воду?

А «безгрунтова юрба» перетворюється на народ тоді, коли більшість людей розуміє: жити треба так, щоб можна було гідно відповісти перед внуками й правнуками (оце і є конкретний суд історії). У пролозі до поеми «Мойсей» сказано про біль, яким автор переймається за долю народу:
Твоїм будущим душу я тривожу.
Від сорому, який нащадків пізніх
Палитиме, заснути я не можу.

Хіба це не є кращим критерієм для вибору сучасного політичного лідера?